Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського в Неділю святих Отців І-го Вселенського собору, 16 червня 2024 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Євангеліє неділі святих Отців І-го Вселенського Собору нагадує нам фундаментальні істини віри, які Ісус заповів у своїй первосвященичій молитві. У ній чітко виступають два мотиви: його відхід до Отця – Вознесіння, і місія апостолів, яка відбудеться в силі дару Свяятого Духа.

У молитві Ісуса те, що вже сталося, переплітається з тим, що ще має статися. Ісус підводить очі до неба і звертається до Отця. Його слова промовлені перед смертю з упевненістю, що вона буде подолана. Тому він просить: «Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив» «виконавши те діло, яке ти дав мені». Вся таємниця місії Ісуса є повністю зосереджено на об’явленні Отця. Кульмінація цього одкровення припадає на «годину» Ісуса на хресті: «Бог так полюбив світ…», до крайності. Прославлення народжується з любові, якою Отець полюбив Сина «перед створенням світу» і полягає в завершенні послання, метою якого є «дати людям життя вічне». Бо славою Божою є жива людина. Природа цього вічного життя полягає в пізнанні «Тебе, єдиного правдивого Бога, і Того, кого Ти послав, Ісуса Христа». Епітети «єдиного правдивого» наголошують, що істинний Бог є лише той, який явився у Христі.

У сучасних мовах термін «пізнання» має послаблене значення. Це лише частина нашої інтелектуальної діяльності і у Бога мало чого варте. У біблійній мові «знання» має повніше значення: «пізнати добро і зло» у раю стало випробуванням і трагедією для людства. У цьому контексті «пізнання єдиного правдивого Бога» означає перебувати з ним в особистій, унікальній та істотній взаємності, в якій спочиває безсмертя. Дати йому виняткове право на своє життя, та бути прийнятим у життя Бога, який є вічністю.

Вічне життя та безсмертя насправді немислиме без Бога. Нам тяжко уявити собі вічність. Вона не є просто безкінечним часом. У часі стикаємося лише з маленькими відрізками реальності. А у вічності ми пізнаємо дійсність у цілому, неподільно, бо перебуватимемо у Бозі, який усюди є і все наповняє.

Божа всюдиприсутність є мовою його любові. Він понизився зі своєї незбагненної висоти до людини й ототожнився з нею. Пізнати Ісуса Христа означає пізнати Бога, який є серед нас, у нас і тут, у світі, а не просто десь у просторі ідей. Пізнання є дійсною зустріччю з ним у часі та вічності. Щасливими будуть ті, хто пізнає Отця Ісуса Христа. Вони отримують повноту життя: струмені води, а не краплі; «хліб ангелів», а не прості крихти. Тому «пізнати» переважає над «вірити» і вказує на досконалу віру.

«Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти від світу передав мені. Вони були твої, ти ж передав мені їх, і зберегли вони слово твоє». Виразу «об’явити ім’я» немає більше ніде в Біблії: об’явлення Ісуса є унікальне і неповторне. Ім’я і слово – це унікальні дійсності, а не тільки елементи у спілкуванні. Слово не тільки пишуть чи чують, слово ще й сприймають. «Слова бо, тобою мені дані, я їм дав, і сприйняли вони їх, і справді збагнули, що від тебе я вийшов, і увірували, що ти мене послав».

Піклування Ісуса про своїх учнів не закінчується їх навчанням. Учні Ісуса залишаються у світі і в центрі молитви Ісуса. Світ був і до кінця залишається для апостолів єдиним місцем туземного життя. Це має на увазі Ісус, коли молиться за них. Він хоче, щоб вони вижили у світі, і виконати завдання, яке отримали від нього. Він знає про труднощі світу і тому просить, щоб вони вистояли у світі. І говорить про них не як про досконалих людей, а як про тих, хто належить Отцеві!

Можливо, у нас вже траплялися ситуації, коли ми казали: «Тут можна тільки молитися». В дійсності, цими словами виражаємо своє безсилля. Апостоли готувалися проголошувати Євангеліє всьому світу неймовірно простим і, як на сьогоднішній день, пасивним способом: вони молилися. Ми теж молимося. Але чого ми очікуємо від нашої молитви. Чи не вважаємо молитву останньою відчайдушною спробою, коли все інше зазнає невдачі? Насправді, молитва є основним і необхідним засобом для того, щоб бути з Богом, та виконувати не тільки свої справи, але й Божі. Сприйняти це не легко. Бо чим більше маємо досвіду і технічних засобів, тим більша спокуса покластися на те чи інше. Ми намагаємося бути активними бо хочемо щось більше зробити для Божої справи. Є це «щось», навіть найголовніше – молитва?

Тому що молитися – означає справді розраховувати на Бога, покладатися на нього більше, ніж на власну діяльність. Для багатьох це досить складна справа. Але Святе Письмо не веде нас іншим шляхом. Ісус наказав, щоб учні нікуди не відходили, доки не наповняться силою згори. Тому що проповідувати Євангеліє можна лише однією силою, а саме силою Святого Духа. Щоб її отримати потрібна молитва. Молитва сама по собі не є метою наших зусиль. Це необхідний засіб, до якого веде Ісус, є для нас шляхом до звільнення. Визволення, яке пережили апостолам, коли вони від питань: коли і як Христос відновить царство в Ізраїлі, і від тривоги, чи будуть вони там, дійшли до молитви, якою відкрилися Святому Духу. А він діяв у них настільки могутньо, що проповідування Євангелія було ефективнішим, ніж хтось міг собі уявити. Молитва завжди була єдиною зброєю Церкви, якою вона подолала усі зовнішні та внутрішні супротивності, та засвідчила що в Божих руках, є його знаряддям для спасіння світу.

Тож і сьогодні ми не можемо не почути заклик до молитви в цьому сенсі. Особливо зараз, коли воєнне лихоліття напастує нашу землю, і тут, де наші молитви творять духовну передову змагань за перемогу над окупантами і за справедливий мир, підносяться перед трон Всемогутнього руками нашої Небесної Матері Пречистої Діви Марії. Амінь.

Джерело