Сестра Єлизавета (Аліція) Поппе, перші роки в монастирі

Сестра Єлизавета Поппе, бельгійська монахиня, яка довірила Богові вибрати для неї життєву дорогу і дозволила себе нею вести протягом довгої мандрівки. Не маючи українського коріння, перемігши прив’язання до рідної землі і добробуту, вона поїхала у чужий край, де панували жахливі злидні і страждання людей. Сестра так полюбила український народ, що вирішила щоденною працею перев’язувати його рани, вести до Бога, з ним жити і серед нього вмирати. З 86 років життя, 44 роки ця слугиня Господа поклала на вівтар служіння Україні.

Сестра Єлизавета (Аліція) Поппе народилася в невеличкому бельгійському містечку Льокерен 9 березня 1884 р. й була другою дитиною в сім’ї. Батьки Аліції виховували своїх чотирьох дітей добрим прикладом, тому не дивує, що дві доньки вибрали шлях богопосвяченого життя. Особливо дітям прищеплювалася любов до правди. Про дитячі роки с. Єлизавети нам відомо із спогадів с. Єремії Побуринної. Саме їй с. Єлизавета розповідала про своє дитинство та покликання до монастиря. Ось, що с. Єремія згадує:

«Родичі маленької Аліції були правдиво практикуючими християнами і так виховували своїх дітей. Дуже часто, а особливо літом, коли поверталися в неділю з церкви, любили виходити з дітьми на двір, сідали під хатою і там оповідали дітям уривки зі Святого Письма, розказували релігійні оповідання і дещо з життя святих»[1].

14 квітня 1906 р. Аліція переступила поріг конгрегації сестер милосердя св. Вінкентія в бельгійському містечку Деньзе, щоб посвятити свою душу і серце Богові, а руки – найубогішим. Сестри були дуже задоволені з молодої новички, бо вона була приємна, услужлива, здібна до навчання. Настоятелі, покладаючи на неї великі надії, посилають с. Єлизавету вчитися в медично-гігієнічну школу, з терміном навчання 3 роки. Сестра Єлизавета також навчається на семінарі педагогів й отримує 2 дипломи: спеціаліста у сфері медичної гігієни та учительки математики. Вірна і ретельна ще від дитинства у виконанні найменших обов’язків, молода фламандка не підозрювала, що через двадцять років Господь доручить їй інше завдання, і вона, загартована вірністю щоденним дріб’язкам буденності, виявиться готовою взяти тягар служіння іншому народу, де найубогіших виявилося набагато більше, ніж у маленькій Бельгії. Далеко від батьківщини, не знаючи ні мови, ні звичаїв, вона приїде в Україну, щоб звершити місію служіння для найубогіших галичан: хворих, сиріт, обездолених, безпритульних.

У 20-их роках ХХ ст. о. Йосиф Схрейверс, віце-протоігумен отців редемптористів, вболіваючи над недолею українського народу, звертається у своїй батьківщині – Бельгії по монастирях та церквах із закликом допомогти матеріально і духовно українцям. Особливо щедро відреагували на ці прохання сестри милосердя св. Вінкентія, пожертвувавши велику суму грошей. Отець Йосиф прийняв це як особливий знак Неба, що стало для нього натхненням просити сестер про місійну діяльність на теренах Галичини. Митрополит Андрей Шептицький, який завжди був налаштований розвивати чернечі згромадження в Україні для духовного піднесення свого народу, радо підтримав цю ініціативу і офіційно запросив в Україну сестер милосердя. Так він заснував українську гілку цього згромадження у східному обряді, тим більше, що під час свого перебування у Бельгії мав нагоду ближче познайомитися і приглянутися до діяльності цієї конгрегації. В 1923 р. перші українські дівчата, кандидатки до згромадження, вирушили до Бельгії, настоятелькою для них призначили с. Єлизавету Поппе [2].

8 червня 1926 р. на Західну Україну прибули перші сестри милосердя св. Вікентія. Це були три сестри бельгійки: с. Єлизавета (Alice Poppe), с. Августина (Ludovika Derinck), с. Ольга (Emma De Clercq) і дві українки: с. Філотея (Марія Герезух), с. Романа (Марія Степанків). Сестри поселилися у будинку, де раніше жили отці Редемптористи по вул. Пінській 4 в м. Станіславові (сьогодні Івано-Франківськ). Про цей пам’ятний день дізнаємось зі спогадів сестер:

«Це було перед святом Вознесіння Господнього за старим стилем. Того дня дощ лляв, як із коновки. На станції в Станіславові нас чекали отці Редемптористи і родини сестер, які ще були в Бельгії на новіціаті. Вони привітали нас з усмішкою, щоб наша місія була така благословенна, як оцей рясний дощ. Через цю зливу сестри не могли навіть добре оглянути місто. Ідучи нічого не бачили. Коли вони прийшли до будинку, де мали мешкати, їх обійняв страх: вулиця вузенька, звичайна сільська хата. В хаті холодно, сиро, ледве знайшли дров, щоб запалити і посушити промоклий наскрізь одяг …. У день свята нанесли візит єпископові Станіславівської єпархії владиці Григорію Хомишину. Він з цього був дуже радий. Прийняв нас по-батьківськи і запевнив, що в нього ми матимемо матеріальну, та наскільки це можливо, і духовну підтримку»[3].

Оскільки сестри прийняли східний обряд, польський уряд відмовився зареєструвати їх в Галичині. Лише за старанням Митрополита Андрея Шептицького та єпископа Григорія Хомишина було зареєстровано згромадження сестер милосердя св. Вікентія греко-католицького обряду[4].

Діяльність сестер розпочалась з відвідування хворих, калік, старців у вбогих хатах міста. Сестри приносили ліки, давали їжу, одежу, а також надавали моральну і духовну підтримку[5]. Через свою милосердну працю сестри мали довіру у вбогих людей. Вони своїм самовідреченням та любов’ю зворушували серця багатьох немічних і покинутих. Люди, відчуваючи до себе цю надприродну любов сестер-місіонерок, любили і поважали їх. Місія сестер принесла особливі плоди. До нового згромадження приходило багато молодих дівчат. Ось, як про це згадує о. Янсенс:

«Протягом двох тижнів, що ми, головні настоятелі, перебували у Станіславові, десь біля вісімдесят дівчат прийшло проситися на новіціат до матернього дому в Деньзе, щоби пізніше поповнити військо сестер Любові у польській Галичині. Це навіть не потрібно казати, що лише мала частина кандидаток після ґрунтовного іспитування була відібрана. Тому ви бачите лише групу постулянток, котрі останніми прибули до Деньзи і вже знають фламандську мову, щоби поступити на новіціат»[6].

У 1927 р. до Галичини приїхали ще три сестри місіонерки, одна бельгійка та дві українки, їх кількість збільшилася до восьми осіб. 6 серпня, цього ж року, за сприянням о. Янсенса сестри розпочали школу шиття для вбогих дівчат, та одночасно почали приймати покинутих дітей. За два тижні праці в малому притулку для сиріт було вже 12 дітей, які майже всі були хворі. Праця вимагала від сестер великих зусиль і коштів. Через слабке здоров’я, змушена була повернутися до Бельгії с. Августина (Ludovika Derinck), а на її місце прибула с. Боніфатія Юстина де Троєр (Troyer)[7].

До 1930 р. сестри милосердя св. Вікентія не мали свого власного будинку в м. Станіславові. Вони опікувалися дітьми-сиротами, яких ставало дедалі більше, а тому гостро постала проблема власного житла. Потрібен був сиротинець, в якому можна було б виховувати дітей. За сприяння владики Григорія Хомишина і греко-католицької капітули сестри отримують землю по вул. Голуховського 47[8]. З хроніки монастиря довідуємося, що в день свята Пресвятої Трійці 20 червня 1932 р. було посвячено сиротинець і каплицю єпископом-помічником Іваном Лятишевським[9]. Через три роки діяльності в притулку «Пресвятої Трійці» вже було 100 вихованців. Дітей приймали різного віку: від немовлят до 12 років.

У 1933 р. сестри розпочали шестирічну школу, де згодом, навчання продовжили до семи років. Старші діти після уроків у школі, навчалися ручної домашньої праці, передусім шиття. При монастирі був дитячий хор, діти брали активну участь у церковних богослужіннях. Окрім дітей-сиріт, які постійно проживали в притулку «Пресвятої Трійці», сестри опікувалися і вбогими дівчатами-студентками. Усю роботу в притулку напередодні Другої світової війни виконували 11 сестер і 4 кандидатки, Головною настоятелькою була с. Єлизавета[10]. Владика Хомишин високо цінував працю сестер: «[…] я відчуваю єдину пошану і єдину особливу любов до ваших сестер у Станіславові, за їхню глибоку простоту, покору і за їхню безмежну самопожертву»[11].

1 серпня 1929 р. с. Єлизавета і с. Євфимія на запрошення Митрополита Андрея Шептицького приїжджають до Львова. Владика Андрей Шептицький купив віллу у Львові (вул. Бічна Стрийська, 3) та віддав її згромадженню сестер милосердя св. Вінкентія. Митрополит, вручаючи сестрам ключі від нового будинку, поблагословив їх кажучи: «Сестри я знаю, що ви зможете все довести до бажаної мети»[12]. Сестри подякували Митрополиту і разом з отцями, помолившись в церкві св. Юрія, попросили помочі в Матері Божої та пішли оглянути новий будинок[13]. 22 грудня, на свято Непорочного Зачаття, цей будинок було урочисто посвячено. Він отримав назву «Вілла св. Андрея». Сюди почали приймати вбогих дівчат, які навчалися у Львові і не мали де жити. Завдяки розумному проводові с. Єлизавети притулок добре розвивався і до 1939 р. у «Віллі св. Андрея» проживало 15 сестер і 90 дівчат»[14].

Ще одним осередком праці сестер у Львові стала Народна лічниця, урочисте відкриття якої відбулося 1 квітня 1938 р. Цього ж дня товариство «Народна Лічниця» уклало договір зі згромадженням сестер милосердя св. Вінкентія, який було підписано головною настоятелькою с. Єлизаветою (Аліцією) Поппе, заступником голови ради товариства «Народна Лічниця» о. Юліаном Дзеровичем та членом цієї ради Олександром Подалинським. Першим адміністратором шпиталю стає с. Єлизавета Поппе[15], яка, як адміністратор, керувала середнім і молодшим медперсоналом, та займалась всіма справами шпиталю. У лічниці панували не лише медична стерильність, а й дух побожності, спокою та монашого порядку. Праця сестер відзначалася жертовністю, великодушністю, любов‘ю до всіх, що потребували допомоги. Не раз, чергуючи біля важкохворих, с. Єлизавета проводила безсонно ніч, не дозволяючи собі після цього навіть у день на перепочинок, однак постійно дозволяла на це втомленим співсестрам.

У вересні 1939 р. з приходом радянської влади, шпиталь перейшов у руки окупантів, а сестер позбавили праці. Така ж доля спіткала і монастир. Сестрам дали чотири години, щоб залишити дім. Близько 80 дівчат і 10 сестер залишились на вулиці без житла. Сестра настоятелька Єлизавета звертається за допомогою до Митрополита Андрея Шептицького. Митрополит за порадою Капітули дає сестрам приміщення біля церкви св. Юрія. Це була Капітульна каплиця, де сестри жили до 1945 р.[16].

Роки першої радянської окупації були важкими для сестер. Позбавлені праці, сестри не мали що їсти і в що одягнутися. Сестра Єлизавета, як мудра настоятелька підтримувала на дусі своїх сестер. Вона цілковито віддається Божій волі. Згодом деякі сестри змогли влаштуватися на роботу медсестрами у медичному інституті. Як медичні працівники сестри були зобов’язані до військової служби, тому їх в 1941 р. мобілізували на фронт. Це було черговим терпінням для сестри-настоятельки. Вона молилася за них день та ніч і Господь не залишив сестер без своєї опіки. Полк, в якому були сестри, затримався поблизу Перемишлян. Німецькі літаки розпочали бомбардування. Сестри заховались в одного господаря і молилися. Він почав переконувати їх, щоб вони ще трохи почекали і не йшли за військом. Через годину в селі вже були німецькі війська. Так сестрам вдалося врятуватися від військової служби в радянській армії[17].

З приходом німецьких військ до Львова Народну лічницю відновили. Сестри разом зі своєю настоятелькою с. Єлизаветою, повернулися до праці в шпиталі. За короткий час вони змогли отримати свій монастир на вул. Бічна Стрийська 3. До Згромадження почали приходити нові кандидатки. Життя Згромадження почало відновлюватися. Через військовий стан було неможливо відсилати кандидаток на новіціят до Бельгії, тому сестра Єлизавета, за згодою бельгійської управи, засновує новіціят у Львові. Вона стає ще вчителькою новичок[18].

Настоятелька дбала про добрий духовний провід для сестер, які мали науки, конференції, добрих сповідників і духовних провідників[19]. 1941-1945 роки – це був період покликань. До згромадження вступає 13 сестер. Кожна сестра, яка прийшла в цей час до монастиря, витривала в своєму покликанні.

З другим приходом радянської влади в 1944 р. розпочалось закриття монастиря сестер милосердя св. Вікентія та притулку «Пресвятої Трійці» в м. Станіславові. Нова влада не дозволила монахиням надалі провадити сиротинець і виховувати дітей згідно з Божим законом. Дві сестри бельгійки: с. Боніфатія і с. Ольга виїхали до Львова, а інші сестри-українки пішли, хто до родини, а хто до знайомих. На цей час в притулку налічувалося близько 150 дітей. Багато з цих дітей втекли, деякі пішли із сестрами, а решту – вивезли до Росії[20].

Одразу після арешту митрополита Йосифа Сліпого, 11 квітня 1945 р., настоятелька с. Єлизавета доручила с. Євфимії і капелану Народної лічниці о. Івану Котіву довідатись про долю митрополита. Вони дізналися про його перебування у в’язниці на Лонцького, однак не вдалось побачитися з ним. Наступні дні с. Євфимія разом із с. Василією знову добивалися зустрічі з митрополитом Йосифом, однак їм відмовили в цьому. Кожного дня с. Євфимія і ще хтось із сестер ходили під в’язничну браму і носили передачі, аж поки не дізналися, що Йосифа Сліпого перевели до київської тюрми[21].

Першим, хто відвідав митрополита в Києві, був о. Іван Котів. Після отця на зустріч з митрополитом поїхали с. Євфимія Куцина та с. Євстахія Андрушко. Пізніше вони так розповідали про цю зустріч: «Привіталися, Владика поблагословив сестер жестом руки, руку підніс до уст, даючи знак, щоб були обережні у мові. Розмова тривала близько години. Говорили про все, а те що не могли сказати вголос, показували мімікою»[22].

Після відвідин митрополита Йосифа в Києві, с. Євфимія на прохання с. Єлизавети розпочала довголітнє листування з ним. За це не раз її разом із сестрою настоятелькою Єлизаветою допитували співробітники органів безпеки. Про це згадує с. Єремія Побуринна: «…сестру Євфимію і сестру настоятельку дуже часто кликали на допити до тюрми на Лонцького за митрополита Сліпого. Бо с. Євфимія взяла на себе опіку митрополита Сліпого. І цілий час ми посилали посилки»[23]. Із листів митрополита, які збереглися в архівах згромадження за час 1953-1963 рр., можна довідатись про його нелегке життя на засланні, зокрема перебування в м. Маклаково, в домі інвалідів[24].

У 1946 р. після псевдо-собору сестер виселили з території собору св. Юра в розвалений від бомб будинок по вул. Петра Скарги 2. Після арешту митрополита і єпископів УГКЦ органи КДБ сестер не тільки викликали на допити, а й дуже часто проводили тривалі обшуки, зокрема відомо, що 18 січня 1946 р. такий обшук тривав 24 години. В сестер вилучили церковні ризи, особисті документи та всю релігійну літературу. Незважаючи на те, що умови були вкрай складні сестри не полишали своїх монаших обов’язків. Сестра-настоятелька заохочувала всіх до терпеливості і поручала молитися за тих, хто їх переслідував. Через непридатні умови для життя сестри почали хворіти. Троє сестер захворіли на ревматизм, а сестра-настоятелька перенесла інфаркт міокарда[25].

Як медичні працівники, сестри були змушені зареєструватися у місцевому відділку КДБ та відділені охорони здоров’я. В лікарні щотижня проводилися атеїстичні лекції, які були обов’язковими для монахинь, хоча вони старалися за всяку ціну уникати їх. Бували випадки, коли впродовж цих лекцій виникали гострі дискусії, за які сестрам погрожували арештами, та «ускладненнями на роботі». Їх звільнили з усіх відповідальних посад та заборонили їм носити монаший одяг і називатися монашими іменами. Часто з такими лекціями активісти КДБ приходили і до будинків, де жили сестри, однак їм не вдалося зломити на дусі жодної з них[26].

У 1949 р. влада міста Львова забрала приміщення по вул. Петра Скарги 2, де жили сестри, і передала його під поліклініку 3-ї міської лікарні. Сестри знову залишились без житла. Як медичні працівники, вони звернулися із скаргою у відділ охорони здоров’я і їм надали будинок, в котрому раніше була інфекційна лікарня по вул. Джамбула (Рапопорта). Цей будинок був розвалений, для життя цілком непридатний: не було газу, води, поламані вікна, двері. Важкі умови життя, часті обшуки і допити призвели до того, що в 1952 році 14 сестер захворіли на туберкульоз. Тоді с. Єлизавета Поппе, як бельгійська громадянка, звернулася до консула в Москві. В цьому зверненні вона зазначала, що як місіонерка прибула в Галичину в 1926 р. На даний час, разом із сестрами, працює в медичній установі. Вона запитувала, чому сестри будучи громадянками СРСР, не мають громадянських прав на гідне проживання. У відповідь від консула надійшла телеграма, в якій він повідомив, що незабаром приїде до неї. З невідомих причин цей приїзд так і не відбувся. Однак органи влади на цю скаргу миттєво відреагували. До сестер відразу ж завітали різні комісії, внаслідок чого міський відділ охорони здоров’я та міськвиконком прийняли рішення виділити сестрам будинок по вул. Куйбишева 12/12а (тепер вул. Огієнка). Це була колишня конюшня польської консисторії[27]. Державним коштом цей будинок відремонтували і вже в березні 1954 р. туди переселили сестер. Саме цей будинок став матірним домом згромадження сестер милосердя св. Вікентія аж до 1992 р. і тихою пристанню для чисельного духовенства підпільної УГКЦ. Також тут с. Єлизавета відновила підпільний новіціят для сестер, адже з 1944 р. до 1956 р., дівчат у згромадження не приймали з огляду на переслідування. Однак, ця тиха пристань завжди залишалася під пильним оком КДБ.

Незважаючи на гоніння, у період масових арештів сестри постійно надавали матеріальну допомогу тим священикам і єпископам, які були вивезені на Сибір. Ось як про це згадує с. Єремія Побуринна:

«Тут у Львові був такий пересильний пункт, їх було навіть два. Один, той, що називали «половня», був на вул. 700-річчя, там-то власне пересильний пункт був для священиків, яких відсилали. Вони там перебували не раз під голим небом. То сестри там їм носили їжу, а коли їх звідти вивозили, то сестри давали їм адресу, і вони з ними кореспондувалися»[28].

У травні 1956 р. сестри згромадження святкували 50 років монашого життя сестри-настоятельки Єлизавети Поппе і складання довічних обітів 13 молодих сестер. Зранку о 10- й годині розпочалось святкове богослужіння і чин довічних монаших обітів. На це свято прийшли усі священики, які повернулися із заслання і якими сестри опікувалися. Урочисту Літургію очолили о. Василь Величковський і о. Іван Слезюк. Брали участь у Літургії о. І. Черняк, о. С. Рудь, о. Ф. Курчаба, о. В. Стернюк і інші. Всього було 25 священиків. Сестра-настоятелька і сестри, які складали довічні обіти, були одягнені у монаший одяг. Серед присутніх панувало велике піднесення, здавалось, що настала свобода для Греко-Католицької Церкви і немає ніякої загрози. Через три дні с. Єлизавету і с. Євфимію покликали на допити в тюрму на Лонського. Від них вимагали сказати: Хто єпископ? Хто до вас приходить? Скільки у вас молодих сестер? Що пише митрополит? Органи КДБ вимагали від сестер листи та робили постійні обшуки. Сестрі-настоятельці погрожували, що вишлють до Бельгії, а сестер звільнять з роботи, за те, що вони виступають проти закону. Сестра Єлизавета була мужньою жінкою і з вродженою їй повагою вона запитала: «Прошу мені сказати, проти якого закону ми поступаємо нечесно? І що ми зробили, що заслуговує покарання?»[29].

Незважаючи на всі залякування і погрози, сестри не припиняли підтримувати зв’язки з ісповідником віри Патріархом Йосифом Сліпим. За дорученням і благословенням сестри Єлизавети відбувалась тривала переписка між Патріархом і сестрою Євфимією. І саме завдяки цій переписці існував зв’язок між пастирем переслідуваної Церкви та її вірними. В 1958 р. митрополита вдруге було засуджено на 7 років ув’язнення в мордовських таборах. Під час обшуку, в нього вилучили листи, серед них і від с. Євфимії. Сестри добре розуміли, як живеться митрополиту на засланні, ось слова, якими с. Євфимія звернулася до нього: «Ваше останнє письмо спричинило нам чимало смутку і болю з огляду на так строгий режим. Нам не остається хіба молитви і сльози на оборону. Молимо Всевишнього, щоби кріпив Ваші сили тіла і духа»[30]. Всі довгі роки заслання митрополита Йосифа Сліпого сестри старалися по можливості придбати всі необхідні речі для нього. Незважаючи на власне скрутне становище, вони постійно висилали посилки з ліками, продуктами, одягом. Сестра Євфимія листувалася не лише з митрополитом, а й з іншими в’язнями. Були випадки, коли сестра посилала різноманітні церковні речі: вервиці, хрестики, часописи на адресу інших в’язнів чи місцевих жителів, навіть на адресу табірного лікаря.

У своїй праці монахині відзначалися відданістю, чесністю і простотою, що приносило їм авторитет і повагу серед хворих і медперсоналу. Сестер пізнавали за їх поведінкою[31]. Незважаючи на ідейні розходження, лікарі зверталися про допомогу переважно саме до сестер. Бували випадки, що і самі члени компартії та органів КДБ зверталися до монахинь з проханням опікуватися їхніми родичами і знайомими[32]. Хворі не раз просили сестер, щоб покликати священика до Сповіді чи уділення Святих Тайн[33]. Працюючи в лікарні, сестри старалися виконувати свою духовну місію: приготовляли людей до Сповіді, катехизували дітей. Монахині опікувалися не лише тілом, а й душею повірених їхній турботі людей. Не раз жертвенна праця сестер спонукувала хворих до навернення[34].

Частими гостями сестер були священики, які повернулися із заслання. Переживши фізичні і моральні тортури, вони зуміли зберегти віру в Христа і вірність своїй Церкві. Будинок на вул. Куйбишева став для них справжнім прихистком. Із спогадів сестер дізнаємось, що деколи на обід до них приходило двадцять священиків. Кожного приймали і допомагали чим могли. Звичайно, що така діяльність сестер не залишалася поза увагою органів влади. На них доносили і часто приходили з перевірками. Ось, як про це згадує с. Онисима:

«Вони під час дня прийшли і говорили: „…нам казали, що до вас приходять «попушки» правити. А до вас приходять священики їсти”. Ми кажемо: «Ми – сестри милосердя, і повинні милосердя зробити для всіх, хто би не прийшов”. Одного разу прийшли якісь люди і вони сказали: „Ми з тюрми вийшли і нам треба дати щось їсти. Ми росіяни, але ми не маємо притулку, тому що ніхто не хоче прийняти”. Ми їх також прийняли, дали їм з’їсти і дали їм їжу на дорогу і так їх відправили. Пізніше виявилося, що то були з НКДБ, що вони прийшли нас провірити, як ми будемо відноситися до них. Але ми не зважали ніколи на національність. В нас всі є люди, якої би нації не були, ми повинні показати милосердя і поміч дати, скільки ми можемо» [35].

Згромадження продовжувало свою, майже легальну, діяльність, частіше служили Літургію, на яку приходили і миряни. Як згадувала с. Єремія:

«Це було свято Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії. Незважаючи на суворі заборони, сестри і священики не припиняли своєї душпастирської праці та виконання своїх монаших зобов’язань. Наскільки було можливо, хтось зі священиків міг до сестер прийти, і вони старалися час від часу мати своє богослужіння. Того дня вранці о 6-ій годині в сестер, на вул. Куйбишева 12/12а, була торжественна Літургія, котру відправляв о. Богдан Репетило (редемпторист). Були всі сестри, трохи дівчат і сусіди. Отець Герман Будзінський чекав своєї черги, щоб відправляти. І в цей момент військові обступили нашу хату. Ніхто з присутніх уже не міг втекти чи сховатися. І всі були надзвичайно настрашені. Мати-настоятелька заспокоїла нас усіх, що були в хаті, вийшла сама до міліції і попросила старшого, щоб він дозволив докінчити Св. Літургію, тому що сьогодні свято, і за нашим обрядом ми повинні мати і вислухати Св. Літургію, а позаяк ви прийшли, то до костела ми вже не зможемо піти, бо всі ідуть до праці. І вони, на диво, послухали. Сестри говорили, що це було чудо Божої Матері. Вони всі стояли в кімнаті біля каплиці, а двері були відчинені. Богослужіння було урочисте, сестри співали. Після Богослужіння тих, що мали іти до роботи, перевірили і відпустили, так само і отців. А тоді почали великий обшук, який тривав до обіду»[36]. Наступного дня на допити в НКДБ викликали с. Єлизавету, с. Євфимію, с. Роману, с. Онисиму, с. Маркелу:

«Сестрам наказували підписати папір, що до них вже більше ніхто не буде приходити, ні зі священиків, ні з людей. Сестри відмовилися від такого підписання. Як вони могли таке підписувати? Вони – живі люди, до них приходять і вони йдуть до людей, до родин. Тримали сестер цілий день, пригрозили та відпустили додому» [37].

Як вже згадувалось, під час радянської окупації черницям заборонили з’являтися на роботу у монашому одязі. Мати-настоятелька підбадьорювала сестер, щоб не падали духом з цього приводу, але зберігали вірність Христові та своєму покликанню, одягаючи світську одежу. Сестра Єлизавета була людиною постійної молитви, а тому Бог дав їй ласку вдячності. Вона любила повторювати: «Діти, кого Бог любить, того досвідчує, се знак, що Господь про нас пам’ятає». Попри дуже слабке здоров’я, чи радше без огляду на хворобливість, вона кожного дня брала участь у Божественній Літургії[38].

На початку 40-х років ХХ ст., бажаючи позбутися «ворога народу», радянська влада пропонувала с. Єлизаветі повернутися у Бельгію. Настоятелі згромадження з Бельгії, щиро турбуючись про безпеку сестри, просили її приїхати на батьківщину. Однак її серце вже вросло в Україну, а її кредом перед обличчям загроз було: «Я можу все в тому, Хто укріпляє мене» (Фил. 4: 13). Вона хотіла спочити на українській землі, між тим народом, який полюбила, мову якого вивчила і для добра якого не жаліла ні сил, ні жертв.

10 грудня 1970 р. серце сестри Єлизавети, виснажене працею і довготривалою важкою недугою, перестало битися. Всі, хто був свідком її переходу у вічність, свідчили – відходить свята. За кілька днів до смерті слуга Божа склала свій лист-заповіт, де нагадувала сестрам, про те, що метою чернечого життя є цілковита служба Богові, а також виявила прощення всім тим, хто завдавав їй терпіння, зазначаючи, що завжди молилася за тих людей молитву «Тебе Бога хвалимо». На похороні сестри у 1970 р. владика Рафаїл Криницький зізнався, що відчував трепет при розмові з покійною[39]. Її мудра порада була підтримкою не лише для сестер, а й для духовних отців переслідуваної УГКЦ.

Тіло праведниці спочиває на Янівському цвинтарі у Львові. Сестра Єлизавета, висловлюючись фламандською лаконічністю, була гармонією строгості і доброти. Закриття домів, ліквідація притулку для дітей-сиріт, загальна конфіскація майна, поневіряння, голод, холод – все це сестри, на чолі своєї настоятельки, перенесли, і вистояли. В період, коли здавалося, що Церква вже майже знищена вони були тими, які несли світло туди, де панувала темрява. Незважаючи на часті переслідування і допити, сестри зуміли залишитися вірними своїй Церкві і своєму народові. Їхній зв’язок з митрополитом на засланні свідчив про глибоку віру і незламний дух.

Попри важкі умови життя підпільної Церкви, сестри милосердя св. Вікентія старалися зберігати монаший спосіб життя. Вони упродовж важких років надалі продовжували жити спільнотою під вмілим проводом сестри-настоятельки Єлизавети. Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія – єдине Згромадження, яке діяло в час комуністичного режиму «відкрито». Не припиняючи своєї діяльності практично всі сестри працювали в Народній лічниці (тоді 3-тя міська лікарня м. Львова). Монахині вірно виконували своє завдання: опікуватися не лише тілом, а і душею тих, кого Господь поставив на їхній дорозі.

Молімося до Господа за посередництвом сестри Єлизавети Поппе, щоб одержати необхідні ласки для вічного і дочасного добра, і щоб таким чином пришвидшити радісний день, коли цілою Христовою Церквою зможемо урочисто закликати: блаженна сестро Єлизавето, заступайся за нас!

с. Йосафата Дробик

кафедра богослов’я УКУ

Перелік використаних джерел

[1] Спогади с. Єремії Побуринної, машинопис // Архів Згромадження у Львові.

[2] Місія «Постуляційний центр» беатифікації й канонізації святих УГКЦ, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія. І пізнаєте правду… 1953-1963 // Документи, матеріали, світлини. Львів 2004, с. 10.

[3] Хроніка Згромадження, машинопис, р. І, с. 7-8.

[4] Хроніка Згромадження, спогади с. Романи Степанків, рукопис, с. 3.

[5] Хроніка Згромадження, спогади с. Романи Степанків, рукопис, с. 4.

[6] Лист о. Е. Янсенса до сестер в Деньзе [б. д.] // Архів Згромадження у Львові. Отець Еміль Янсенс (1860-1931 рр.), директор Конгрегації сестер Милосердя в Бельгії.

[7] Побуринна Є., Приховані перлини. Львів 1995, с. 10.

[8] Документи стверджують: «Ще в році 1930 греко-католицька капітула в Станіславові відступила повищу ґрунтову парцелю (кадостральний акт за № 579) в один морг чотириста сорок три кв. сажнів вартости п’ятнадцять тисяч злотих безплатно на власність Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія а Павльо в Станіславові та віддала йому цю парцелю негайно в володіння й уживання Згромадження сс. Милосердя, прийнявши цю даровину, вибудувало на тій парцелі дім призначений на ясла „Пресвятої Тройці”». Державний Архів Івано-Франківської Області, (ДАІФО), ф. 388, оп. 2, спр. 582, арк. 83.

[9] Хроніка Згромадження, рукопис, с. 10.

[10] Хроніка Згромадження, рукопис, р. 2, с. 6.

[11] Лист о. Янсенса до сестер у Деньзе [б. д.].

[12] Побуринна Є., Приховані перлини, с. 14.

[13] «Там було гарно. За містом, біля Стрийського парку, будинок у садочку, великий гарний город, через дорогу – парк […]. Сестра Єлизавета оповідала, що той день ніколи не могла забути: великий дім, багато вікон, дверей, у дверях – ні однієї клямки. Наближається ніч […]. Сестра Євфимія питається: «Що будемо робити?» Мати Єлизавета відповіла: «Будемо чувати». І так було. Було страшно, підлога скрипіла, здавалося, що хтось ходить по хаті. А їх було тільки дві. Цілу ніч вони молилися». Там само, с. 14.

[14] Хроніка Згромадження, договір, п. 1-2, с. 1.

[15] Місія «Постуляційний центр» беатифікації й канонізації святих УГКЦ, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія. І пізнаєте правду…, с. 11-12.

[16] Побуринна Є., Приховані перлини, с. 18.

[17] Там само.

[18] Хроніка Згромадження, р. 2, с. 25.

[19] «Провідником нашого Згромадження, тоді коли я вступила до монастиря [в 1943 р.], був о. Де Вохт, протоігумен отців-редемптористів. А взагалі редемптористи нас провадили. Тоді єпископом був Митрополит Сліпий. І як такий Митрополит був Андрей Шептицький, але вже і був тоді Сліпий, який також сестер відвідував. Часто з нами проводив конференції. Питався, як сестри ведуть духовне життя. Потім ще був о. Рудь, то був суддя духовний в Митрополії. Він також дуже часто в нас у лічниці бував. Мав щодня Службу Божу о десятій годині. Крім того давав конференції, проповіді. Щомісяця отці-редемптористи давали конференцію. Щотижня була сповідь. Чотири рази в рік кожна сестра мала змогу висповідатися у надзвичайних сповідників, яких було призначено для Згромадження. Ними були о. Рудко і о. Зятик, редемптористи. Крім того був новіціят, як звичайно щодня була наука в новіціяті, яку давали сестра-настоятелька». Інтерв’ю з с. Єремією Побуринною від 19. 11. 1998, Львів. АІІЦ, П-1-1-40, с. 4.

[20] Хроніка Згромадження, рукопис, р. 2, с. 13.

[21] Місія «Постуляційний центр» беатифікації й канонізації святих УГКЦ, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія. І пізнаєте правду…, с. 13.

[22] Там само, с. 14.

[23] Інтерв’ю з с. Єремією Побуринною від 19.11.1998, Львів, АІІЦ, П.-1-1-40, с. 6.

[24] Місія «Постуляційний центр» беатифікації й канонізації святих УГКЦ, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія. І пізнаєте правду…, с. 85.

[25] Побуринна Є., Приховані перлини, с. 20.

[26] Там само, с. 26.

[27] «В цьому будинку до половини стіни були мокрі, кімнати всі прохідні, нема ні пивниці, ні комори, підлога поставлена на голій землі. Щоправда, був тут газ і вода, дах не протікав. Сестри з великою вдячністю заспівали «Тебе Бога хвалимо» […]. Жило тут 20 сестер, половина хворих, двоє ще в шпиталі, за правилом гігієни вони повинні мати окрему кімнату. А тут – ліжко біля ліжка, заледве можна було перейти. „Нехай буде Богові дяка за все”, так казали сестри». Там само, с. 22-23.

[28] Інтерв’ю з с. Єремією Побуринною від 19.11.1998, Львів, АІІЦ, П.-1-1-40, с. 6.

[29] Побуринна Є., Приховані перлини, с. 25.

[30] Хома І. Йосиф Сліпий. Отець та ісповідник Української мученицької Церкви. Рим 1992.

[31] «Я, як на палаті працювала санітаркою, то санітарки, як приходять, а хворі щось кинуть, чи папір чи щось розсиплять, то санітарки завжди сваряться з ними. А я ніколи цього не робила, ніколи. Я приходила, там була палата чоловіча велика, 17 ліжок, я бачила, що він гіпс розсипав. То він не винен, думаю собі, мав ногу в гіпсі і насипалось. Беру відро і замітаю, а вони тоді давай говорити […]: „Вона допомагає, то монашка”». Інтерв’ю з с. Миколаєю Пандрак від 16. 12. 1992, Львів, АІІЦ, П-1-1-74, с. 8.

[32] Ось як про це згадує с. Єремія Побуринна: «Люди відносилися до нас дуже добре. Навіть оті, що робили ревізію, такий Галістра. Він переводив ревізію десь у 1947 р. на другий Святий Вечір. А зараз після того, десь може за два дні, дуже просив сестру-настоятельку, щоби пустила сестер, бо його дитина захворіла, треба робити уколи, щоби сестри прийшли. І сестри ходили і там навіть ночували. Він працював на Лонцького і казав: «Сестри ви спіть, я вам подзвоню, коли ви маєте колоти». Сестри звичайно не спали. Бо він вночі мав роботу на Лонцького як слідчий, який переслухував людей. Так, що навіть ті кагебісти, які нас переслідували, до нас дуже добре відносилися». Інтерв’ю з с. Єремією Побуринною, с. 5.

[33] «І дуже часто хворі перед операцією, чи дуже важкі хворі просили сестер, щоб якимось чином могти їм висповідатися. І приходили сповідати не тільки католицькі священики, але й православні приходили сповідати. І сестри їх просили, бо лежали всякі люди». Там само, с.7.

[34] «Один інженер лежав. Сам він … лежав дуже важко хворий. У нього був рак шлунка […]. Дружина його приходила, але ніколи з ним навіть не говорила. Поставила що не-будь і втікала. А сестри його і кормили і перев’язки робили два рази на день. А ми, як звичайно, у терапії робили йому всякі послуги, чи помити, чи перестелити, уколи, чи лікарства. І він дуже збудувався сестрами. Він був хрещений, тільки був, як звичайний атеїст. Чи він молився ми не знаємо, але він просив, щоб його навчити молитися. І він перед смертю сповідався. І його, власне, сповідав православний священик. Він висповідався і помер дуже щасливо». Інтерв’ю з с. Єремією Побуринною від 19. 11. 1998, с. 8.

[35] Інтерв’ю з с. Онисимою Римик від 27.11.1998, Львів, АІІЦ, П-1-1-908, с. 7.

[36] Побуринна Є., Приховані перлини, с. 28.

[37] Там само.

[38] Місія «Постуляційний центр» беатифікації й канонізації святих УГКЦ, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія. І пізнаєте правду…, с. 14.

[39] Рафаїл Керницький (1912-1995 рр.), єпископ, францішканин, настоятель римо-католицької катедри Успіння Пресвятої Богородиці у Львові. Місія «Постуляційний центр» беатифікації й канонізації святих УГКЦ, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія. І пізнаєте правду…, с. 18.

Джерело