Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського в день святих верховних апостолів Петра і Павла, 29 червня 2024 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в храмі святих апостолів Петра і Павла в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Сьогодні празник святих апостолів Петра і Павла, двох мужів, які по-своєму залюблені у Христа, обоє стали стовпами віри Церкви. Наші роздуми над їхнім життям спрямовує запитання, з яким у сьогоднішньому Євангелію Ісус звертається до своїх учнів: «За кого ви мене маєте?» Це основне, найважливіше питання: Хто для мене є Ісус? Ким є Ісус у моєму житті? – є звернене і до нас. Тож як ці два апостоли відповіли на нього?.

Відповідь Петра можна підсумувати одним словом: «наслідування». Життя Петра полягало в тому, щоб слідувати за Христом. Коли Ісус запитав учнів в Кесарії Филиповій, Петро відповів прекрасним визнанням віри: «Ти – Христос, Син Бога Живого». Бездоганна, точна і пряма відповідь, ідеально «катехитична». Але ця відповідь є плодом паломництва: лише після того, як він пройшов повний несподіванок шмат дороги наслідуючи Ісуса, шлях зростання від Симона до Петра, він досяг духовної зрілості, щоб змогти з чистої благодаті висловити таке визнання віри.

Власне, все почалося тоді, коли Ісус йшов поблизу Галілейського моря, і покликав Петра разом з його братом Андрієм, «і зараз вони покинули сіті та й пішли за ним». Петро залишив усе, щоб іти за Ісусом. При тому Євангеліє наголошує що «негайно». Він не говорив Ісусові, що думає, не прораховував, чи окупиться це, не вигадував алібі, щоб відкласти рішення, але залишив свої сіті і пішов за Ісусом, не вимагаючи заздалегідь будь-яких гарантій. День за днем, Петро йшов за ним, і не випадково останніми словами, з якими Ісус звертається до нього, є: «Іди за мною», тобто: ти є Петро, допоки йдеш за мною.

Апостол Петро свідчить нам, що на запитання «Хто для мене є Ісус?» недостатньо відповісти досконалим доктринальним формулюванням, або навіть аксіомою, яку ми сформували раз і назавжди. Ні. Саме йдучи за Господом, ми вчимося пізнавати його кожного дня. Саме стаючи його учнями і приймаючи його Слово, ми стаємо його друзями і відчуваємо його любов, що перетворює. Це «негайно» є викликом і для нас: якщо ми можемо відкласти у житті багато речей, то слідування за Ісусом не можна відкладати. Тут не можна зволікати чи виправдовуватися. А коли деякі виправдання є благородними, наприклад: «Я негідний», «Я не здатний», «Що я можу з цим зробити?», то це хитрість диявола, яка позбавляє нас довіри до Божої благодаті і змушує повірити, що все залежить від наших здібностей.

Відірватися від своєї земної впевненості прямо зараз, і щодня слідувати за Ісусом – це спадщина апостола Петра, яку він передає нам сьогодні і запрошує нас бути майбутнім Церкви, Христовими учнями і смиренними служителями Євангелія. Тільки так Господь зможе вести діалог з усіма людьми, а Церква стати місцем зустрічі з Сином живого Бога, а тому також і місцем зустрічі людей навзаєм між собою.

А тепер перейдемо до апостола поган. Якщо Петровою відповіддю є «наслідування», то відповіддю святого апостола Павла є «проголошення Євангелія». Для нього теж все почалося з благодаті, з Божої ініціативи. По дорозі в Дамаск, коли, озброєний своїми релігійними переконаннями, він гордо продовжував переслідувати християн, воскреслий Ісус вийшов йому назустріч і засліпив його своїм світлом. Точніше, саме через це світло Савло зрозумів, наскільки він був сліпим. Спочатку він був замкнений у гордості за свій релігійний ригоризм, а тепер виявляє, що таємниця спасіння сповнилася в Ісусі. І в порівнянні з величчю знання Христа, з цього моменту він вважає всі свої людські та релігійні переконання «за сміття». Тому Павло присвячує своє життя подорожам по суші і морю, містам і селам, без страху з того, що йому доведеться терпіти труднощі і переслідування задля проповідування Ісуса Христа. Дивлячись на його історію, здається, що чим більше він проповідує Євангеліє, тим більше пізнає Ісуса. Проголошення Слова іншим дає йому можливість проникнути в глибини Божої таємниці. Це є Павло, який написав: “Горе мені, якщо я не проповідую Євангеліє!”, «Бо для мене життя – Христос».

Отже, апостол Павло свідчить, що на запитання «Хто для мене є Ісус?», не можна відповісти з чуттєвою та непорушною релігійністю, яку не тривожить обов’язок нести Євангеліє іншим. Апостол навчає, що ми тим більше зростаємо у вірі і пізнанні таємниці Христа, чим більше ми є її проповідниками і свідками. Це щоденний досвід: коли ми проголошуємо Євангеліє, ми приймаємо його самі. Слово, яке ми приносимо іншим, повертається до нас у тій мірі, в якій ми даємо, і набагато більше. Це необхідно поставити в центр уваги Церкви сьогодні: Бути Церквою, яка не втомлюється повторювати: «Для мене життя – це Христос» і «Горе мені, якщо я не проповідую Євангеліє».

Апостоли Петро і Павло відповіли на фундаментальне питання життя: «хто для мене Ісус?», своїм життям, йдучи за Христом і проповідуючи Євангеліє. Вони не були надлюдьми: були такими ж людьми, як і кожен з нас, коли у своїй недосконалості даємо щедре «так» Ісусу. Але так само, як Петро і Павло, та й усі святі, вказують, що саме Бог зміцнює нас своєю благодаттю, з’єднує нас своєю любов’ю і прощає нас своїм милосердям. Перш за все, довіряймо свою слабкість Господу, який робить великі справи з тими, хто смиренний і щирий, хто робить центром свого життя Христовий заклик до «метаної» – зміни мислення, з якої зростає правдива людяність. І саме через цю справжню людяність Дух формує Христову Церкву. Апостоли Петро і Павло були реальними людьми, і тому зараз, як ніколи, нам потрібні реальні люди, якими Господь продовжуватиме звершувати свої спасительні задуми. А до цього, в тому числі, він кличе і кожного з нас.

Тому просім Пречисту Діву Марію, Царицю апостолів, щоб допомагала нам наслідувати силу віри, правдивість і смирення святих апостолів Петра і Павла. Амінь.

Джерело