Він не міг сидіти склавши руки, коли ворог прийшов на українську землю з ракетами і танками.

Хвилювання за онучок штовхнуло Дмитра до військкомату в перші дні повномасштабного вторгнення. Колись, ще за радянських часів, чоловік проходив строкову службу. Тоді здобув базові навички володіння зброєю. Далі було мирне життя: робота, виховання дітей, радісні клопоти з онуками. Дмитро навіть подумати не міг, що в статусі дідуся піде воювати за незалежність Батьківщини. Однак 24 лютого 2022 року рішення було прийнято швидко і без вагань.

– У мене вже дві онуки. Сидіти склавши руки було недоцільно. Я в страшному сні міг уявити, що ворог прийде до них. Тому 13 березня вже їхав на навчання. Спочатку мав іти в ЗСУ, але доля вирішила інакше і я потрапив до прикордонників, – згадує Дмитро.

«Шокову терапію» відчув в перший день підготовки. Тоді полігон був обстріляний з російських ракет. Каже, обійшовся легким переляком та ще більшим бажанням вигнати окупанта зі своєї Богом даної землі. Навчався з запалом, на рівні з молодими побратимами. За поважний вік та сиві скроні отримав позивний «Дід». Після завершення курсу здобув сертифікат навідника СПГ та поїхав на свої перші бойові до Слов’янська.

– Там ми були не довго. Напрямок був спокійним. Переважно виїжджали за 25 кілометрів від міста, відпрацьовували по цілях і назад, – пояснює прикордонник.

Другий виїзд для військового був більш динамічним. Тоді тримали оборону Серебрянського лісу. Ворог не припиняв штурмові дії. Довелося працювати під обстрілами та балансувати на межі життя і смерті.

– Коли був щільний наступ по нас працювало все: від артилерії до СУ-шок. Відповідно ми теж не пасли задніх і насипали з усього що було, – згадує Дмитро.

Наразі військовий працює на Вовчанському напрямку. Спочатку, зі своїм СПГ, тримав оборону на стаціонарному посту. Двічі потрапляв під обстріли з танка, вцілів. Тепер входить до складу мобільної групи, відпрацьовує по живій силі та обʼєктах противника. Каже, керівництво роботою задоволене, є успішні влучання. Знищенні окупанти для Дмитра – найбільша похвала та особиста гордість.

– Маємо успіх, а значить з роками влучність не втратив і ще покажу ворогу, де раки зимують, – посміхається чоловік.

На завдання Дмитро виїжджає часто. Працює по координатах. Каже, в його роботі головне оперативність. Потрібно швидко навести зброю, відпрацювати по цілі й «накивати п’ятами».

– СПГ себе дуже демаскує. Робимо 3-5 пострілів і їдемо. З місця працюємо максимум 10-12 хвилин, увесь час до позиції та від неї займає хвилин 40-45, – пояснює прикордонник.

Дмитро – військовий з досвідом, бував у різних ситуаціях, однак Вовчанський напрямок називає найгарячішим. Все через велику кількість дронів.

– У цій місцевості небо практично не буває чистим. Такої кількості безпілотних літальних апаратів я ще не спостерігав. Маємо пристосовуватися, відповідно вдосконалювати навички й працювати швидше, – додає «Дід».

Військовий з посмішкою розповідає про побут на фронті. Каже, тут всі одна велика родина, де панує взаєморозуміння та підтримка. Разом облаштовують позиції, готують їсти, навіть домашніх, точніше окопних, улюбленців заводять.

– У нас є дві собаки та три коти. Готуємо з хлопцями і собі, і їм. Ми тут все робимо разом. Більшість побратимів – ровесники мого сина. Він також служить. Спочатку був на Херсонському напрямку, зараз на Миколаївському прикриває небо від ворожих пташок. Ми тримаємо зв’язок, я хвилююся за нього, а товариші підбадьорюють. В кожному з них – бачу свого сина. Буває іноді повчаю, не без того, але все з батьківською любов’ю, бо ми тут усі одна велика сім’я, – пояснює Дмитро.

Джерело