#ЗгадатиВсе: 37 років тому світ уперше почув голос «мовчазної Церкви»
Понад 40 років катакомбного життя
8-9 березня 1946 року на т. зв. Львівському “соборі”, який ще називають “псевдособор”, було ухвалено рішення про перехід греко-католиків в лоно російської православної церкви. Ті, хто відмовилися, були репресовані. Тисячі греко-католицьких священиків опинилися в радянських концентраційних таборах ГУЛАГу. Серед них і провідник УГКЦ Йосип Сліпий, який був змушений керувати Церквою із заслання 18 років.
На запитання «Чому ж Сталіну потрібно було ліквідовувати УГКЦ в 1946 р.?» – український релігієзнавець А. Юраш відповів:
«Питання УГКЦ треба розглядати у двох площинах, на мій погляд. По-перше, це була загальна стратегія Радянського Союзу в той час стосовно Ватикану, який сприймався як один із головних ворогів і опонентів ідеологічних, і відповідно, УГКЦ, яка безпосередньо підпорядковувалася Ватикану і виглядала як один із найбільш згуртованих своєрідних загонів Ватикану, існування якого на теренах радянського союзу ніхто не міг допустити. По-друге, на той час налагодилася вже стратегічна співпраця між радянською атеїстичною державою і верхівкою православної церкви, яка з 1943 року після історичної зустрічі зі Сталіним трьох митрополитів – тогочасних лідерів російського православ’я – отримала сприяння на всіх рівнях, включилася і стала частиною ідеологічної машини радянського союзу, і відповідно, яка зі свого боку демонструвала максимальне бажання опанувати релігійний простір радянському союзу, долучивши до себе обрядово дуже близьких греко-католиків. Звісно, про реальні наслідки, про реальні пріоритети віруючих цієї спільноти ніхто не питав і не збирався цікавитися».
Не зважаючи на жорстокі переслідування, постійні арешти та «сфабриковані» справи проти греко-католицького духовенства, існували окремі спільноти, через які Церква продовжувала діяти. Їх нараховувалось 300 або 400 осередків.
Нічні богослужіння в офіційно закритому храмі, конспірація на роботі, таємне навчання у семінарії, проблеми з міліцією і КДБ – це лише частина того, що бачили і пережили вірні та священики УГКЦ в СРСР. Переслідування і тиск з боку влади витримували цілі села, – вони не погоджувалися переходити на православ’я.
Вихованець такого села, а пізніше священнослужитель підпільної Церкви о. Павло Репела з Тернопільщини, пам’ятає чимало з тих страшних часів. Особисто мене вразила одна з таких історії, яка вкотре засвідчила непохитність українського народу, його любов до правди та до всього «свого».
Одного разу на Йордан люди зібралися біля церкви і колядували (священик уже не пам’ятає, в якому саме році це було). Одразу приїхали дільничний інспектор міліції й голова сільради. Вони намагалися розігнати вірян, але ті разом перекинули машину представників радянської влади. Відтак «гості» втекли.
Таких історій, впевнений, безліч.
Люди, керовані Божою силою, кріпились у вірі, були готові до самопожертви. Вони переховували речі релігійного вжитку на своїх горищах, потайки хрестили та вінчали своїх дітей, приймали священнослужителів у своїх домівках, прекрасно розуміючи, що за це можуть поплатитися власною свободою. «Як хтось скаже, що тоді не боявся, то це буде неправда. Будь-якій людині притаманний страх. Але силою волі з Божою поміччю його долалося», – твердить о. Павло Репела.
Нам, християнам ХХІ ст., які вже народилися в роки незалежності і вільної Церкви, і України, щоб зрозуміти всю трагедію того часу, варто мати правильне розуміння поняття «підпілля». Церковні ієрархи заарештовані. Священство заслано до таборів. Храми закриті. Офіційно на теренах СРСР Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати. Та вона не зникла в душах своїх вірних й продовжила своє служіння на вівтарях людських сердець. Звідти вилилась у підпільні духовні семінарії, приховане богопосвячене життя, «домашні» Служби Божі та уділення Святих Таїнств – служіння Тому, «що бачить таємне і віддає тобі» (Мт. 6:6).
Намагання чинити опір партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув’язненнями, утриманням в психіатричних закладах. Навіть в умовах проголошеної М. Горбачовим «перебудови» та «демократизації» загальний характер методів діяльності партійних органів в західному регіоні не тільки не змінився, але набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами «релігійного екстремізму».
Тому в умовах розпочатого у 80-х роках процесу боротьби за легалізацію УГКЦ саме компартійні органи та російська православна церква зайняли чітко виражену антикатолицьку позицію. Перші вважали відновлення Греко-Католицької Церкви небажаним, насамперед з політичних міркувань – протягом кількох десятиліть УГКЦ в комуністичній пропаганді була тісно «прив’язана» до українського націоналізму.
Перспективи відродження УГКЦ підтверджувались наявністю церковної організації діючої підпільно та піднесенням релігійного руху віруючих у західних областях України. За даними Верховного Архієпископа і кардинала Мирослава-Івана Любачівського, Глави УГКЦ у Римі, підпільний єпископат в Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священиків, тисячі двохсот ченців і черниць та 4,5 млн. віруючих.
Радянська сторона оперувала іншими цифрами. У середині 1988 р. у Львівській області проживало 147 священиків, 254 ченців і черниць, в Івано-Франківській – 45 священиків, 73 ченці, близько 15 тис. греко-католицьких віруючих, в Тернопільській – 17 священиків, 38 ченців, 2-3 тис, віруючих, в Закарпатській – 50 священиків, 20 ченців, 15-20 тис. віруючих. Враховуючи умови діяльності прихильників УГКЦ та методи одержання партійними органами такої інформації (оперативні зведення КДБ, повідомлення православних священиків), їхня реальна кількість була набагато більшою.
«І правда визволить вас» (Ів. 8:32)
Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в західних регіонах став феномен «грушівського дива» – поява 26 квітня 1987 року на недіючій греко-католицькій капличці в с. Грушів Дрогобицького району Львівської області зображення Богородиці. Це явище викликало велике піднесення серед віруючих і до місця події потяглись тисячі паломників. 28 травня цього ж року, в день свята Вознесіння Ісуса Христа, потік людей з Львівської та сусідніх областей досягнув 30 тис. чоловік, а сума добровільних пожертв склала близько 60 тис. крб.
Під час проведення богослужінь, зібрань віруючих, використовувалась релігійна атрибутика греко-католицького обряду. Лунали заклики до влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані в радянські часи культові споруди. Подібні акції відбулись також у багатьох населених пунктах Старосамбірського, Перемишлянського, Жидачівського, Золочівського районів Львівської області, в містах Калуші та Івано-Франківську та районах Івано-Франківської області, Зборівському районі Тернопільської області.
Офіційна влада відреагувала на ці події проведенням на початку червня 1987 р. в м. Дрогобичі відділом пропаганди та агітації ЦК Компартії України наради за участю секретарів 7 західноукраїнських обкомів партії, робочих зборів з працівниками радянських і правоохоронних органів, на яких було накреслено коло заходів по нейтралізації активності греко-католицьких віруючих.
В умовах, коли партійно-державна система не дозволяла радянським громадянам на практиці реалізувати декларовану в ст. 52 Конституції СРСР свободу совісті, важливим кроком в напрямі легалізації УГКЦ стала відкрита Заява 2-х єпископів, 23-х священиків, ченців та віруючих УГКЦ від 4 серпня 1987 р. Папі Римському св. Іванові Павлу II про свій вихід з підпілля з проханням посприяти «всіма можливими способами справі легалізації УКЦ в СРСР» та стати посередником між ними і радянським урядом. Підтримували представників УГКЦ українські дисиденти і правозахисники, які в умовах лібералізації політичного режиму повернулись з місць позбавлення волі.
Варто згадати Степана Хмару і багатьох інших, які були раніше об’єднані у так званій Ініціативній групі захисту прав віруючих, яка пізніше стала називатися Комітетом захисту Української Католицької Церкви. Отже, саме ці люди наважилися на цей мужній крок, щоб заявити через посередництво Святішого Отця св. Івана Павла ІІ світові про те, що так звана «мовчазна Церква» не мовчить, що вона має мужність і силу заявити не лише про своє право на існування, але вимагати цього від тодішньої радянської влади. Єпископи, священики, монахи і монахині та вірні, які підписували цю заяву, показали, що Церква жива.
Для кращого розуміння сказаного, подаємо повний текст заяви та імена усіх, хто під нею підписався. До речі, там ми знайдемо і прізвище нашого нинішнього Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського Владики Володимира.