20 серпня виповнюється 140 років від дня народження блаженного отця Омеляна Ковча, якого називають парохом німецького концтабору Майданек.

В останні місяці життя був з тисячами людей різних національностей. На прикладі його життя Бог являв нещасним в’язням Свою милість. Це може здатися дивним, але присутність у концтаборі священника, його слова про Господа, про Його милосердя, про те, що не варто боятися смерті, стали для тисяч людей початком дороги до вічності. Про це розповідає п. Сабіна Ружицька для часопису «Нова Зоря».

Народився священник на Прикарпатті, у знаному гуцульському селі Космач, у сім’ї греко-католицького священника Григорія Ковча та його дружини Марії Яскевич-Волфельд. Окрім нього, в родині було ще троє дітей. Життя в той час було непросте, і навіть священник, тим паче сільський, жив доволі скромно. Попри нелегке життя і мало коштів, батько майбутнього блаженного подбав, аби його діти здобули добру освіту. Після навчання у Космачі та Кіцмані, Омелян продовжив навчання у Львівській гімназії. З 1905 до 1911 років завдяки допомозі Митрополита Андрея Шептицького вивчав філософію і теологію у Папському Урбаніанському університеті та жив в пансіонаті при церкві святих Сергія і Вакха. Ще до завершення навчання та ієрейських свячень одружився з донькою буковинського священника Марією-Анною Добрянською.

Згодом у них народилися шестеро дітей: троє синів — Сергій, Мирон, Роман і три доньки — Анна-Марія, Ірина, Лідія. Ієрейські свячення прийняв з рук Єпископа Григорія Хомишина й розпочав свою службу у місті Підволочиськ, що на Тернопільщині. У 1912 році отець Ковч їде служити в містечко Козарац (нині територія Боснії та Герцеговини — авт.). На Літургії приходили українські емігранти. А родина молодого душпастиря жила більш аніж скромно. Проте Ковч з дружиною не нарікали, а за все дякували Богу.

У 1914 році, коли почалася Перша світова війна, Ковч з родиною повернувся додому. У 1916 році він знову повертається до України, на Галичину, і стає співробітником у Серниках-Горішних (нині прикарпатська Рогатинщина — авт.).

Коли в 1918-му році у Львові проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки, брат священника Євстахій став у ряди Української галицької армії, яка мала захищати новостворену державу. Омелян Ковч разом з батьком стали капеланами вояків УГА. До речі, отець Григорій помер серед вояків, захворівши наприкінці 1919-го року на тиф. А о. Омелян залишався капеланом. З біографії блаженного дізнаємося, що в липні 1919 року він разом з іншими вояками УГА потрапив у полон до більшовиків. Його разом з іншими солдатами вже потягом везли на розстріл. Священник звернувся до вартового, аби той дозволив напитися води й подихати свіжим повітрям. Коли отець Омелян вийшов, і потяг мав рушити, вартовий закрив перед ним двері та тим самим врятував йому життя. На жаль, далеко втекти не вдалося, священника вдруге схопили більшовики та вкинули до групи бранців, яких везли… на смерть. Усіх відвели до лісу і змусили копати собі могили. Коли полоненим наказали повернутися спинами, отець Ковч вголос прочитав молитву і дав сигнал… до втечі. Люди втекли. Священник вижив.

Здавалося б, душпастир врятувався, але, замість волі, отець Омелян потрапив у польський табір для військовополонених. У таборі лютував тиф. Щодня там помирали сотні вояків. Бувши вірним Христові, священник був біля сотень вмираючих в останні хвилини їхнього життя. Хвороба, на жаль, не оминула і самого отця Омеляна, проте з Божою допомогою йому вдалося видужати. Отець Ковч повернувся додому.

У 1922 році отримав парафію у містечку Перемишляни на Львівщині, служив у храмі Святого Миколая. Він не лише виконував свої священничі обов’язки, але й брав активну участь у громадському житті міста. Так душпастир став засновником Народного дому, читальні товариства «Просвіта», ініціював створення Українського банку, купив дім для української захоронки (дитсадка), а згодом у будинку стали жити монахині. Окрім того, отець Омелян був членом ОУН та очолював референтуру пропаганди.

Така «робота» поза межами храму злила тодішню польську владу. Тому в будинку священника часто проводили обшуки. Від 1925 до 1934 років таких обшуків було майже 40 (!). Кожен другий-третій обшук, на жаль, завершувався арештами та недовготривалими ув’язненнями священника. Але врешті-решт його відпускали. У вересні 1939-го, коли радянські горе-визволителі увійшли в Перемишляни та почали арештовувати поляків, отець Омелян, якому дивом вдалося уникнути репресій, взявся допомагати їхнім родинам. Бо багатьох поляків або розстріляли, або відправили в Сибір. Це було доволі парадоксально, адже він допомагав тим, хто ще кілька тижнів тому… приходив до його дому з обшуками та арештовував його.

…У вересні 1941 група німецьких есесівців закрила перемишлянську синагогу, де було багато місцевих євреїв, хтось кинув туди запальні бомби й почалася пожежа. У цей час римо-католицький священник і група містян прибігли до отця Ковча, аби той допоміг врятувати синагогу, оскільки отець Омелян досконало знав німецьку мову. Коли священник прибіг до місця пожежі, то крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні були вкрай збентежені та пустили його. Отець Ковч кинувся виводити та виносити людей із палаючого приміщення.

Коли в Перемишлянах німці створили гетто, то він неодноразово пробирався туди, щоб допомогти євреям: носив їм їжу, медикаменти, чисту білизну. До речі, священник навіть написав листа Гітлеру із проханням зупинити злочини. Окрім цього, душпастир, попри заборони, масово хрестив євреїв і видавав метрики. Вважалося, що такі документи зможуть врятувати їх від відправки у концтабір. За різними даними, до отця Ковча звернулося від 600 до 2000 євреїв.

А самому отцеві врятуватися… не вдалося. 30 грудня 1942 року його заарештували та ув’язнили у львівській тюрмі на Лонцького. Родина, знайомі й сам Митрополит Андрей Шептицький робили все можливе, аби визволити душпастиря. Німці зажадали, щоби український священник дав письмове зобов’язання нічим не допомагати євреям. Отець Ковч відмовився.

Після такого «зухвальства» священника довго та багато били, а згодом запроторили до концтабору Майданек, на околиці міста Любліна, ставши в’язнем № 2399. Священник важко працював та ще й був душпастирем для в’язнів. Він підпільно відправляв Святі Літургії, сповідав, благословляв свяченою водою останки в’язнів, які мали спалювати у крематорії. У Майданеку о. Омелян зберіг честь, гідність, людяність і став місіонером серед табору смерті. В одному з листів з Майданека він писав: «Я вдячний Господу за його доброту до мене. Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. …Я тут єдиний священник. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене. …Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст. Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь міг покласти мені на голову?..».

Перебування в таборі знищило і без того погане здоров’я священника. У лютому 1944 р. отець Омелян потрапив до табірного шпиталю і там помер 25 березня 1944 року, не доживши кілька місяців до визволення Майданека. Офіційною причиною смерті названо серцеву недостатність. Тіло священника, як і тисячі інших, спалено в одному зі страшних крематоріїв табору.

9 вересня 1999 року Єврейська рада України надала йому звання «Праведник України» (посмертно). У 2001 році під час візиту до України Папа Іван-Павло II проголосив отця Омеляна Ковча блаженним священномучеником. У 2009-му року його визнано покровителем усіх священників УГКЦ.

Нині у місті Перемишляни на центральній площі є пам’ятник Блаженному Священномученику, а на будинку, де він жив, та на церкві встановлені меморіальні дошки. Іменем Омеляна Ковча названі вулиці в кількох містах і селах. У Польщі про нього зняли фільм.

Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело