Близько двох місяців тому, 28 червня, відбувся обмін полонених, унаслідок якого з російського полону повернулися священники УГКЦ — отці редемптористи Богдан Гелета та Іван Левицький. Їх заарештували 16 листопада 2022 року в окупованому на той час Бердянську. Впродовж понад півтора року інформації про них майже не було.

У першому інтерв’ю після звільнення, яке о. Богдан Гелета дав «Живому телебаченню», він розповів про те, що спонукало отців залишатися в окупованому місті, підтримувало в російському полоні та допомогло не лише вистояти самому, а й допомагати тим, хто був поряд, пише Департамент інформації УГКЦ.

«У перший тиждень війни Бердянськ немовби вимер, як у фантастичних фільмах, коли трапляється глобальна катастрофа, — згадує о. Богдан. — Ідеш містом — нема людей, тільки вітер і листочки по вулицях. А за тиждень почали з’їжджатися біженці з Маріуполя, щоб у Бердянську долучитися до групи, що прямувала на Запоріжжя, на вільну Україну. Ми кількох із них прийняли в себе при монастирі. І те, що вони нам розказували, стимулювало нас залишитися та допомагати нашим людям не тільки молитвою і Літургією, а й словом, матеріальними засобами, соціальним служінням».

Священник розповідає, що хоч більшість парафіян УГКЦ виїхала, до них приходили віряни інших конфесій і ті, хто вважав себе невіруючим, — всі, хто шукав порятунку, підтримки і слова надії. «Вони ходили з отцем Іваном молитися в центрі міста, молилися вервицю біля моря. Ця молитва відбувалася щодня — за мир, за Україну. Вірю, що ці люди, навіть залишившись без нас, продовжили молитися в цьому наміренні».

Восени відбувся арешт, який, за словами о. Богдана, не став несподіванкою. Він думав, що по них прийдуть вночі, а прийшли удень, 16 листопада, коли він саме повернувся з похорону. Обох отців звинуватили в «порушенні правил», відсутності дозволів від влади на молитву і в тому, що вони — священники УГКЦ.

«Ми для них секта, яка відділилася від православ’я, бо тільки вони, російські православні, правдиво славлять Бога, але при цьому б’ють людей, розумієте? Це такий релігійний фанатизм, історично сформована позиція, яка за сотні років до нині не змінилася. Як і не змінилося переконання, що Українську Греко-Католицьку Церкву, і нас, священників цієї Церкви, треба викорінювати й ізольовувати від суспільства».

Далі були катівні, допити, ізолятор. Зрештою, отцям повідомили, що в їхньому храмі знайшли зброю і на них чекає російський суд та 25 років тюрми.

«Це була колонія № 77 у Бердянську, — розповідає о. Богдан. — Ми були в ній приблизно п’ять місяців окремо один від одного. Мене помістили в одиночну камеру, поставивши там колонку з музикою. З неї цілими днями гриміли радянські пісні. Я тоді зрозумів, як людина сходить з розуму і чому вчиняє самогубство, — зрозумів, що таке суїцид. Але Господь Бог допомагав, давав сили через молитву. Бог, Ісус Христос, Марія, ангели були присутні тоді зі мною. Молитва стала порятунком. Хоча мені видається, що якби ще рік чи й менше, то у фізичному плані все пішло б на спад. Але Господь Бог керує по-іншому — Він хоче, щоб ми свідчили».

Читайте також: Віра під час випробувань: Отець Богдан Гелета про російський полон і довгоочікуване звільнення

З Бердянська отців і ще трьох полонених перевезли до Горлівської колонії, де вони провели ще 10 місяців. Тут було приблизно 1 800–2 000 військовополонених.

«У Горлівці було жахливо, жорстоко. Мене майже не били під час прийому, а отця Івана били так, що він двічі втрачав свідомість, — розповідає о. Богдан. — Потім почалися будні військовополонених. Там дуже сильно знущаються. І азовці, і морфлот, і всі-всі роди військ перебували в цій колонії.

Ми мали змогу познайомитися з багатьма людьми. Вони нам багато розказували, шукаючи допомоги, внутрішньої, духовної… Було багато молодих хлопців. Я був здивований, що 21-22-річні хлопці сидять уже до 2 років. Ті, що тиждень повоювали і потрапили в полон, перебувають там уже 3-й рік…

… До тортур неможливо звикнути. Мене дивувало, як люди витримують це без Бога, не молячись. І дійшов висновку, що все одно людина в щось вірить, на щось надіється. І вони мали надію: хтось — на своїх рідних, когось тримала ненависть… Дуже багато було азовців, десь 400 осіб. Із них знущалися найбільше. Нам давали однаковий одяг, їм — інший, щоби вони виділялися в натовпі. Це просто жах!

… Щодо молитви і відчуття Бога в тих обставинах — це важко окреслити і пояснити. Людина просто відчуває приплив радості в таких масштабах, які неможливо описати. Бо це не якась жменька людей, а вся Церква, це Господня слава, це безмежність. Це велика-велика радість перебувати в цій безмежності, бути крупинкою і розуміти, що про тебе, про цю крупинку, Бог знає, дбає і хоче зробити тебе інструментом любові в різних життєвих ситуаціях. Ми маємо бути готові до того, щоб допомогти комусь стати на шлях спасіння.

… Можу вам признатися: перебуваючи тут, на свободі, досить велика частина мене все одно залишилася там, у полоні. І ця частина буде там, напевно, ще дуже-дуже довго. Скільки цього ще життя на землі, вона буде там, із тими людьми, і супроводжуватиме мене до кінця мого життя».

Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело

Друк / PDF