Понад півтора року ми переживали, молилися і чекали новин про наших священників-редемптористів Івана Левицького і Богдана Гелету з Бердянська, які з 16 листопада 2022 року перебували в російському полоні. 28 червня 2024 року їх було звільнено.

В інтерв’ю на «Живому телебаченні» о. Богдан Гелета вперше після звільнення поділився своїм глибоким досвідом і переживаннями, які стали частиною його життя під час полону. Він розповів про молитовну підтримку, надію і незламну віру, які допомогли йому та о. Іванові Левицькому витримати ці важкі часи.

— Слава Ісусу Христу! Отче Богдане, це інтерв’ю надзвичайно очікуване для всіх нас. Дякуємо, що ви на нього погодилися.

Слава навіки! Найперше я хочу подякувати Господу Богу і всім тим, хто причетний до нашого визволення, тобто нашим вірним, які молилися і яких ми навіть не знаємо. Молилася вся Церква. Дякую протоігумену Володимирові та всім нашим співбратам. Щиро вдячний усім.

Ми з отцем Іваном, напевно, несли цей хрест разом із тими полоненими, які страждали за свободу, за вільну Україну, за те, щоб вибороти нам щастя не тільки жити так, як люди, але бути близькими до Бога, до спасіння Господнього. Це дуже важливо, щоб людина здобувала віру, щоб вона старалася навернутися, змінитися.

Складаю подяку нашим єпископам, зокрема Степанові Меньку, який є в Запоріжжі, який також сильно переживав, іншим владикам, Блаженішому Святославові. Я особисто відчував переживання Блаженішого Святослава і навіть Папи. Не знаю, як це пояснити… Молилася вся Церква. Це, можна сказати, Таїнство, у якому ми перебували, настільки Бог нам давав це все нам усвідомити та пережити.

Можу вам признатися: перебуваючи тут, на свободі, все одно моя досить велика частина залишилася там. І вона, ця частина, буде там, напевно, дуже-дуже довго
Скільки цього ще життя на землі, вона буде там, з тими людьми, нашими навіть ворогами, — буде продовжувати і супроводжувати мене до кінця мого життя.

І Бог хоче, Він штовхає, щоб свідчити про Нього в різних обставинах. І сьогодні одна з обставин — свідчення, яке я даю, про те, що ми з отцем Іваном пережили. Бо це є не наша заслуга, це тільки Господа Бога заслуга. І свідчення полягає лише в одному, що Він нас любить і хоче спасти.

— Отче Богдане, почнімо від того, що передувало вашому арешту. Шістнадцятого листопада 2022 року — минуло досить часу від окупації Бердянська. Чи ви можете описати, яким було ваше життя і служіння в окупації?

Коли почалася широкомасштабна війна, це було для нас великим потрясінням. Ми в Бердянську відразу відчули, що йдуть зміни, не знали, чого чекати. Але протягом 9 місяців окупації нас не чіпали. Ми служили Літургії, молилися, зустрічалися з людьми. Хоча чомусь завжди думав, що зранку нас заберуть.

Дуже багато разів я бачив машину із символікою «Z», яка проїжджала навколо храму декілька разів. Це було знаком, що про нас ці служби пам’ятають, хоча поки що не чіпають.

У перший тиждень війни Бердянськ немовби вимер, як у фантастичних фільмах, коли трапляється глобальна катастрофа. Ідеш містом — нема людей, тільки вітер і листочки по вулицях. А через тиждень почали з’їжджатися біженці, які їхали з Маріуполя, щоб у Бердянську долучитися до групи, що прямувала на Запоріжжя, на вільну Україну.

Ми декількох біженців приймали в себе, вони в нас ночували. У нас при монастирі є кімнатки, ми їм допомагали.

Те, що нам розказували біженці, стимулювало нас лишитися, допомагати нашим людям не тільки молитвою, Літургією, а й словом, матеріальними засобами, соціальним служінням
І ми з отцем Іваном так і залишилися.

Так тривало 9 місяців, до того моменту, коли нас все-таки арештували. Арешт для мене став несподіванкою, бо це було посеред дня. Я завжди думав, що це буде вночі.

— Якщо йдеться про ваше молитовне, парафіяльне життя впродовж цих місяців — чи не заважали вам молитися, чи дозволяли, щоб до храму люди приходили на Літургію?

Нічого не забороняли, ми спокійно молилися. Але людей було дуже мало, тому що переважна частина наших парафіян виїхала.

Хоча можна сказати і позитивне — було оновлення, приходили інші люди, які лишилися, шукали порятунку, підтримки. І ці віряни, переважно старші люди, ходили з отцем Іваном молитися в центрі. Вони молилися вервицю біля моря.

Жодних заборон щодо молитви не було. Ця молитва відбувалася щодня — за мир, за Україну. Такі намірення було небезпечно висловлювати, треба було робити це обережно, але Господь Бог їх знає. Я вірю, що ці люди, навіть залишившись без нас у Бердянську, продовжують молитися в цьому наміренні.

— Як і коли стався ваш арешт? Ми говоримо про 16 листопада, коли про це стало відомо.

Шістнадцятого листопада, все правильно. В мене того дня був похорон. Повернувшись із цвинтаря, я почав готуватися до Літургії. Отець Іван пішов молитися, як завжди, у центр. А я був у храмі, одягнувся в ризи. До церкви зайшли двоє військових у масках зі зброєю. Вони підійшли до мене і кажуть російською: «Ходи з нами». Я звернувся до них українською, вони відповіли, що не розуміють. Я зняв ризи, поїхав з ними до бердянського центрального слідчого ізолятора (не знаю, як він правильно називається). Там склали протокол, що отець Іван і я порушили якісь правила. Ми повинні були брати у влади дозволи, щоб молитися в місті.

Отця Івана я не бачив, його швидше затримали, нас тримали окремо, в різних кімнатах. Після того з’явилися люди в чорному, теж у масках. Це було ФСБ, нас перевезли в інше приміщення і замкнули в камерах.

— Чи вам якось оголошували, що ви арештовані?

Спочатку нам говорили: ви затримані (начебто на декілька діб). Це була фільтрація. Там було дуже багато людей. Я потрапив у камеру № 3. Отець Іван був в іншій. Нас було сім—вісім чоловік у камері на двох. Ми спали на підлозі, бо не було місця. Камера була сира, у підвалі, зі стін вода стікала. Через цю камеру протягом цих місяців пройшло дуже багато людей. Одні перебували місяць, інші тиждень, ще інші чотири місяці. Їх фільтрували, заставляли підписати або далі кудись етапували.

У коридорах було чути крики, бо там була камера, у якій катували людей. Коли я вперше прийшов у камеру, то побачив хлопця, який стояв із аркушем паперу в руках і дивився в одну точку. Він простояв так усю ніч, не лягав спати. Я думав, що, напевно, його били струмом, що він уже нічого не може. Його дійсно били струмом і сказали: якщо він не вивчить гімну росії, то його зранку запитають і вб’ють. Він вивчив гімн, але вони його не чіпали вже: чи забули, чи це був такий психологічний тиск.

Той хлопець був зі своєю подругою. Вони йшли в Бердянську попри казарму. Це трапилося тоді, коли на Херсонщині були заворушення.

Молоді люди крикнули в пізню годину «Слава Україні!» — їх забрали і катували. Таким був мій початок знайомства з фільтрацією
Там було дуже-дуже подібних речей, я навіть не знаю, куди тих людей дівали, чи вони вижили, чи не вижили. Їх привозили і забирали.

— Чи вам пояснювали, чому ви затримані і чому вас не відпускають?

Першого тижня була розмова з працівниками ФСБ, нам відкрито пропонували співпрацю. Не знаю, у чому вона полягала. Вони сказали: якщо ви погоджуєтеся, ми вам покажемо і розкажемо, що вам потрібно робити. Але ми відмовлялися.

Потім були питання від пропагандистів. Було багато відеокамер, нас визивали з отцем Іваном, але окремо. Розпитували на камеру. Ми пояснювали, хто і звідки ми, до яких монастирів належимо, розповідали трішки історії. Я розказував, чому не хотів робити російський паспорт, чому залишився в Бердянську, чому не підтримую «спецоперацію». Вони дуже не люблять слова «війна», хочуть, щоб це була «спецоперація».

Про нас «забули» на чотири місяці. А потім мене викликали і сказали, що в нашому храмі знайшли зброю, що мене будуть судити і дадуть 25 років тюрми. Я запитував, де знайшли зброю, однак мені конкретно нічого не сказали.

Нас перевели в іншу в’язницю, це колонія № 77 у Бердянську. Ми були в ній приблизно п’ять місяців. Мене переселили в одиночну камеру, поставивши в ній колонку з музикою. З неї цілими днями гриміли радянські пісні. Я тоді зрозумів, як людина сходить з розуму і чому вчиняє самогубство, — зрозумів, що таке суїцид. І, звичайно, Господь Бог помагає, Він дає сили через молитву. Бог, Ісус Христос, Марія, ангели були присутні. Молитва була порятунком. Я відчував молитву Церкви, що дуже багато людей за нас моляться.

Ми з отцем Іваном перебували там окремо. Я не знав про нього, він не знав про мене. Коли ми перебули дев’ять місяців в ув’язненні в Бердянську, нас посадили в автомобіль, нам зав’язали очі, наділи на руки кайданки і мішки на голови і повезли в невідомому напрямку. Ми були ще три дні в якомусь підвалі, пересильному пункті. Звідти нас і ще трьох полонених перевезли до Горлівської колонії, де ми провели десять місяців. Ми були полоненими не півтора року, а трішки більше, рік і сім місяців.

У цій колонії ми з отцем Іваном були в одній камері 15 днів. Вже мали змогу поспілкуватися. Після ізолятора, тобто цього карантину, нас розподілили по казармах. У колонії було приблизно 1800–2000 військовополонених. Нас з отцем Іваном знову роз’єднали, і ми перебували окремо.

— Чи були там стосовно вас вжиті якісь заходи, щоб у чомусь вас переконати?

Фізичних заходів щодо мене не було, тільки психологічні, та камера з музикою. У Бердянську ніхто не чіпав. У Горлівці чіпали майже щодня, там жахливо, жорстоко приймали. Мене майже не били під час прийому, а отця Івана били так, що він двічі втрачав свідомість. Ви собі уявіть, що нас забрали як цивільних; відразу поголили і сильно набили.

Потім почалися будні військовополонених. Там дуже сильно знущаються. І азовці, і морфлот, і всі-всі роди військ перебували в цій колонії. В одній «локалці» утримували понад 200 осіб.

Ми мали змогу познайомитися з багатьма людьми. Вони нам багато розказували, шукаючи допомоги, внутрішньої, духовної… Було багато молодих хлопців. Я був здивований, що 21-22-річні вже сидять до двох років. Ті, що тиждень повоювали і попали в полон, перебувають там уже третій рік.

— Коли ви перебували в Бердянську і Горлівці, вони, звичайно, знали, що ви священники Греко-Католицької Церкви. Що вони про це говорили?

З їхньої реакції, розмови я зробив висновок, що вони вважають нашу Церкву сектою.

Ми для них секта, яка відділилася від православ’я, а вони — православні, правдиво славлять Бога. Правдиво вірять, але б’ють людей — розумієте? Це такий релігійний фанатизм
Це історично сформована позиція, про яку можна прочитати і яка не змінилася донині. На жаль, її наслідки відчутні в сучасності. Вони так само думають і дотепер, що православ’я — це вершина, спасіння, а всі інші — це секта. І Українська Греко-Католицька Церква, і ми, священники в цій Церкві, — нас треба викорінювати, ізолювати від суспільства, очищувати суспільство. Вони так думають.

…

Ні отець Іван, ні я не йшов на компроміси. Ми говорили правду, що це війна, що вони злочинці, в очі говорили. Найімовірніше вони помстилися нам за ці слова. Нас могли депортувати, але підкинули нам зброю, щоб ми поплатилися за свою позицію.

…

— Отче Богдане, ви говорили про радянську музику, якою вас катували, пізніше згадували, що вас щодня били вже в колонії в Горлівці. Що вам давало сили і як ви це витримали з фізичної і духовної точки зору?

Для мене було дуже просто: я згадував Ісуса Христа, Його хрест, страждання — і вливалася така сила, благодать, що я можу співстраждати з Ним. Коли мене кудись виводили, то я вже внутрішньо готувався, молився і просив Бога, щоб дав мені сили. Я не знав, чи виживу, чи не виживу… Мені видається, що якби ще рік чи трохи менше, то у фізичному плані все пішло б на спад.

Але Господь Бог керує інакше, Він хоче, щоб ми свідчили
Бажаю звернутися до родин, матерів, дружин, які мають синів, батьків чи інших близьких у полоні: не втрачайте надії, моліться, звертайтеся до Бога — і все буде добре.

Господь Бог навіть через ці терпіння всіх веде до себе
…

— Отче Богдане, ви згадали про те, що відчували, що люди за вас моляться. Чи можете якось детальніше це описати, якщо можна? Чи ви мали взагалі якусь інформацію ззовні?

Єдина інформація, яка була ззовні, — це те, що нам говорили наші вороги: України вже нема, вже окуповане Запоріжжя, Харкова теж нема, і невдовзі вони дійдуть до Києва і до кордонів Польщі.

Дехто в це вірив. Але переважна більшість не вірила, бо щодня ми чули канонаду, вибухи. Значить, бій іде тут, ніякого переміщення нема.

А те, що ви питаєте про молитву, про відчуття, про Господа Бога, — це важко окреслити, пояснити. Людина відчуває просто приплив радості в таких масштабах, які неможливо описати. Бо це не якась жменька людей, а вся Церква, це Господня слава, це безмежність. Це велика-велика радість перебувати в цій безмежності, бути крупинкою і розуміти, що про тебе, про цю крупинку, Бог знає, дбає і хоче зробити тебе інструментом любові в різних життєвих ситуаціях. Ми маємо бути готові до того, щоб помогти комусь стати на шлях спасіння.

— Чи зверталися до вас люди, які сиділи разом із вами, про духовну допомогу? Чи була у вас нагода для душпастирського служіння, виконання священничого обов’язку за колючим дротом?

Усі знали, що ми священники. Літургії нам ніхто не пропонував там служити. Коли нас з отцем Іваном випустили з карантину через 15 днів, то нам сказали, що ми не можемо вести ні з ким розмови, не можемо збирати біля себе людей, тому що постраждають всі інші біля нас.

Розповім, що я згодом почав робити у своїй казармі. Ми збиралися вранці і ввечері, після сніданку і після вечері в нас було до 10 хвилин. У нас була Біблія російською мовою, ми читали фрагмент із неї, я казав декілька слів українською, ми промовляли «Отче наш», «Богородице Діво», а потім молилися за тих, хто має якісь проблеми, хто хоче звернутися в духовний спосіб до рідних, помолитися за них, за себе, за своє визволення. Цих кількох хвилин вистачало, щоб так у духовний спосіб набратися енергії і жити далі. Ніхто не міг сказати, що це була пропаганда чи проповідь, тому що молитва «Отче наш», «Богородице Діво» — це загальнохристиянські молитви. Ніхто не звернув нам уваги до останнього дня. Наглядачі навіть не заходили, не бачили…

— Чи були якісь нагоди для особистих розмов, як зі священником?

Були сповіді.

…

— Як звикнути до тортур?

Не можна звикнути. Мене дивувало, як люди витримують це без Бога, не молячись. Я дійшов висновку, що все одно людина вірить у щось, надіється на щось. І вони мали надію, хтось на своїх рідних, когось тримала ненависть… Найбільше страждали азовці. Це просто жах. Нам давали однаковий одяг, їм — інший, щоб вони виділялися в натовпі. Дуже багато було азовців, десь 400 осіб. Із них знущалися ще більше. Ці фізичні вправи, присідання 700–1000 разів, стрибки різні… Там різні методи були.

…

— Чи ви відчули там хоч краплину співчуття до себе як до священника?

Так, відчув. Я боявся, коли мене карали фізично, але я відчував, що вони теж бояться.

Коли людину б’ють, то той, хто б’є, надіється на якусь реакцію, а я був спокійний. Може, ця поведінка зупиняла
— Поговорімо про ваше звільнення з полону. Чи давали вам надію на те, що вас випустять?

Були розмови, що нас випустять на великі свята, на Різдво, чи Пасху, чи якісь політичні свята. Звичайно, була надія, у всіх вона була.

…

Звільнення дуже дивно відбувалося. Ми з отцем Іваном не знали, що це звільнення. Думали, що це етапування десь дальше в росію, в глибинку, десь до Сибіру.

— Коли ви вже зрозуміли, що це обмін, що вже опинилися на рідній українській землі, які ваші думки, емоції були у вас у той час, що ви відчували?

Це був приплив вдячності Господу. І все одно я не вірив. Ти щасливий такий, що ти вже врешті вдома. Господи, дякую Тобі! Але це не усвідомлюється, навіть зараз я не можу це все сприйняти. Це ще тільки приходить до мене.

Але навіть зараз відчуваю те, що частина мене там, з ними. Я там є, частина мене там залишилася.

Всі люди там хочуть якоїсь підтримки, молитви…
— Ви з отцем Іваном з’явилися на публіці вже як священники під час прощі до Зарваниці. Чи ви тоді відчували урочистість прощі, чи, можливо, вам більше хотілося спокою?

Звичайно, можливо, як ви кажете, більше хотілося десь втекти, хотілося спокою, щоб тебе ніхто не чіпав, не турбував. Але переважало те, що від тебе хоче Господь Бог, а Він хоче, щоб ми свідчили.

— Яким ви бачите своє дальше служіння, що плануєте робити, чи вже є якісь такі думки щодо цього?

Планую далі свідчити. У якій формі це робити — це вирішуватиме наш настоятель, протоігумен. Ми підлягаємо послуху. Це дуже просто: благословення — і все робиться. Господи, дякую Тобі, що Ти це скажеш робити.

— Ви вже півтора місяця живете на свободі. Як адаптуєтеся до повноцінного життя?

Я зрозумів, що став інакшим, що не буду вже таким, яким був раніше. І суспільство, напевно, трохи змінилося, тому що війна змінює всіх.

Моя реабілітація в цій ситуації, напевно, полягає в тому, щоб продовжувати молитися і служити в тих соціальних структурах, помагати людям вийти з цього. Бо ми всі маємо бачити мету нашого життя. Маємо бачити і йти до цієї мети, до Христа, до Бога, до любові через це все. І це, напевно, помагає всім.

***

Бажаю звернутися до всіх, щоб не втрачали надії. Якщо хтось перебуває в смутку, у сумнівах, у якихось трагічних життєвих ситуаціях, хай ніколи не втрачає надії! Старайтеся звернутися до Господа. Старайтеся віддати себе і ту ситуацію Йому, щоб Він зміг бути у вашому житті, у вашому серці. Він завжди діє і завжди чекає нашого рішення, щоб ми сказали Йому «так». Моліться, звертайтеся до Бога, змінюйте себе і світ навколо себе!

…

Моє звернення — це свідчення того, що ми пережили з отцем Іваном. Ці переживання не пройшли даремно, вони були в цьому житті для того, щоб багатьом допомогти, дати надію. А надію дає Господь Бог. Нехай Господь Бог всіх благословить!

Розмовляв Тарас Бабенчук,
Над текстом працювала Віра Вальчук,
Департамент інформації УГКЦ

Джерело