Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського в Вісімнадцяту неділю по Зісланні Святого Духа, 27 жовтня 2024 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Перша зустріч людини з Богом зазвичай не починалася з її покаяння, а навпаки: спершу Бог обдаровує її своєю ласкою та світлом, яке будить у ній бажання навернутися. Тільки тоді вона може зрозуміти, якою є насправді, що таке насправді гріх – і почати шукати Бога. Він є ініціатором того, що спонукає її прийняти дві основні засади, які дозволяють стати учнем Ісуса: перша – слухати Слово, друга – жити згідно зі Словом.

Найперше слухання, тому що все походить від нашої відкритості на Бога, від отримання дару Його приятельства. Але потім важливо жити отриманим Словом, щоб не бути марнославними слухачами, які обманюють самих себе, коли слухають лише вухами, але не прагнуть, щоб зерно Слова зійшло в їх серцях та змінило спосіб мислення, почуттів і дій. Слово, дане нам і яке ми слухаємо, потребує стати дійсністю, втілитися, та перемінити наше життя.

Сьогодні Євангеліє оповідає, що біля Ісуса «зібрався натовп.., щоб послухати Слово Боже». Люди шукали його, бо по ньому відчували голод і спрагу, і чули його відгомін у Ісусових науках. Людське серце завжди шукає правди, яка б задовольнила і заспокоїла її прагнення по щастю. Ми не можемо задовольнитися лише простими словами, або критеріями та судженнями цього світу. Нам завжди потрібне світло з висоти, яке б освітлювало наші кроки. Потребуємо живої води, щоб втамувати спрагу в пустелі душі, потрібна втіха, яка не проминає, бо приходить з неба, а не від цього минущого світу. У сум’ятті сп’яніння і марноти людських слів нам потрібне Боже Слово, яке єдине є компасом на нашому шляху, та може відкрити нам справжній сенс життя посеред облудних пропозицій сучасного світового «супермаркету» .

Завдання християнина полягає не в тому, щоб одягнути зовнішній одяг досконалого благочестя, робити надзвичайні речі чи втілювати грандіозні плани. Перший крок полягає в тому, щоб уміти слухати єдине Слово, яке спасає, слово Спасителя. Подібно як Він заходить в човен Петра, щоб, відчаливши від берега, проповідувати людям, і наша жива віра починається тоді, коли ми щиро приймаємо Ісуса в «човен свого буття», звільняємо для Нього місце, слухаємо, та дозволяємо кинути виклик, потрясти нашу буденність та нас змінювати. Боже Слово потребує конкретного втілення в наше життя.

Після того, як Ісус закінчив проповідувати натовпу з човна, він звертається до Петра та заохочує його піти на ризик і зробити ставку на це Слово: «Відчали на глибінь і закиньте ваші сіті на ловитву». Боже слово не може залишатися красивою абстрактною думкою, або викликати лише миттєві емоції. Воно спонукує нас змінити свій світогляд, щоб наші серця перемінилися за зразком Христового. Слово закликає нас сміливо закидати сіті Євангелія посеред моря цього світу, «ризикувати» жити любов’ю, якою Він жив і якої навчив нас. Тоді будемо здатні відірватися від застійних берегів поганих звичок, страху та посередності, вийти у «відкрите море» щоб жити новим життям. Посередність тішить лиш диявола, бо вона від нього виходить і нищить нас.

Звичайно, ніколи не забракне перешкод і аргументів, щоб сказати «ні», але погляньмо на Петра. Він, після важкої безрезультатної ночі, злий, втомлений, розчарований. Та все ж, замість того, щоб залишатися у цій порожнечі, заблокований власною невдачею, каже: «Учителю, цілу ніч ми працювали і нічого не впіймали, але на Твоє словом закину сіті». І тоді стається щось нечуване, чудо, коли човен наповнюється рибою настільки, що майже тоне. Вражений уловом Петро звертається до Ісуса: «Господи, відійди від мене, бо я грішна людина». Він звинувачує себе: «Я грішний». Однак навіть ці слова є молитвою, яку він промовляє на колінах перед Тим, у кому вже впізнав Бога. Тому Ісус підбадьорює його словами: «Не бійся! Віднині будеш ловити людей».

Першим кроком Петра на шляху за Христом є самозвинувачення. Воно має бути і першим кроком кожного з нас, якщо ми хочемо зростати у духовному житті. Перед тягарем викликів та завдань нашого життя, які не приносять очікуваних плодів, ми можемо відчуватися власну неадекватність та слабодухість, яка, здається, блокує шлях. Тому потребуємо визнати свою гріховність. Той, хто не здатний звинуватити себе, не зможе стати на шлях покаяння та навернення і йти шляхом християнського життя, але з поглядом впертим у «порожні сіті», залишаться в’язнем своїх невдач. Навпаки, звинувачувати себе означає відчувати власну убогість перед Богом не на словах, а в серці. Це конкретний досвід Петра: визнавши власну гріховність, він пізнав благодать спасіння.

Спасіння, яке приносить Ісус, потребує щирого прийняття, тому що це не косметична вправа. Воно преображає, але щоб це сталося, необхідно звільнити йому місце через чесне зізнання своїх провин. Маємо з таким же смиренням та вірою, як і Петро, слухати і довіряти Ісусу, тому що Бог тоді звільняє нас від нашого гріха і відкриває нам новий горизонт: мати частку у Його місії, у перемозі хреста та славі його Царства. Він дасть силу і відвагу ризикнути знову «виплисти на глибину» і закинути сіті, навіть якщо у нас були ночі невдач, часи розчарувань, коли ми нічого не впіймали. Лиш так можемо стати творцями надії.

Тому найбільшим чудом, яке Ісус зробив з Петром та іншими розчарованими і втомленими рибалками, було не стільки сіті, наповнені рибою, але те, що не дозволив їм стати жертвою розчарування та знеохочення перед обличчям поразки. Натомість Він відкрив їм, що вони здатні стати провісниками і свідками Його слова і Царства Божого. І знаком, що Він досяг своєї цілі, була швидка і однозначна відповідь учнів: «Вони витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним». Христос не вибирає те, що є «святим», але освячує те, що вибрав, і так будує Церкву з людей, далеких від ідеалу, але відкритих, щоб почути Його Слово та сповнити Його волю. Амінь.

Джерело