У суботу ввечері, 5 жовтня, я сиділа у переповненому залі North Shore Center for the Performing Arts (Skokie) і насолоджувалась злагодженим унісоном, гармонійним поєднанням мелодії бандур і вокального співу. Це було так вишукано-прекрасно, що душа моя умиротворилась і щасливо собі гойдалася на хвилях музики. Не встигали затихнути акорди однієї пісні і шквал палких оплесків, як вона, моя душа, спрагла справжнього високого мистецтва та українських відомих пісень на вірші Кобзаря, стрілецьких чи історичних, благала: “Ще! Ще хоч одну! Будь-ласка, додайте ще однісіньку!”.

Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка привезла в Чикаго репертуар, який розбурхував серця, зволожував очі, нагадував про неньку-Україну та її боротьбу з одвічним ворогом.  Неперевершена майстерність бандуристів, співаків і солістів дарувала нам дивовижні композиції та аранжування, безпрецедентний синтез виняткової гри на бандурах у поєднанні з фантастичним чоловічим хоровим співом.

Це був вечір, присвячений Україні та українській музичній спадщині, з рідкісними композиціями Миколи Лисенка (“Молитва за Україну”), Григорія Китастого (“Ой, ішли наші славні запорожці”, “Марш поляглих” та “Пісня про Тютюнника” на вірші Івана Багряного, інструментальна композиція “Гомін степів”, яка передає енергію та мелодичність українських просторів), художнього керівника і диригента капели Олега Махлая (“Бандуристе, орле сизий”, “Спи, моя ластівко”, “Гей, по синьому морю”)… Хто б заперечував надзвичайно важливе значення цих творів для відтворення історичних подій і відображення національного духу українського народу? А коли зазвучали перші акорди Маршу українських націоналістів “Зродились ми великої години” (слова Олеся Бабія, музика Омеляна Нижанківського, аранжування хору Василя Кардаша, бандури – Романа Белея), зал в одному пориві звівся на ноги, віддаючи шану славню ОУН і борцям за волю України.

Тільки побувавши на цьому високодуховному й винятково професійному концерті, насправді усвідомлюєш важливу громадянську та патріотичну місію капели, емоційний посил, який вона несе у світ про Україну й українців під акомпанемент бандур та чоловіче вокально-хорове виконавство.

Українська капела бандуристів Північної Америки імені Т. Шевченка – це унікальний колектив, який протягом тривалого періоду часу виробив свою власну творчу ідентичність, власну історію та зберігає свої традиції. Капела стала своєрідним символом національного опору, втіленням сили культури, волі та мистецтва в період найважчих історичних подій і до нашого часу.  Їхні дії та музична творчість мали значний вплив на українську діаспору та збереження національної ідентичності.

Ukrainian Bandurist Chorus of North America performs at the Ivan Franko National Academic Drama Theater in Kyiv on Oct. 22, 2018. (Volodymyr Petrov)

Капелу завжди цікавило активне концертування, і тисячі слухачів різних національностей мали можливість насолоджуватися її виступами. Крім того, вона не лише зберігала українську музичну традицію, але також підтримувала національний дух емігрантів. Це підтверджує наявність їхнього багатого архіву та каталогу звукозаписів, які включають у себе українську хорову класику епохи, таких композиторів, як М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, О. Кошиць, М. Лисенко, К. Стеценко, А. Гнатишин, а також твори галицьких авторів, таких як Б. Кудрик, М. Гайворонський, С. Людкевич, Д. Січинський, обробки та авторські твори Г. Хоткевича та Г. Китастого.

У звукозаписах капели представлено різноманітні жанри української музики. Серед них є духовна музика, яка включає літургійні композиції, такі як частини Служби Божої Г. Китастого, а також колядки, щедрівки та канти. Капела включає в свої виступи рецитації віршів Тараса Шевченка та інших відомих українських поетів. У репертуарі колективу є й історичні народні пісні, а також пісні, що охоплюють різні періоди української історії, від козацьких до пісень січових стрільців та воїнів УПА.

З 1949 року капела базується у Детройті, хоч учасники проживають у багатьох містах Північної Америки.

Історія

Своєю появою колектив певною мірою завдячує Гнатові Хоткевичу, який на ХІІ Археологічному з’їзді у Харкові в 1902 році створив перший колектив з бандуристів. Перший мистецький колектив, що мав назву “Кобзарський хор”, під керівництвом бандуриста Василя Ємця створили у Києві у серпні 1918 року (діяв до березня 1919-го).

1923 року засновано “Київську капелу бандуристів”, в якій було лише двоє учасників колишнього “Кобзарського хору” – Федір Дорошко та Георгій Копан. Обидвох за часів сталінського терору фізично знищили у 1938 році.

Полтавська капела, очолювана Володимиром Кабачком, почала свою діяльність у січні 1925 року. 1928-го року її очолив Гнат Хоткевич, який вивів колектив на вищий професійний рівень.

Проте з 1930-х років ставлення влади до бандурного мистецтва змінилось – припинили фінансування, В. Кабачок у січні 1934 року заарештований, у жовтні 1934 року обидві капели ліквідовано.

У жовтні 1935-го року культурна політика країни змінилася – із залишків Полтавської та Київських капел сформовано “Зразкову капелу бандуристів” під керівництвом М. Михайлова.

Вперше капела потрапила за кордон разом з червоною армією: 20 вересня 1941 року виступали у Тернополі, 30 вересня – у Львові. Бандуристи були шоковані рівнем життя “за кордоном”, де прості селяни були набагато краще вбрані, ніж вони, артисти. Їхній директор змушений був повезти їх до магазину, щоб вони купили пристойний одяг. Також Західна Україна вразила артистів своєю національною свідомістю. Тут діяла самостійна українська адміністрація, шкільництво, кооперація, преса, а також освітні жіночі та молодіжні організації такі, як Пласт, Просвіта.

У Тернополі їх зустріли настороженою мовчанкою. Кригу розтопили “Думи мої, думи мої” – люди не вірили “совітським” артистам, але повірили Шевченку. Після цього зал вибухнув оплесками. У Львові театр був повен. У великому концерті, разом з бандуристами, виступали найкращі співаки України, такі як Паторжинський, Литвиненко-Вольгемут, Іван Козловський….

На початку Другої світової війни бандуристів Державної зразкової капели мобілізовано і колектив знову розформовано – молодших виконавців мобілізували до армії, старших залучали копати протитанкові рови. Дехто подався до батьківських осель у провінцію. Коли у вересні німці захопили Київ, у місті перебувало лиш четверо артистів колишнього передвоєнного колективу. Майже відразу по зміні керівництва столиці один з них – Дмитро Черненко – у перших числах щойно організованої газети “Українське Слово” подав оголошення до членів капели повернутися до Києва і знову розпочати свою працю. На заклик відгукнулися з усіх усюд: хто з далеких сіл чи містечок, хто вирвався з полону…

Уже в листопаді 1941-го року у Києві зібралось 13 видатних бандуристів з наміром виступати з “малими концертами”. Незабаром, з табору для полонених Ромен утікає Григорій Китастий, якому було передано мистецьке керівництво колективом.

У цей час на прохання учасників капели міський відділ культури і освіти нової влади офіційно затверджує колектив під назвою “Українська капела бандуристів ім. Тараса Шевченка” і надає для репетицій приміщення театру Бергоньє. Перший виступ з великим успіхом відбувся у Білій Церкві, капела гастролює Київщиною.

Відбулось кілька тріумфальних концертів у Рівному та Луцьку. Згодом, 26 липня, був концерт біля містечка Жидачів під час насипання могили Борцям за волю України, що загинули від куль енкаведистів при відступі радянських військ. Там пролунав марш “Гей, нумо, хлопці, до зброї!”. Тисячі людей з’їхались сюди, скрізь тріпотіли на вітрі синьо-жовті прапори, виднілись тризуби… Пісня “Ще не вмерла Україна” завершувала свято. Нащадки сліпих кобзарів з їхньою вічною піснею про Байду, якого турки вішали за ребро гаком, а він на це стріляв і вціляв султана “поміж самі вуха”, мабуть, переступили якусь межу. Бо німецькій владі це не сподобалось.

Другого дня після Жидачева, коли капела на трьох підводах вертається до Луцька, їх перестрівають німці з наказом негайно повернутися до Києва.

У Києві адміністратора викликають до Генерального комісаріату і наказують виїхати до Рейху “для концертів у таборах остарбайтерів”. І негайно. Вже завтра.

Остарбайтери

Вранці 5 серпня 1942-го року 16 бандуристів з адміністратором Іваном Майстренком прибули на головний вокзал Києва, де товарним потягом відправляли робітників на примусові роботи у Німеччину. Заштовхали у “телячий” вагон і бандуристів.

13 серпня прибули до Гамбурга. Бандури забрали, видали лопати і сокири. І почалося для артистів нове життя німецьких остарбайтерів з важкою щоденною працею, яку добре описав у щоденнику бандурист Гаврило Махиня (цю правдиву реліквію, що описує КОЖНИЙ день перебування артистів у таборах, зараз пильно зберігають в архіві капели). Непосильна праця, жахлива їжа (баланда з брукви та кислої капусти), холод і бомбардування, покалічені руки, опухлі ноги, хворі без лікування – і німе питання: “Чи вдасться вижити? Побачити колись рідних?”.

І ось чудо – у неділю, 15 листопада, повезли капелу до іншого табору на концерт в обідню перерву для в’язнів. Поїхали всі, навіть хворі і дуже виснажені. Дали за це додаткову порцію баланди. А 30 листопада їх просять здати робочі інструменти і бути готовими до виїзду.

З цього часу капела з 17-ти учасників проводить концертні виступи у таборах остарбайтерів. Колектив закріпили до відділу культури “Kraft durch Freude”. Почалося турне виняткового значення, посвяти поневоленим землякам, яких вивезено сюди для виснажливої праці на заводах і фабриках. Вони стали посланцями Господа нашого, щоб зігріти серця в’язнів, приречених на страту. З жовтня 1943-го року артисти дали 370 концертів у 168-х містах.

Союзники почали потужний наступ і бомбардування Німеччини. За короткий час зникали цілі міста. Одного разу, в Дюсельдорфі, бандуристи повернувшись з бомбосховища, не знайшли свого готелю. Як і у Кельні, і у Нюренберзі. Однак, немов вища сила їх охороняла від біди – ні вони, ні інструменти, які вони завжди мали при собі, не постраждали. Одного разу, забувши одну бандуру в готелі і пішовши на обід, вони повернулись, щоб побачити всього одну уцілілу струну, на якій висіла… бандура.

Останні дні на українській землі

6 жовтня 1943-го їм дозволяють виїхати у відпустку в Україну побачитись з рідними. Добралися до Рівного – далі на схід дороги немає. Почалися пошуки рідних, якими керує Г. Китастий. Після цього, 22 жовтня – потяг і курс на Львів. У Львові збираються родини бандуристів. І перший виступ у резиденції митрополита Андрея Шептицького. Достойний патріарх Галицької церкви, сидячи у своєму візку, вислухав уважно усі їхні пісні і лівою рукою (права рука була паралізована) написав до їхньої пам’ятної книги: “Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка учить нас, як слід оцінювати і відчувати трагізм нашого положення, а відтак веселими піснями піддержує духа і додає надії на будуче. Нехай Всевишній Бог благословить Вас на дальшому шляху.”

На Галичині бандуристи дають 210 концертів у містах і селах чудової України Заходу.  У невеличкому гірському містечку Турка, де замешкали бандуристи з родинами, вони зустрілися зі своїм довголітнім другом, поетом Іваном Багряним. Довголітній в’язень харківських буцигарень і сибірських таборів гарячково використовував свою свободу для творчості. На його слова, покладені на музику Григорієм Китастим, було створено “Марш Україна”, який набув популярності в УПА і звучав на кожному концерті. Новий 1944 рік, Свят-вечір і Різдво зустрічають вони на терені дивізії “Галичина”.

Ці п’ять місяців, що капела прожила з родинами у Турці, стали останніми їхніми днями на українській землі. 25 липня 1944-го року капела залишила містечко й вирушила до Угорщини з наміром дістатися до Чехії або Австрії.

Концерти для українців у Німеччині

Незабаром капеляни опинились у Відні, де 13 серпня дають перший концерт під патронатом Українського Національного Об’єднання для українських біженців, а пізніше – для поранених у лікарнях, робітників на заводах, жителів міста та для військових у казармах.

Однак, 25 серпня по всій Німеччині було оголошено загальну мобілізацію і припинено концертну діяльність. Капелі у повному складі, разом з усіма родичами довелось виїжджати до Берліна, де Микола Приходько підписав угоду на 25 щомісячних концертів для слов’янських остарбайтерів.

На зимові свята бандуристи дають чудовий Різдвяний концерт для українців, які звідусіль стікалися до Берліна, рятуючись від совітів. У переповненому залі філармонії Бетховензаль зазвучали невмирущі “Думи мої, думи мої”, “Пісня про Морозенка”, “Чуєш, брате мій, товаришу мій”, “Дума про козака Голоту” та ін. На Святий Вечір грали на святкуванні, що влаштував Український Центральний Комітет для українців, співали колядки. 24 січня відбувся невеликий, закритий виступ для Степана Бандери, який був розчулений українськими піснями та думами.

Усім їм вдалося пережити жорстоке бомбардування Берліна американською і совітською авіацією, постійні втечі до бомбосховища (під час одного такого нальоту на їхній готель впала бомба, яка залишила неушкодженою частину стіни і … бандуру, яку випадково забули у кімнаті), безгрошів’я, пошуки їжі і житла. 10 березня, у річницю народження Тараса Шевченка, капела дала концерт у залі Бетховена, яка ще трималася купи. Українців у місті залишилося не багато, але всі, хто прийшов, урочисто заспівали “Як умру, то поховайте…” і закінчили разом славнем “Ще не вмерла Україна”.

Останній концерт у Німеччині був для українських вояків, у таборі за 80 кілометрів від Берліна.

5 квітня капела поспішно покидала Берлін – вони зуміли якимось чудом втиснутись в останній потяг до Мюнхена. Знову довге очікування і повна невідомість майбутнього. Німці просто тікають – на дорогах повно військових машин. Капеляни разом з родинами очікують на свою долю у селищі Нотцінг (Баварія).

31 квітня крайове містечко Ердінг зайняли американці. Рознеслася чутка, що усіх біженців та полонених відправлятимуть на їхні батьківщини. Бандуристи та їхні родини занепокоїлися – нікому не хочеться повертатись у більшовицьке пекло, у тюрми та сибірські табори.

У червні почалась репатріація. Американцям не хотілось заморочуватись з сотнями тисяч біженців, тому багатьох українців просто силою заштовхували у вантажівки і вивозили. Якось мало не вивезли й капелу, яка мужньо, разом з родинами й дітьми відмовилась виїхати у радянську зону. Так опинились у таборі Ді-Пі (displaced person, для переміщених осіб).

Ці табори здебільшого містились у військових казармах, мали своє управління, школи, й навіть газети, друкарні для книг і театральні групи. 1946 рік застав капелу в подорожах з концертами по таборах Ді-Пі, яких вже було декілька сотень у зонах окупації Західної Німеччини і Австрії. Кожен табір обов’язково мав якусь велику кімнату або зал, де відбувалися усі концерти, театральні вистави чи великі святкування, також, практично кожен табір мав свій власний хор. Але на виступах капели ці зали завжди були переповнені – бандуристи дарували людям надію на краще, піднімали дух і нагадували про Україну.

Тут же ж, у таборах Ді-Пі готують і урочисто відзначають 25-річний ювілей з часу створення капели (метрику про заснування видали тільки у 1923 році).

Було додатково запрошено Володимира Божика та інших професійних співаків, здебільшого з Галичини. Капелу бандуристів таким чином перетворили на чоловічий хор, де лише частина учасників грала супровід на бандурі.

Життя та концертна діяльність у США

1949 року капела разом зі своїми родинами щасливо емігрувала до Детройта, США. Незабаром колектив почав концертні виступи, намагаючись зберегти свій професійний статус. Проте діяльність з поширення етнічної вокально-інструментальної музики на новому місці виявилася неприбутковою: значна кількість артистів, аби прогодувати сім’ї, влаштувались на роботу в місцевій промисловості. Безпосередньо ж музичним виступам було присвячено лиш декілька тижнів на рік. Ці фактори зумовили подальший самодіяльний статус колективу.

1958-го року гурт виїхав на гастролі до Європи. Рецензії були схвальні, проте турне не виправдало себе фінансово. Диригенти В. Божик та Г. Китастий були вимушені залишити капелу.

Через ці події, на початку 1960-х у капелі бандуристів настала мистецька криза. Пропоновані диригенти часто змінювалися. Керували у різні періоди Іван Китастий, Євген Цюра, Петро Потапенко та Іван Задорожний.

Проте, довголітній адміністратор капели – Петро Гончаренко зумів організувати сплату попередніх боргів і зберіг колектив як мистецьку одиницю. Він також віднайшов нових диригентів, продовжував видавати платівки гурту, налаштував в Америці виробництво бандури та організував професійні концертні гастролі, зокрема найуспішнішим став артпроєкт “Слово Тараса”.

У 1968-му до керівництва повернувся Г. Китастий. З його приходом репертуар поповнили новими творами. Великий його внесок у виховання молодих бандуристів, що з часом увійшли у склад капели. Кожен другий рік колектив гастролював Північною Америкою, 1981-го в Австралії.

У 1984-му Григорій Китастий відійшов у Вічність, і керівництво перейшло до Володимира Колесника. Під його проводом до складу капели долучено групу молодих співаків. Репертуар відновили вимушено забутими, забороненими свого часу творами Гната Хоткевича: “Поема про Байду”, “Буря на Чорному морі”, “Невільничий ринок у Кафі”, “Заповіт” та іншими.

Під керівництвом В. Колесника капела у 1991-94 роках гастролювала Україною, отримавши Шевченківську премію.

1996-го колектив очолив Олег Махлай. Під його керівництвом капела відвідувала Україну, концертувала Європою та видала численні записи. Хор бандуристів відрізнявся від радянських подібних колективів широким репертуаром, який містив духовні твори, церковні колядки, стрілецькі та повстанські пісні.

Художній керівник та диригент УКБ Олег Махлай так описував місію ансамблю:

“Ми не можемо просто забути жертовність та самовідданість музикантів, які були до нас, і Капеля прагне шанувати їхню спадщину, зберігаючи їх пам’ять та внесок. Понад 100 років УКБ несе свічку української мови та історії через музику та освіту. Сьогодні наша місія однаково важлива, якщо не важливіша, ніж будь-коли. Наша мета – опиратися на неймовірну спадщину, яку заснували та плекали люди, що йшли цією стежиною перед нами, які співали та грали на славу та красу України та її народу”.

Незважаючи на всі труднощі, колектив зміг вийти на світовий рівень та зумів представити Україну в багатьох куточках планети, ознайомивши людей різних національностей з колоритним фольклором та авторськими піснями кращих культурних діячів рідного краю. Члени капели живуть у Північній Америці, в таких штатах як Каліфорнія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Мічиган, Пенсильванія, Вірджинія, Невада, Іллінойс, Огайо, Коннектикут і т.д. Також велика частина учасників мешкають у канадських провінціях Альберта, Манітоба та Онтаріо.

Гостями знаменитої капели стали вихованці шкіл бандуристів Іллінойсу – Школи бандуристів при ОДУМ (Об’єднання Демократичної Української Молоді), директорка Оксана Родак, та Чиказької Школи Бандуристів, директорка Мотря Пошиваник-Каудиль.

Українська капела бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка – це столітній тернистий шлях українства, відображений у музиці і пісні.

Капела буде вдячна за вашу фінансову чи матеріальну підтримку. Будь ласка, зв’яжіться з нами електронною поштою на адресу: archivist@bandura.org для додаткової інформації.

 

  

Джерело