Дорогі брати і сестри!

Це число «Місіонаря» виходить у благодатний час – на початку навчального року. Тут я мав би розмірковувати про вагу знань у житті людини, про вміння розпізнати своє покликання, про кроки на шляху до здійснення мрії. Згадав би мудрі слова Сковороди про сродну працю чи Шевченкове «учітесь, читайте».

Але мушу почати з іншого. Понад мільйон українських школярів, за офіційними даними, сяде за парти не в Україні. Мільйон – це дуже приблизна цифра, до того ж вона не враховує студентів та дітей дошкільного віку. І якщо наші діти підуть до школи в Європі чи в Америці, то це ще пів біди, хоч там, без сумніву, є свої небезпеки для формування християнського світогляду ураїнських дітей (згадаймо хоча б недавній скандальний епізод під час відкриття Олімпійських ігор). Тут покладаємо надію на Українську Церкву, яка є практично в кожній західній країні, і на її душпастирську працю з дітьми. Попри те, залишається великий знак питання щодо того, чи повернуться ці діти в Україну. Чи захочуть цього їхні батьки? Чи вистачить їм снаги повернутися в повоєнну країну? Наскільки довго діти збережуть українську ідентичність? Питання тривожні.

А є ще тисячі школярів на ТОТ чи вивезених до росії. Як виховуватимуть їх там, ми знаємо. Чи стануть ці молоді люди яничарами? Питання риторичне. У них практично немає вибору. І там немає Української Церкви. Натомість на ТОТ є розстріляні та ув’язнені українські священники. Ситуація загрозлива.

Та не даймо розпачливим думкам опанувати наші душі. Надія є. Приблизно така ж кількість дітей сяде за парти в Україні. Попри обстріли й постійну тривогу. І наше завдання, як суспільства, зберегти це ядро. Надійні укриття в школах, якісне харчування, мінімалізація стресів – базові речі для плекання молодого покоління, якому випало зростати в час війни. І, звичайно, постійна духовна опіка та, само собою, оптимально продуманий навчальний процес. І ще: бережімо вчителів. Щоб не втомилися, щоб не зламалися, щоб не покинули свого служіння. Адже відомо, що війни виграють/програють учителі та священники. Молімося.

Тепер про покликання. З людського погляду ситуація для нас як націії впродовж століть була не раз катастрофічною. За задумом ворогів, ми не мали вижити, передусім духово. Скажімо, в срср розстрілювали українських священників, поетів, художників, мовознавців, конструкторів, селекціонерів. Список можна продовжити. Мала бути інтелектуальна пустеля. Але в Бога інші плани. І десь у далекому селі, як гарно сказав український активіст і молодіжний блогер Данило Гайдамаха, народжується український космос – Марія Приймаченко. І має таке сильне покликання, що невідступно йде за ним. І в дивовижний спосіб стає всесвітньо відомою, що було майже нереально за колгоспної системи. Таємниця? Так. Один із пунктів Божого плану щодо України.

Під час випробувань нам, християнам, легше віднаходити душевну рівновагу, ніж тим, хто не вірить у Христа. Ми віримо і довіряємо Його Добрій новині: «Ісус же поглянув на них і сказав їм: Для людей це неможливо, але для Бога все можливо» (Мт 19, 26). Натхнені цим Ісусовим запевненням, не опускаймо рук, робімо все, аби в Божому винограднику зберігся й наш народ. Тож ретельно піклуймося про його паростки – про нашу молодь, наш потенціал, майбутнє нації.

У цьому числі часопису ви прочитаєте, дорогі друзі, інформацію про книгу проповідей Блаженнішого Святослава «Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!» У контексті нашої сьогоднішньої теми можемо додати ще одне гасло до цього глибоко точного ряду:

Україна навчається!

Ієромонах Христофор ГАНИНЕЦЬ ЧСВВ,

головний редактор

Джерело