Заслужена артистка України – про оригінальний диск колядок, співпрацю з Джастіном Тімберлейком і рецепт приготування… борщу

Моя співрозмовниця – уславлена скрипалька, яка зробила блискучу кар’єру в Сполучених Штатах. Соломія Івахів виступала на найпрестижніших сценах, серед яких, наприклад, нью-йоркський Карнегі-Гол. Окрім виконання творів світової класики, вона вже багато років пропагує сучасну українську музику. Від Мирослава Скорика й Євгена Станковича до Богдани Фроляк і Золтана Алмаші.

Свого часу Соломія Івахів закінчила у Філадельфії знаменитий Музичний інститут Куртіс, випускниками якого були такі знакові постаті, як Ніно Рота (незмінний композитор п’ятиразового лауреата “Оскара” Федеріко Фелліні) та Леонард Бернстайн (автор “Вестсайдської історії” мав, до речі, українське коріння). Сьогодні ж вона сама викладає у двох вишах Америки – у Бостоні й Коннектикуті. Більше того – є професором музики!

У дискографії Соломії Івахів – не один успішний альбом. Серед них можна виділити хоча б “Poems and Rhapsodies” і “Ukraine – Journey to Freedom”. Тепер же ж скрипалька потішила своїх шанувальників новим диском – “Ukrainian Christmas”. Як неважко здогадатися з назви, присвячений він Різдву. Це – добірка колядок, записаних із оркестром Львівської національнох філармонії і аранжованих композитором Богданом Кривопустом.

В інтерв’ю “Ukranian People” Соломія Івахів розповіла про багатолітню співпрацю з Мирославом Скориком, подорожі зі скрипкою, місце сили і, звичайно ж, Різдво, яке невпинно наближається.

“ЩЕДРИК” ТЕЖ Є НА ЦЬОМУ ДИСКУ”

– Соломіє, якщо заплющити очі й закрити вуха, який запах нагадав би, що на календарі – Різдво?

– Це дуже цікаве питання. (Усміхається). Мабуть, запах пампухів. Загалом не особливо їх люблю, але мамині куштую, бо вони найкращі та найсмачніші. Як і ходорівський пляцок, без якого в нашій родині Різдво – не Різдво…. До слова, ми уже багато років святкуємо його 25 грудня, а не 7 січня. Тобто не з москалями, а з усім світом!

– Якраз до свят вийшов ваш альбом “Ukrainian Christmas”. На диску – дванадцять колядок. Ви одразу визначилися, які вибрати?

– Спочатку я мала 25 пісень, які добре знала ще з дитинства, коли ходила на свята колядувати. Вибрати з них половину виявилось непросто. Врешті-решт ми зупинилися на дванадцяти “най-най”. За первинним задумом їх мали співати українською і англійською мовами. Однак потім вирішили, що краще це будуть просто мелодії, написані для скрипки з оркестром. Втілити цю ідею чотири роки тому завадила пандемія, потім в Україні почалася повномасштабна війна… Тому тішуся, що диск нарешті побачив світ!

– Знаю, що записували його в Україні. Повітряні тривоги не перешкоджали цьому процесу?

– Дуже перешкоджали. Вони насправді лунали ледь не постійно… Альбом вдалося записати за два рази: у листопаді минулого року і у лютому цього, коли я спеціально приїздила до Львова… Та, попри “сирени”, ми старалися зробити все якнайкраще. І тепер слухачі можуть оцінити результат нашої праці.

– Цікаво, а “Щедрик” потрапив на ваш диск?

– Так. Щоправда, не як окремий трек, а як частина композиції під назвою “Фантазія”. Знаєте, з одного боку мені дуже хотілося включити цей твір Миколи Леонтовича, а з іншого – уже стільки написано “Щедрика” для різних інструментацій, що… Нам з композитором Богданом Кривопустом, котрий робив обробки, хотілося більше зосередитися на тих колядках, які ще не такі популярні й відомі. Маю на увазі поза Україною.

“НАШОЮ МУЗИКОЮ СТАЛИ ЦІКАВИТИСЯ НАБАГАТО БІЛЬШЕ”

– Пропагування української музики за кордоном – наскільки це складна місія? Враховуючи, що багато західних колективів орієнтуються чи орієнтувались на російську класику…

– Москалі, точніше їхня пропаганда, століттями намагались переконати всіх, що українці не мають своєї культури: ні музики, ні літератури, ні мистецтва. Тому чи варто дивуватися, що на Заході багато хто не знав, що існує багатюща українська класика.

Натомість мені завжди вдавалося включати у репертуар разом з американськими і європейськими композиторами – українських. Звичайно, нині, коли триває війна, на Заході стали набагато більше цікавитися нашою музикою. Якщо я раніше грала Брамса, Шумана й додавала Богдану Фроляк, то тепер у США є попит на суто українську програму. Вона надзвичайно подобається слухачам.

– Тобто російська класика поволі відходить на задвірки чи викорінити її важкувато?

– Думаю, потрібно значно більше часу, аби люди перестали захоплюватися російською класикою. Цілком викорінити її з репертуару оркестрів, не знаю, чи можливо. Але те, що твори композиторів країни-агресора сьогодні вже набагато менше виконують, ніж то було до повномасштабної війни, це – правда. Водночас публіка, повторюсь, переключає свій інтерес на наших митців.

– У вашому репертуарі є скрипкові сонати Мирослава Скорика, його “Карпатська рапсодія” та інші твори. Скажіть, ви особисто були знайомі з композитором?

– Так. Ми спілкувалися багато років. Мені дуже приємно, що йому імпонувала моя гра, а мені імпонує його музика. Так що я з приємністю пропагую її у США і не тільки. До речі, свого часу ми робили авторський концерт Скорика в Українському інституті Америки. Він тоді приїздив зі своєю дружиною…

У нас були товариські стосунки. Знаєте, пан Мирослав був дуже приємний, веселий, з почуттям гумору, намагався мати, як кажуть американці, good time. Любив товариство, забави, прийняття і спілкування з людьми. Саме таким він мені й запам’ятався.

– Який зі своїх виступів ви б назвали найемоційнішим? З тих чи інших причин…

– Коли почалася повномасштабна війна, я організувала, знову ж таки, в Українському інституті, спеціальний концерт. Це був своєрідний марафон, участь в якому взяли мої друзі – європейські музиканти, котрі мешкають в Америці. Це були представники шістнадцяти країн: Італії, Австрії, Литви, Німеччини, Естонії… Кожен хотів підтримати своїм мистецтвом нашу країну.

Знаєте, було таке відчуття, що ми – всі разом. Адже Україна бореться за цінності всіх тих націй. Того вечора я грала “Мелодію” Мирослава Скорика, намагаючись передати весь той біль, який переживала моя родина в Україні й весь наш народ. Я бачила, що це не залишило глядачів (серед них були і дипломати різних країн) байдужими… Цей концерт якраз найбільше мені запам’ятався.

– А вам ніколи не траплялося плакати на сцені? Від розчулення або від радості…

– Власне, тоді я й заплакала. Бо думала в той момент про те, що відчувають люди в Україні… До того ж сама “Мелодія”, як ви знаєте, дуже душевна і не може не зворушити.

“ЗВИЧАЙНО, Я БИ ХОТІЛА ВИГРАТИ “ГРЕММІ”

– Вам доводиться чимало гастролювати. А чи не маєте страху перед літаками чи радше фобії?

– Ні-і-і. Я так багато подорожую, що для мене сісти у літак і за годину-другу опинитись в іншому місті, то так само, як з’їсти сніданок. (Сміється).

– При перельотах перевозити інструменти – завжди додатковий клопіт.  Як вам вдається давати з тим раду?

– Так, це стрес для всіх музикантів. (Усміхається). Але я стараюсь не заходити у літак останньою. Навпаки – йду однією з перших, щоби знайти місце для скрипки. І тут усе залежить, на кого натрапиш: якщо на стюардесу, котра матиме поганий настрій, обов’язково прискіпається до тебе. Тож, так, з інструментом подорожувати нелегко. Але якось… я даю собі раду.

– Свого часу на поп-сцені була певна мода на скрипальок. У Британії – це Ванеса Мей, в Україні – Ассія Ахат… А вас не спокушали спуститися з академічних висот у долину шоу-бізнесу?

– Давним-давно. У 2006 році, наприклад, я зіграла скрипкову партію у пісні Джастіна Тімберлейка “What Goes Around… Comes Around”. Але шоу-бізнес – то не моє. Я люблю Бетховена, Брамса, Скорика, а також Косенка, Якименка, Фроляк. Я – академічна скрипалька, яка прагне заохотити різну публіку приходити на наші концерти. Тому, до слова, цей диск – “Ukrainian Christmas” – хоч і аранжований класичним композитором, але так, щоб це було більш доступно та зрозуміло тим, хто не обов’язково любить відвідувати виступи симфонічних оркестрів.

– Вертаючись до Джастіна Тімберлейка: ви з ним перетиналися?

– Так. Він приходив на студію. І не один, а з акторкою Кемерон Діаз, з якою тоді зустрічався. Тож це було цікаво. (Усміхається). Знаєте, той жанр, в якому працює Джастін Тімберлейк, зовсім інакший, ніж мій, але я його поважаю. Адже у своїй царині він – високого гатунку музикант і продюсер.

– Чи мрієте ви про “Греммі”? Одна українка – піаністка Надя Шпаченко, яка також живе у США – уже має цю нагороду…

– Звичайно, я б хотіла виграти “Греммі”. Більше того – мій диск “Ukrainian Masters” з музикою Косенка, Скорика і Борткевича потрапив у довгий список номінантів цієї престижної премії. Подивимось, чи він увійде до п’ятірки фіналістів… А з Надею я знайома багато років – ще з початку двохтисячних. Нещодавно ми навіть зіграли разом концерт.

– Виступи в Україні для вас – це більш хвилююче, ніж у Карнегі-Голі, чи навпаки?

– Ні, це для мене приємність – приїхати і поділитися тим, чим я займаюся, а також показати, як я виросла як музикант. Окрім того – пограти для знайомих та родини, котрі прийдуть на концерт. Кажу, в мене немає якоїсь особливої треми перед виступами на Батьківщині.

Додам, що мене тішить, що на концерти приходить молодь. Вона бачить, що я, жінка, чогось досягла в світі, й вони також можуть досягти. І оце для мене важливо – показати молодому поколінню, особливо дівчатам, що в них також є майбутнє. Якщо, звичайно, вони будуть над ним працювати.

“НЬЮ-ЙОРК – ЦЕНТР ВСЕСВІТУ”

– Цікаво, де ваше місце сили?

– Нью-Йорк. Це те місце, від якого я надихаюсь і черпаю енергію. Мені дуже подобається, що цей мегаполіс – у постійному русі. Там щодня стільки мистецьких подій! До того ж – представників різних культур і традицій. Я вже не кажу про такі майданчики, як філармонія чи “Метрополітен опера”. Тільки встигай усюди ходити… Що ви – Нью-Йорк – центр Всесвіту. (Усміхається).

– Як ви відпочиваєте від концертів, записів і викладацької роботи?

– Зустрічаюся зі своїми друзями. Маю колег у кожному місті в більшості країн світу. Для мене спілкування з ними напрочуд важливе. Завжди хочеться поділитися тим, що відбувається у твоєму житті, та чогось нового від друзів почерпнути.

– Крім музики, в яких іще сферах ви маєте зацікавлення?

– Мені подобається образотворче мистецтво…

– То, може, ви малюєте?

– О, ні. (Сміється). Я просто люблю ходити на виставки (у тому ж Нью–Йорку) та відкривати для себе нові імена. Нині з’явилось чимало цікавих художників.

– А з кулінарією Соломія Івахів на “ви” чи на “ти”?

– Це залежить. Якщо я маю час, то готую. Проте загалом я не є типова українська жінка, якій подобається займатися домашніми справами. Волію написати у той час заявки на гранти, подумати про наступні проєкти або спланувати якісь записи. Мене більше цікавлять такі речі.

– Але при потребі приготувати борщ для вас не проблема?

– Так, не проблема. На YouTube можна навіть знайти відео, як я його готую. (Усміхається). Річ у тім, що під час пандемії відомих людей, котрі займаються класичною музикою, попросили зробити ролик про страви, які вони люблять готувати. І хоча я не люблю готувати, долучилась до тієї акції. Тоді борщ ще не був визнаний ЮНЕСКО українською стравою. Тож мені хотілося вчергове нагадати, що він – наш, а не польський чи російський.

Тепер той рецепт використовують інші господині. Наприклад, учора я була у Вашингтоні, і моя товаришка, американка, зварила борщ, переглянувши моє відео. (Усміхається). Вона навіть передала мені його на “дегустацію”. Я привезла додому, вночі скуштувала і мушу сказати, що було дуже смачно. Повторюсь, я відзняла той ролик не тому, що люблю їсти або куховарити, а тому що хотіла нагадати усім, що борщ – українська страва і я, українка, можу її зробити. Якщо захочу. (Сміється).

– Соломіє, наприкінці хотілось би повернутися до теми Різдва: скажіть, на свята у вашій родині зазвичай ставлять дідуха чи ялинку?

– Посередині столу – дідуха, а обабіч – ялинку. У нас дуже традиційне галицьке Різдво: неодмінно – з кутею, дванадцятьма стравами, наїдками для тих, кого вже немає з нами, часником по кутах столу. (Усміхається). Вся моя родина – в Україні. І батьки, і брат, і бабця… Сподіваюсь, усіх їх побачити, коли в грудні вчергове приїду додому.

Бліц

– Станкович чи Сильвестров?

– Станкович. Пан Євген присвятив мені декілька творів. Зрештою, його музика мені дуже близька.

– Карпати чи Альпи?

– Карпати. Це – моє дитинство!

– “Титанік” чи “Барбі”?

– “Барбі”, тому що – фемінізм. (Усміхається).

– Лас-Вегас чи Лос-Анджелес?

– Лос-Анджелес.

– Ральф Лорен чи Том Форд?

– Краще Том Форд.

– Золото чи срібло?

– Ха-а-а… Платина! (Сміється).

  

Джерело