У четвер, 12 грудня, минає 20 років від дня відходу до вічності світлої пам’яті Владики Павла Василика. У 1989 році він очолив делегацію до москви у складі єпископів Софрона Дмитерка, Филимона Курчаби, отців Григорія Сімкайла, Володимира Війтишина, Тараса Сеньківа, Ігора Возьняка, численних вірних, щоби добитись відновлення статусу УГКЦ.

Пригадуємо, що Владика Павло Василик був Єпископом-помічником Івано-Франківської Єпархії з 1989 по 1993 роки.

Про це пише пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.

Дитинство і родина

Павло Василик народився 8 серпня 1926 року в селі Бориславка (Перемиський повіт, тепер — Польща) в національно свідомій, глибоко християнській родині. Окрім нього, в сім’ї було ще десятеро дітей. Своїм духовним покликанням Павло Василик завдячує вихованню в родині. Про духовну атмосферу, що панувала в його сім’ї, розповідає Владика: «Мама нас дуже виховувала, тато наш був… То дуже така побожна родина. Вони мали велике відношення до виховання дітей. Вони ходили кожну неділю до церкви, кожне свято до церкви. Ми всі мали молитовники, молилися. Ми слідкували за Службою Божою з молитовником весь час». Окрім цього, діти мали можливість читати духовну літературу і журнали, що не лише розширювало їх кругозір, але й більш повно розкривало суть духовного, суть священичого, покликання.

Освіта

Початкову школу закінчив у рідному селі, опісля — навчався в містечку Риботичі, згодом — у Перемиській гімназії. По завершенні шкільного навчання вступив до Перемиської духовної семінарї, яку з приходом Другої радянської окупації було закрито. Навчання Павла Василика в семінарії припало на тривожні роки окупаційних режимів та частих змін влади. У 1939 році — перша радянська окупація, в 1941-1944-х — німецька окупація, опісля — прихід других совітів. Це неабияк ускладнювало навчання студентів семінарії. Тим паче, що з приходом німецьких військ, влада робила спробу Павла Василика вивезти до Австрії, але переховуючись, студентові вдалося якось уникнути цього. Про свої студентські роки єпископ Василик згадує з сумом: «Був голодний рік під час німців, так що батьки привозили мені харчі. Я ще жив приватно на тім мешканні, мусив помагати тим людям, де я мешкав у Перемишлі. Але і там вже не досить були добрі умови життєві. Батьки з дому (в нас був страшний голод) привозили до Перемишля (то б ніхто не повірив) пляцки печені з кропиви, з лободи і з осету». Через такий важкий стан речей студент найнявся до одного викладача пасти корови. «Я вдосвіта, о третій годині ночі вставав, до шостої пас корови — 3 години (то професор німецької мови) і ще ранком йшов на Службу Божу, то не переривалося, своє духовне життя провадив», — продовжує Владика.

Під кінець 1945-го року родину Василиків переселили в село Бариш (Бучацький район, Тернопільська область), а вже через два роки Павла Василика заарештували і засудили за «зраду батьківщині» та «антирадянську пропаганду» на 10 років «исправительно-трудових лагерей». Заселяли новоприбульців в будинки, що належали полякам, яких ще раніше повивозили до Польщі. В 1947 році Павла Василика арештували. Причину свого арешту єпископ пояснив так: «Моя сестра належала до ОУН ще в гімназії. Наші селяни — то все свідомі українці. І коли формувалася та Повстанча Армія, багато з нашого села прийшло, з навколишніх сіл хлопці. Старші люди допомагали, і ми також допомагали, хто чим міг. Батько мій покійний був станичним, ще в Перемишлі, в тому селі Бориславці. Коли повернувся тут, зв’язки наші з Українською Повстанчою Армією не переривалися, ми контактували постійно».

Переїхавши на Тернопільщину, а згодом і до Львова хлопець продовжував активно співпрацювати з ОУН. Майбутній ієрей допомагав членам ОУН медикаментами, бинтами, різними перев’язочними матеріали — все, що необхідне було для поранених. «Я то ретельно виконував, — продовжує Владика. — Але я виконував так, щоб мене не схопили. Я в дійсності мав на це дозвіл від санчасті, лікарні, яка була в Бариші та місті Бучачі, завірений печаткою головного лікаря. Те все, що міг купувати, купував в аптеках, всюди, де тільки можна. Тоді, після війни, продавали також і по ринках марлю, бинти і те все інше. До мене приїздили з Бариша батько мій покійний, і другі приїздили, і те все забирали… Опісля і машинки до писання, папери, ленти для машини, щоб друкувати — все, що треба було…»

Після арешту семінарист відбував допити у тюрмі на Лонцького, опісля — перевели Павла Василика разом із батьком до в’язниці в Миколаєві, де в’язні працювали на цементному заводі, а також виконували різні будівельні роботи. Майже півроку жахливих умов. «Протягом цих місяців нас кормили один раз на день. І то була така юшка з гнилої бараболі, гнилих буряків. Часом давали тюльку, страшно солену, але води натомість не давали. Страшне знущання було. Протягом тих місяців ніхто не міняв білизни, бо не давали. Постійно не миті, не голені і так народ томився», — ділиться спогадами єпископ.

Пізніше почалися етапи — першою зупинкою був табір неподалік Челябінська. Там, за спогадами Василика, відбували в’язні різних національностей, які в основному працювали на будовах. Зі зміною місця перебування змінювалася також робота. Майбутній владика працював також на кар’єрах, каменоломнях та лісоповалі…

Священиче служіння

Знаковим для Павла Василика став 1950 рік. Цього року він у таборі отримав дияконські свячення з рук єпископа Віктора Новикова, єзуїта східного обряду. Через тиждень владика планував уділити Павлу Василику і священичі свячення, але, на жаль, його кудись забрали і в’язні більше так і не зустрілися.

Та чи не найтрагічнішим для в’язня було перебування у Спаських таборах або як їх ще називали «долина смерті». Туди відправляли в’язнів, які через важкі фізичні тортури були приречені на смерть. Зі слів владики, в цьому таборі було близько 20 тис. в’язнів, які щоденно помирали, тому похорони здійснювали по декілька разів, як у день, так і в ночі.

Після смерті Сталіна в 1953 році режим у таборах дещо «пом’якшився», почались масові протести і голодування за звільнення. Тоді ж в’язні, як згадує владика, мали змогу відбувати різні духовні практики. Про те, як це виглядало розповідає єпископ Павло: «Коли ми відправляли Службу Божу чи Утреню, чи Вечірні, чи молебні, то в бараці слухали всі люди — і росіяни, і українці, і поляки, німці, казахи — всі, які там були. То ми ставили сторожа на дверях. Якщо наближався надзиратель чи хтось з оперативних працівників адміністрації лагерної, то крикнули: „Атас!“ На „атас“ ми всі сідали і мовчали. Коли правилася Служба Божа, то все так само було».

За активну душпастирську працю диякона відправили в карцер, де на день виділяють в’язневі 100 гр. хліба і весь час необхідно було стояти. Такі суворі умови покарання не зламали дух молодого душпастиря, а навпаки — це ще більше в’язнів гуртувало. І вони, тобто в’язні, навіть святкували Різдвяні та Великодні свята. Цими духовними пережиттями поділився владика: «Ми, дійсно, святкували. Мені здається, що духовне піднесення, може, більше було, як вдома, на волі. Тому що, ми не тільки внутрішньо духовно підготовилися до цього свята, очікуючи того торжества в тих тюремних умовах, але ми ще жертвували самі собою, щоб святкувати таке свято. А саме: хоч були ми дуже голодні, ми по кілька днів, майже 3 дні не брали хліба, не їли, не брали цукру, той мінімум, що нам давали — столову ложку на добу. Ми то все складали, той хліб, то все, і вечерю чи сніданок, — на Великодні свята спільно по бараках сідали до столу».

У червні 1956 року Павло Василик отримав дозвіл на звільнення. Так як родина майбутнього владики проживала в Тернопільській області, то і Павло повернувся в м. Бучач. Там його прописали, видали паспорт і того ж 1956 року 18 квітня отримав священичі свячення з рук єпископа Миколая Чарнецького. «А вже наступного дня, — ділиться спогадами єпископ, — я закинув торбу на плечі, де були книжки, фелон, чаша, і відправився у далеку трирічну путь. Щодня доводилося долати 20–30 км. Ніс віру греко-католицьку містами та селами Галичини. Зі мною ходили провідники — молоді хлопці з Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської та Закарпатської областей… Мене ловили часто, я був часто в руках. Але мене люди звільняли з рук, ловили мене вже під конвоєм міліції, КГБ до „воронка“, щоб мене везти — мене люди звільняли».

Про багато інших цікавих, хоча і небезпечних, випадів розповів владика. Після богослужіння в селі Переволока (Бучацький район, Тернопільська область) на саму Квітну неділю 1957 року його зловили і забрали до машини. Але люди обступили машину, тому священика міліція змушена була відпустити. Було й таке, що парафіяни переодягнули отця Павла в жіночу одежу і так непомітно він виходив з храму.

У 1959 році священика арештують вдруге за нібито розпалювання міжрелігійної ворожнечі. Цього разу він отримує 5 років ув’язнення та 5 років виселки. У 1960 році в Мордовських таборах священик Павло Василик зустрів Патріарха Йосифа Сліпого. Про цю зустріч згадує також: «На мене зробив Блаженнійший велике враження. Ми вже знали всі… 50 священиків було якраз у тому таборі… Зробив враження яке? Що переступив поріг того табору, здавалося, що людина, ніби ніколи не сиділа в тюрмі: не зломана, сильна, така імпонуюча постава його, така природня, і чомусь така кремезність, і кремезність духовна, така стійкість».

Отець Павло Василик розповів, що Патріарх Йосиф Сліпий давав лекції в’язням, збирав священиків на різні священичі конференції. То вже були хрущовські часи, і ніби вільно можна було молитися, але так як були в таборі також і сектанти, то слід було робити все дуже обережно. «Кожного дня після роботи, головно, літом. Літо було сприятливе в цьому — сів там під барак, під якусь стіну. Були такі відведені місця, де можна було сідати в таборі. — А у владики була відповідна література чи він все тримав в пам’яті? — Дещо вже надходило в бандеролях, головно литовським священикам, вони більше мали можливості, ніж ми… Друге — в нього самого, коли йшла така тематика на тих конференціях про історію Церкви. Блаженнійший майже то все знав напам’ять».

До речі, в Мордовських таборах у 1960-х роках відбували покарання достатньо багато греко-католицьких священиків. Всі вони гуртувалися навколо Патріарха Йосифа Сліпого. «Він для нас був тою світлою постаттю у тих таборах і людиною невтомної праці. Він писав історію Церкви, хоч раз йому забрали, але він все одно писав кожного дня упродовж тих трьох років, що я мав велике то щастя, я зву то щастям, бути із Блаженнішим. Патріарх Йосиф Сліпий світлої пам’яті кожен день нам викладав по 2 години академічних викладів. Людина передавала все — свої уміння, всі свої знання, які для нього були невичерпними. Він вірив у те, що настануть часи для нашої Церкви важливі і радісні». На прощання Патріарх сказав отцю Павлу, що наша Церква переживатиме великий тріумф, все те закінчиться, і Церква переживатиме великий тріумф.

Єпископська діяльність

З поверненням в Україну отець Павло продовжив активне пастирське служіння і 1 травня 1974 року владика Йосафат Федорик, ЧСВВ, Екзарх українських греко-католиків на Центральну Азію у с. Вільхівцях (Жидачівський район, Львівська область) висвятив священика підпільної УГКЦ Павла Василика єпископом катакомбної УГКЦ. Як єпископ підпільної Греко-Католицької Церкви Павло Василик ніс людям Боже Слово по Галичині, Закарпатті, Волині, Рівненщині, Хмельниччині, Дніпропетровщині, Одещині, Москві, Ленінграді, Криму, Прибалтиці. У багатьох містах і селах засновував церковні громади. Багато разів у Преосвященного відбирали ризи й літургічні книги, погрожували арештом. А він відповідав: «Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою».

Наприкінці 1980-х Владика Павло став одним з найактивніших борців за повернення прав УГКЦ. 4 серпня 1987 року група українського духовенства та мирян на чолі з владикою Павлом заявила на весь світ про вихід з підпілля. Заяву відповідного змісту надіслали Святішому Отцеві Івану Павлу ІІ, а її копію — Михайлові Горбачову.

17 липня 1988 року в Зарваниці (на Тернопільщині) з нагоди 1000-ліття хрещення Руси-України єпископ Павло у співслужінні з багатьма священиками відправив відкрито Архиєрейску Службу Божу, в якій взяло участь майже 30 тисяч вірних.

17 вересня 1988 року він був запрошений на зустріч у Москві із чотирьма сенаторами США та представниками Верховної ради СРСР. Впродовж 1989-го року владика неодноразово очолював делегацію до Москви, вимагаючи від можновладців легалізації УГКЦ. 7 лютого 1989 року владика Павло очолює делегацію до Москви, вимагає відновлення статусу УГКЦ. 16 травня 1989 року, напередодні з’їзду народних депутатів СРСР, до Москви знову прибуває делегація УГКЦ у складі єпископів Павла Василика, Софрона Дмитерка, Филимона Курчаби, отців Григорія Сімкайла, Володимира Війтишина, Тараса Сеньківа, Ігора Возьняка, численних вірних, щоб зустрітися із Президентом Горбачовим.

З виходом Церкви з підпілля наприкінці 1989 року Павло Василик був єпископом-помічником в м. Івано-Франківську, а з 1993-го — ординарієм новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії.

28 січня 1990 року після відправлення Служби Божої в катедральному соборі м. Івано-Франківська, тодішній голова облвиконкому урочисто вручив владиці Василикові документ, в якому було сказано, що від цього дня катедра переходить у власність УГКЦ. Голова наголосив, що саме єпископ Павло найбільше потрудився для справи УГКЦ. 12–16 січня 1990 року відбулися переговори у справі УГКЦ в Москві, в Данилівському монастирі, в яких взяли участь представники Ватикану та Московської Патріархії. В числі делегації УГКЦ був єпископ Павло Василик. Історичною подією стало створення Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ на чолі з єпископом-ординарієм Кир Павлом Василиком. Його інтронізація відбулася 31 жовтня 1993 року в Коломиї за участі Апостольського Нунція Високопреосвященного Кир Антоніо Франко, Блаженнішого Патріарха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського, Преосвященного владики Кир Софрона Дмитерка, владики Кир Іринея Білика, отця-доктора Івана Дацька.

За особливі заслуги перед УГКЦ 24 жовтня 2000 року ректорат Сетонського Університету (США) присвоїв єпископові Павлові Василику почесний ступінь Доктора гуманітарних наук. Також Інститут економіки і права м. Івано-Франківська, зважаючи на особливі заслуги єпископа Коломийсько-Чернівецької єпархії Павла Василика в часи підпілля, ініціювання виходу Церкви з підпілля, великий вклад у відродження Івано-Франківської єпархії та заснування Івано-Франківської духовної семінарії присвоїв єпископу високе звання Почесного Доктора. До кінця свого життя Ісповідник Віри Павло Василик невтомно працював для прослави Христа та духовного зросту своєї пастви, розбудови церковних структур та вишколу молодого духовенства.

Помер Владика Павло Василик у Коломиї 12 грудня 2004 року на 79 році життя.

Усього в радянських тюрмах і таборах єпископ підпільної Української Греко-Католицької Церкви провів 19 років. У табірних умовах був висвячений на диякона. Згодом отримав священичі та єпископські свячення. Владика Павло Василик належить до тих мужів віри, завдяки яким Греко-Католицька Церква не припинила свого існування в часи підпілля та відродилася наприкінці 1989-го року.

Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ за матеріалами Лідії Губич «Владика Павло Василик: „Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою“»

Джерело