Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського у день свята св. первомученика і архидиякона Стефана, 27 грудня 2024 року в часі Архиєрейської Божественної Літургії в каплиці Катедрального храму зіслання Святого Духа і святого апостола Якова в м. Стрию.

Христос рождається!

Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Бог у Христі зрікся своєї слави, прийняв людську природу та народився як Спаситель світу, щоб принести себе на хресті в жертву відкуплення людства. Подібно людина досягає мети свого життя, коли творить з нього вівтар, на якому складає жертву прослави Бога своєю смиренністю, вірністю та любов’ю.

Сьогодні маємо празник святого первомученика Степана. Своїм змістом він ніби є протилежністю до різдвяного миру та сімейного благополуччя, а також ідеї миру та злагоди між людьми… Але Ісус прийшов у жорстокий світ, і прийнявши його дійсність, залишився у ньому самим собою… І в цьому є причина його трагедії і його слави. Надворі вже 21 століття, і люди мали б прагнути Божого миру і робили усе, щоб зберегти його непорушним. Але вони цього не роблять, навпаки, і то в більшості випадків безпричинно та безглуздо, знову розв’язують війни…

Чому прагнучи миру, світ переважно пожинає трагедії воєн? Тому що людська натура залишилася такою ж, якою вона була за часів Христа, чи набагато пізніше: за Наполеона, Сталіна, або погляньмо на Путіна… Люди такі ж, але тепер вони отримали більше можливостей завдавати іншим кривд та шкоди, і не лише за допомогою зброї, яка може знищити увесь світ, але і через засоби дезінформації та пропаганди, яка здатна руйнувати суспільство зсередини…

Сьогодні найвищою цінністю проголошена свобода, але в рамках законів про «права людини», які вимагають толерантності до «меншин» та згоди з постулатами «гендерної ідеології». Але якщо свободу ізолювати від об’єктивної правди, то люди продовжать ненавидіти один одного, хоча і з інших причин. Якщо раніше ціллю були нетрадиційно орієнтовані меншини, особи іншого кольору шкіри чи іншої релігії, то зараз ними є люди, котрі наважуються висловлювати думку, яка суперечить законом приписаній коректності… Наприклад, публічно обстоюють піддане сумніву твердження, що сім’я складається з дітей, у яких є тато і мама, або що людська природа знає є лише дві статі. Тривожить те, що люди є цілком байдужими до цього і втрачають розуміння існування об’єктивних істин, таких як: Бог, Правда, Добро, життя особи, справедливість, чесність, милосердя, любов… Ворогом суспільства вважають того, ким неможна маніпулювати, або пристосувати до ситуативної доцільності чи власної вигоди. Мало кого хвилює, що цим творяться передумови для хаосу, який смертельним вихором зруйнує усе, що збудоване на фундаментах фальшивих ідеологій.

Тому різдвяна звістка проголошується ангелами, а не видумана людьми. Її зміст є фундаментом християнської віри, котра повертає людству істинне розуміння власної гідності та мети свого існування. У Різдві Творець знову висловив своє творче Слово, котре здатне преобразити до первісної краси усе створіння, яке занапастило себе злом. Та успішність його місії залежить від чуйності сердець, до яких воно долинає, щоб багатство його правди було донесене в усі часи та найтемніші закутки в історії цього світу.

Святий первомученик архидиякон Стефан на зорі Божого оновлення світу склав своє життя у жертву на свідчення своєї віри в Христа Спасителя… Можливо що і сьогодні, у поганському краї, він, через публічне свідчення про свою віру в божественність Ісуса Христа, і теж би не вижив. Але і в сучасному «цивілізованому» середовищі люди б похитати головами, або відправили його в психіатрію. В усякому разі, Степан був радикальним та безкомпромісним. І чомусь його приклад нас мимоволі бентежить, бо інколи, щоб не виглядати дурнуватими чи старомодними, ми вважаємо за краще своєї віри надто не демонструвати, або йдемо на компроміси з навколишнім світом… Однак, чи був би св. Степан тим, яким ми його знаємо, і чи ставити б ми його тоді за приклад?

Можемо, задля власного оправдання, припустити, скільки б він міг зробити, якби пішов на компроміс, або вважав за краще промовчати… Але своїм визнанням та жертвою він зробив найбільше… Можливо тому, що став символом і кинув виклик глухоті людських сердець та ствердив, що віра у житті має вартість, якщо він готовий за її цінності страждати і навіть померти.

Це величезне покликання… самі ми з ним не впораємося. Тільки Бог може дати для цього сили, і це по-своєму стає дивом… Наприклад, коли мати жертвує собою заради дитини, чи воїн – заради свого народу та Батьківщини… Бо «ніхто не має більшої любові, ніж той, хто поклав своє життя за своїх друзів». Степан не був фанатиком, який би намагався свою правду втовкти в голови інших, але також не дозволяв іншим забрати свої переконання. Він був абсолютною протилежністю до тих, хто в історії поширював свої переконання вогнем і мечем… Святий Стефан не йшов проти когось, але він пожертвував собою «для когось», «заради когось» і це цінність, яка робить людей особистостями, святими….

Різдво справді не тільки про втіху, воно про Божу любов, яка прийшла до нас у Христі, до незручностей Вифлеєму, переслідувань Ірода, втечі в Єгипет. Воно про нерозуміння та спротив багатьох і, нарешті, про жертву на хресті, але вкінці про воскресіння, щоб визволити нас від влади зла і нарешті привести нас до дому Отця. Амінь.

Джерело