Собача любов

Сьогодні вранці вийшов з храму і зустрів пана Євгена зі своїми собаками. Вівчарка Маня, другий рижий пес незнаної породи, але не менший від Мані, — Зіта і Сірий, який не є його собакою, але завжди приєднується до їхньої компанії, коли вони гуляють по парку. Каже про нього Євген, що він великий щуролов, але погладити себе не дасть.

Маня і Зіта — конкуренти в любові до пана Євгена і через це між ними бувають непорозуміння, які виливаються в собачі бійки.

— О, я радий вас бачити, — говорить до мене Євген. — Що, були у відпустці?

— Та я вже давно в Запоріжжі, — відповідаю. — Просто ми не бачимося, бо не домовляємося про зустріч. Ми випадково зустрілися.
Я люблю собак і собаки мене люблять. А тут Маня, навіть коли я кличу по імені, не хоче у мою сторону дивитися. Правда, прибігла, понюхала руку і так на Євгена дивиться, ніби в ньому бачить якесь небесне сяйво. Така любов і відданість собача, що аж завидки беруть.

— Ну, — кажу до нього, — напевно, вона тобі замінює все і вся, навіть тобі супутниці життя не потрібно.

— Ох, скільки їх було, — відповідає, — але….

І пригадую таке відео, коли солдат повертається з фронту і собака, який не вірить, що це його господар повернувся, підозріло дивиться на нього, а потім впізнає його, з розмаху кидається йому на груди і починає облизувати його. Радість невимовна і шалена, ми так ніколи не зможемо проявити свої почуття, як собаки!

— Це добре, що ти собак так любиш і вони тобі відплачують любов’ю, — кажу до Євгена. — Але суть життя не в собаках. Бог ще більше нас любить.

Щось зачепило його, одразу відійшов, і собаки з ним.

Ціле життя присвячують люди тваринам, бо відчувають самотність і ворожість світу. І так вмирають, не відчувши Божої любові до них.

Може, через те, що ніколи не застановляються над сенсом життя. Думаю, таким людям треба обов’язково допомагати, бо насправді вони добрі.

Вл. Степан Меньок, ЧСВВ