«Історію він уважав одним з засобів для зрозуміння і оцінки життя, – сам мав усе політичні аспірації і не раз вагався, що важніше – писати історію чи її творити», – так писав Іван Крипʼякевич про Степана Томашівського.

Його вважають одним з істориків, які вплинули на національну свідомість на Галичині.

9 січня від дня народження Томашівського виповнюється 150 років.

У наукову спільноту він увійшов як учень Михайла Грушевського. Досліджував політичну історію західноукраїнських земель і політичну історію Центральної і Східної Європи 17 ст.; історію церкви в Україні. Томашівський приділяв увагу політиці гетьмана Мазепи та угорському повстанню 1703–1711 років. Працював над етнографічною мапою розселення українців на початку 20 ст.

Водночас Томашівський поєднував історичні дослідження з викладанням, громадською, політичною, дипломатичною діяльністю і публіцистикою. Залученість у життя своєї громади на Галичині формувала його політичну позицію, що своєю чергою впливало на наукові зацікавлення.

До Першої світової війни Степан Томашівський долучився до заснування українських партій на Галичині та відстоював політичне представлення українців у парламенті Австро-Угорщини. Вважав, що так можна досягти більшої автономії.

Наприкінці Першої світової він уже був переконаний, що українцям потрібно покладатися на власні сили. Тож взяв участь у підготовці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та листопадового повстання у 1918 році. Згодом був радником дипломатичної місії уряду ЗУНР на мирній конференції у Парижі, де визначався повоєнний устрій Європи.

В останні 10 років життя на еміграції заглибився у дослідження історії церкви. Як публіцист – аналізував поразку національно-визвольних змагань та намагався окреслити нову програму дій. В одній зі своїх публіцистичних статей в «Українському слові» писав про потребу усвідомити трагічність становища, позбутися політичного романтизму, налагодити позитивну працю, щоб «націю виховати, заки виб'є нова година всенародного діла!».