Спільнота – це те, чого людина прагне за своєю природою. Об’єднуватись, шукати взаємної підтримки, допомагати ближнім. Не випадково в найглибших своїх переживаннях ми хотіли б мати когось поруч. Бо існує потреба ділитися радістю і хвалитися успіхами або ж шукати розради в розмові й розділяти жаль. Саме спільнота є основою Церкви. Сьогодні українці як ніколи повинні гуртуватися й будувати міцну спільноту. Тими, хто намагається це робити, є капелани.

Цей текст про шлях до формування спільноти отця Андрія Хомишина, священника УГКЦ, військового капелана, сім’янина. А відтак – про пошук свого місця у житті, капеланство як особливий вид служіння і про те, чи можливе щастя на війні.

Крок №1

На футбольному майданчику в бутсах Adidas

Отець Андрій Хомишин народився у Львові 1980 року. Його батьки були з простих робітничих сімей. Мати – вчителька історії, тато – колишній матрос, який відслужив три роки на Північному флоті у складі екіпажу підводного човна. Мама походила з глибоко релігійної сім’ї. Її батько, дідусь Андрій, деякий час був у монастирі Студійського уставу. А тато батька навчався у духовній семінарії.

«Тато – суворий чоловік, але я завжди хотів бути на нього подібним. Він прочитав чимало книжок. Бувало, розказую щось із YouTube, а він це доповнює інформацією з книжок. Мама вчила історію, а тато її вивчав. Флот сформував у нього неоднозначне ставлення до релігії і йому було важко це змінювати. Однак завдяки добрим і відкритим до людей священникам, паломництву до Лурда в 1994 році, операції на відкритому серці він майже з нуля прийшов до глибокого усвідомлення віри. Тепер батьки щодня спільно моляться вервицю», каже отець Андрій.

Останні роки совєцького союзу й перші роки Української Незалежності – це період складних економічних викликів. Природно, що часу дітям тоді приділяли значно менше, ніж сьогодні. Найвищим показником любови було задовольнити базові потреби. Отець Андрій Хомишин пригадує, що, попри всі негаразди 80-90-х, вони з братом завжди були ситі й одягнені. І додає, що цього їм було достатньо, аби розуміти, що батьки їх люблять.

Найдоступнішими, а тому й найпопулярнішими розвагами в той час були вуличні ігри. Отець Андрій дуже любив футбол. Бігали з друзями на асфальті й після кожної гри зашивали м’яча. Саме там, на тих дитячих майданчиках, зароджувалося справжнє товариство. Те, яке згодом стало спільнотою і переросло в тісний дружній зв’язок, що й досі має добрий вплив. Ось як отець Андрій описує пристрасть до футболу і реалії свого дитинства:

«У 1990 році ми поїхали до Франції. Там живе наша родина. Я дуже хотів бутси. Вдома такі речі були справжнім дефіцитом. Мені купили дерматинові копочки Adidas, і це була вершина мрій. А ще був велосипед «Десна», на якому я вчився їздити. Такі речі діставали тяжкими зусиллями».

Крок №2

На зустріч із віцеректором семінарії – з геологічною картою в руках

Людина завжди формується у спільноті. Спочатку – це сім’я, а потім друзі, яких ми часто знаходимо у вищих навчальних закладах. Отець Андрій вступав у семінарію в Любліні, але не вступив. Відтак вирішив податися на геологічний факультет у Львівський національний університет імені Івана Франка. Навчання давало багато задоволення. Про цей етап отець Андрій згадує з гордістю, а про людей, яких зустрів у студентські роки, говорить з теплом:

«Хтось каже до мене на «Ви», хтось звертається «отче», звичайно, що більшість говорить на «ти» і це нормально, але ми були і залишаємося друзями. Наші посиденьки крутилися навколо цікавих інтелектуальних розмов, і це неймовірно надихало».

Одногрупниця і подруга з того часу, кандидатка геолого-мінералогічних наук, доцентка кафедри туризму Львівського національного університету природокористування Юлія Боруцька, пригадує отця Андрія як інтелектуала з аналітичним складом розуму:

«Наша дружба ґрунтувалась на довірі й підтримці. Тому для мене в цьому людському дружньому стосунку присутні моменти, які досі зігрівають і надихають. Якщо характеризувати Андрія як людину, то обов’язково на думку спадає чеснота справедливости. Пригадую іспит з гідрогеології, який він складав повторно не тому, що мав недостатньо знань, а через загострене відчуття справедливости. Такі люди, як він, ніколи не йдуть на компроміс із власною совістю. Для мене він той, хто відповідає найбільшим людським чеснотам. Таких справжніх, як Андрій, небагато».

Отець Андрій, хоч і здобув світську освіту, з дитинства відчував покликання до священництва. У сьомому класі почав прислуговувати в церкві. Священники, яких зустрічав, імпонували йому як поведінкою, так і поглядами. Вони вміли побачити людину, поцінувати і прийняти її. Отець Андрій каже, що це саме те, що потрібно, аби склався добрий зв’язок із Богом. Тож наступним кроком стало шестирічне навчання у Львівській духовній семінарії:

«Я планував аспірантуру, але один зі священників практично за руку завів мене до семінарії. Я тоді був у джинсах і футболці, а в руках мав геологічну карту. Так мене й провели до віцеректора Львівської духовної семінарії, тоді ще отця Святослава Шевчука. Для поступлення необхідно було здати твір, англійську мову, літургійний спів, Історію спасіння. Батьки підтримали моє рішення стати священником. Сприйняли його з великою гордістю».

Так отець Андрій потрапив у зовсім інше середовище. Познайомився з тими, хто став йому добрими друзями і міцною підтримкою. Одним із них є отець Богдан Кулик, з яким знайомі вже більше двадцяти років. Дружать сім’ями і часто зустрічаються. Отець Богдан пригадує, що зустрілися в спортзалі:

«Наше знайомство розпочалось зі спортзалу, бо отець Андрій, скільки його знаю, завжди займався спортом. Сьогодні він надає перевагу пішим прогулянкам і їзді на велосипеді. Вже тоді він був відповідальним і свідомим, добре вчився, був старостою нашого курсу. Отець Андрій – та людина, на яку можна розраховувати за будь-яких обставин і ситуацій. Для мене він перш за все є втіленням побожного чоловіка, людиною, що поєднує молитовність і відданість справі, якій себе посвятив».

Спорт отець Андрій називає одним зі своїх ресурсів. Каже, що любить ставити собі чіткі завдання й виконувати їх щоразу краще. Серед того, що додає наснаги, на першому місці для нього завжди є молитва. А найважливішими людьми в житті називає свою сім’ю. І додає, що дружина для нього є особливо великою підтримкою.

Марічка, так дружину називає отець Андрій, про чоловіка говорить:

«Він – людина принципу. Завжди є твердим у своїх намірах. А ще він надійний і відповідальний за свої слова. Я завжди можу на нього покластися. Мій чоловік – не новачок у капеланстві. Це його вибір, який ми приймаємо і поділяємо. Бо маємо розуміння. Військовий капелан має бути зрілим у своїй вірі й мати моральні принципи. Андрій таким і є».

Крок №3

Капеланство – як спосіб реалізувати покликання

Кожна справа потребує мотивації, підтримки й однодумців поруч. Особливо, коли йдеться про служіння духовного капелана. Тут точки опори, ресурси набувають ширшого значення. Вони творять захисний бар’єр і водночас – потужний двигун для того, щоб якнайкраще здійснювати служіння.

Історія Капеланства в Україні починається у 90-х роках. Тоді отець Богдан (Манишин), а тепер владика та керівник Департаменту військового капеланства при Патріаршій курії УГКЦ, об’єднав навколо себе групу однодумців, серед яких був отець, тепер єпископ Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ Степан (Сус). Саме він згодом перейняв паростки налагодженої співпраці й зробив військове капеланство системним процесом.

Отець Андрій і владика Степан познайомилися у дворі Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Ще тоді семінарист Степан Сус підсів на лавці до абітурієнта Андрія Хомишина. Розговорилися.

«Перше, що мене в ньому вразило, – це його реалістичне мислення й адекватне сприйняття життєвих ситуацій. Він на той час мав уже неабиякий досвід, і його рішення стати священником було зрілим», згадує ту розмову владика Степан Сус.

Оцю зустріч із владикою отець Андрій вважає доленосною. І сьогодні не приховує здивування, що він отак просто підсів на лавці й почав спілкуватися, хоч не був зобов’язаний. Врешті в них зав’язалися товариські стосунки, дружба й професійна підтримка. Згодом саме владика Степан запропонував отцю Андрію піти у військове капеланство. Зокрема – в Центр військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ працювати з курсантами Академії сухопутних військ.

«Владика Степан Сус відіграв ключову роль у тому, що я є зараз військовим капеланом. Він цікавився мною як особистістю, а я поділяв його новаторство. Це все підсилювала моя довіра до нього та інтерес до військової справи», каже отець Андрій.

Однак не кожен священник може бути капеланом. Чому владика Степан Сус запропонував капеланство саме отцю Андрію? На це запитання відповідає так:

«Бо побачив, що він має нестандартний душпастирський підхід. Отець Андрій не є класичним парохом у розумінні священника, якого готують до служіння на парафії. Капеланство — це ширше, ніж парафія. Бо працюєш із різними людьми – віруючими і невіруючими. Це військові, які готуються стати офіцерами, їм потрібні священники, які можуть нестандартно підходити до самого душпастирства. Я побачив, що отець Андрій ідеально відповідає вищесказаним критеріям. Ця нестандартність полягає в тому, що він – священник, який реально бачить ситуацію. Бо військовим важливо відчувати щирість і знати, що перед ними людина, яка не грає жодних ролей. Треба вміти спілкуватися з людьми, які є перший раз у церкві. Отець Андрій має талант і вміння відповісти на ті духовні запитання військових, які в них є вже і зараз. Про важливе він вміє говорити чітко, лаконічно і змістовно».

Крок №4

Пошуки щастя на фронті

З 2018 року постановою Кабінету Міністрів України було введено військове капеланство як цивільну посаду в структурі Збройних Сил України. Тоді ж отець Андрій став підпорядковуватись вже не лише церковній ієрархії, але й військовому командуванню.

Невійськовій людині стати своєю у військовому середовищі – це серйозний виклик. Особливо, коли потрібно зберегти пріоритети, вміло інтегрувати в нове середовище Боже Слово. А проявити себе моральним авторитетом і заслужити статус побратима – це найвища винагорода за працю військового капелана. Отець Андрій каже, що бути в звичному для військових середовищі й при цьому залишатися священником – це один із головних принципів військового капеланства. І пояснює:

«Коли ти перебуваєш там, де багато нових правил, їх потрібно перш за все зрозуміти й через свою присутність, працю, слова та вчинки впроваджувати Дух Божий. Побратимство має ширший контекст. Тут йдеться про життя і смерть. Якщо священник пережив це спільно з військовими – тоді так, його можуть назвати побратимом. Але це довгий процес, побратимство формується не за один день. Ми як священники маємо дуже цінувати слово «побратим». Не розкидатись ним, не легковажити».

Щоб служіння давало добрі плоди, капелан має почуватись на своєму місці. Потрібно докладати максимум зусиль на шляху становлення і адаптації до нових реалій і постійно бути готовим до незвичних ситуацій та викликів. Усе це – фундамент, на якому постає особистість капелана.

«Щастя людини – бути на своєму місці. Вже в самому гаслі капеланів «Бути поруч» відчитується місія. Бо це не просто слова, а насамперед – дії. Тут йдеться про те, щоб бути присутнім завжди і у будь-яких випадках життя. Священник для військового – це про те, щоб бути в храмі й поза храмом вірним своїм поглядам».

Досвід на передовій – серйозне випробування. Він зароджує першопочатки побратимства, єднає абсолютно різних людей, спонукає до роздумів над питаннями про життя і смерть.

Вперше отець Андрій поїхав на український Схід ще на початку серпня 2014 року. Тоді тиждень перебував у базовому таборі на Луганщині. Потім був капеланом штабу ООС у місті Часів Яр. Наступним етапом капеланства отця Андрія став Запорізький напрямок. Він виявився одним із найскладніших випробувань у житті. Пригадує:

«Там мене залучали до морально-психологічної підтримки військових. Я хотів поїхати. Шукав нагоди і досвіду. Поруч лунали вибухи, я відчував страх. Але молитва на вервиці й споглядання виваженої розмови офіцерів додавало спокою».

За тим був район Оріхова і поруйноване селище:

«Спочатку я не знав, як розпочати розмову з військовими. Але зав’язав контакт на побутових питаннях. Саме там я наново оцінив для себе жест рукостискання. Здавалося б, звична річ, але в цьому випадку воно засвідчувало повагу і готовність говорити».

Попри те, отець Андрій називає свій досвід на передовій мізерним порівняно з іншими капеланами.

У переживанні несправедливости, жорстокости війни часто формується так звана криза віри. Тоді виникають незручні запитання, на які треба давати правдиві, чіткі відповіді. Саме так, правдиво і чітко, отець Андрій відповідає на запитання про те, чи була в нього така криза:

«Я не переживаю кризи віри. Розп’яття Христа – для мене відповідь на всі запитання. Не сумніваюся, а довіряю, шукаю пояснень у Святому Письмі. Дуже хотів би, щоб ми ставили запитання не лише до Бога, а й до себе. Бо небезпечно формувати стосунки з Богом, ґрунтуючись тільки на успіхові. В таких ситуаціях важливо вислухати, почути і далі говорити про Бога. Шукати правду не лише про інших, а й про себе».

Отець Андрій упевнений, що людина, яка знайшла своє місце в житті, яка відчуває, що робить саме те, що вміє і хоче, є щасливою. Та в зоні бойових дій немає багато щастя. У військових, які б’ються й гинуть за свободу своєї країни, щастя радше в іншому:

«Там щастя у розумінні того, за що воюєш. Це дає велику силу. Знати, за що б’єшся, – це мати зміст, мотивацію і ресурс. Тому такий вид щастя має важчий сенс. Важчий, а тому глибший і дорожчий».

Один із найважливіших кроків до спільноти отець Андрій Хомишин робить просто зараз. Він продовжує служіння військовим капеланом, виконує свій безпосередній обов’язок перед Богом і військовою спільнотою. Бойові побратими, захисники, військові Збройних Сил України – це та спільнота, без якої неможливе майбутнє України, країни сильних, розумних і гідних людей.

Авторка проєкту: Юлія Лапанюк
Світлини: Назарій Підгребельний

Джерело