💔У п'ятницю на Аскольдовій могилі попрощаються з Орисею Сокульською.

У Києві на 73-му році життя померла Орися Сокульська, голова Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, дружина поета й дисидента Івана Сокульського.

Шлях боротьби з режимом був написаний в її долі від початку. Родина Орисі підтримувала діяльність ОУН-УПА, допомагала повстанцям, батько воював в УПА. Старший брат Ярослав Лесів мріяв бути священником, але за свої переконання і любов до Бога й України потрапив до радянських таборів за створення і поширення українського самвидаву, відбудову УГКЦ та допомогу українському підпіллю. В таборах він зійшовся з багатьма дисидентами, серед яких був і поет Іван Сокульський, який започаткував дисидентський рух на Дніпропетровщині.

Орися Сокульська (в дівоцтві Лесів) народилася 10 березня 1952 року в селищі Лужки на Івано-Франківщині. Закінчила педагогічний університет у Франківську. Після звільнення з таборів на початку 1970-х Ярослав знайомить Орисю з Сокульським. Невдовзі вони побралися і переїхали на батьківщину Івана – на Дніпропетровщину.

Життя з Іваном в умовах радянської дійсності під наглядом КДБ було нелегким, але по-своєму щасливим, бо у них було головне: кохання, підтримка однодумців і віра у правильність обраного шляху. У 1980 році Івана Сокульського як члена Української Гельсінської групи арештовують вдруге і дають максимальний термін як особливо небезпечному державному злочинцю: десять років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п'ять років заслання. Орися лишається сама з маленькою донькою на руках.

Але вона не здалася. Їздила до Татарстану, на Урал і в Мордовію, потім передавала отримані записки і повідомлення в Москву, а звідти інформація про життя політичних ув’язнених поширювалася на Захід. Її знімали з потягів, погрожували звільнити зі школи, посадити, знищити… А вона сміливо йшла далі, підтримуючи на скромну зарплату вчительки математики дисидентів Григорія Приходька, Петра Розумного, брата Ярослава, баптиста-євангеліста Сингаївського – виписувала газети та часописи, підтримувала листування, слала посилки, передавала відомості. Про неї казали: «Вона не боїться ні чорта, ні КГБ».

В 1988-му році разом із дружиною Миколи Горбаля Ольгою Стокотельною оголосила естафетне голодування з вимогою звільнення українських дисидентів і, зокрема, Івана Сокульського. Акція отримала широкий міжнародний розголос і мала ефект бомби, бо тодішній Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов ще в 1987 році заявив президенту США Рональду Рейгану, що в СРСР політичних в’язнів немає. 2 серпня Іван Сокульський вийшов на волю.

Вони удвох поринули в боротьбу. Орися ще наприкінці 1970-х вступила до УГГ, стала членом Української Гельсінської спілки, брала участь у багатьох акціях, мітингах, які наближали українську незалежність.

1991 рік у житті Орисі Сокульської був позначений великим щастям і великою трагедією. Щастям – тому що 24 серпня Верховна Рада УРСР таки проголосувала за Акт державної незалежності України. Але за півтора місяця по цьому в ДТП за нез’ясованих обставин загинув її брат, священник УГКЦ Ярослав Лесів. 22 червня 1992 року пішов з життя й Іван Сокульський – далися взнаки 13 років таборів та загострення хронічних хвороб.

Орися Василівна не опустила руки і продовжила робити все, що було в її силах, для утвердження ідеї вільної і незалежної України – в громадських організаціях, в державних структурах, на різних акціях. У 2015 році вона очолила Всеукраїнське товариство політв'язнів та репресованих. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона лишилася в Києві. Але стреси та тривоги позначилися на здоров`ї.

Прощання з Орисею Сокульською відбудеться об 11 годині 24 січня в церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі.