«Важливо йти туди, де тебе потребують», – таку фразу в різних її варіаціях під час написання цього матеріалу я чула, здається, безліч разів. Як від героя цього тексту, так і від людей, які про нього розповідали. Для отця Юрія Хамуляка це найвищий пріоритет і головна мета.

«Я його вже знав як священника, ми спілкувались на різні пасторальні теми, і однією з них було заснування на парафії Святого Климентія Папи неокатехуменату. Отець Юрій є активним та відкритим у спілкуванні, чутливим до соціальних потреб і відповідальним у своєму служінні», – так про отця Юрія каже Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ Ігор Возьняк.

Отож це історія про військового капелана Юрія Хамуляка, про саможертовність і самовідданість заради вищої ідеї, в центрі якої є людина. Адже «через служіння людям служиш Богові».

Рідне село і любляча бабуся

Юрій Хамуляк народився у селі Малі Ланки, що в Перемишлянському районі Львівської області. Батьки закінчили інститут, одружилися й почали працювати у Львові. Водночас зводили майбутній дім у Винниках. Маленький син в той період багато часу проводив із бабусею і дідусем.

Бабуся Розалія дала онуку добре релігійне виховання, заохочуючи до молитви й церкви. «Йди сі вчити на ксьондза», – казала малому Юркові, а той щиро сміявся, коли уявляв себе в підряснику. Бабусю він дуже любив, тому, аби догодити їй, до церкви ходив ревно. Хоч і мало з того, що там відбувалося, розумів.

Однак найбільший вплив на хлопця мали не слова, а вчинки бабусі й дідуся. Бо вони були тими людьми, що завжди радо допомагали іншим. Дідусь Пантелеймон був добрим майстром, до нього часто приходили зі всього села, щоб попитатися поради, попросити допомоги. Згодом цей приклад продовжили батьки. Отець Юрій пригадує історію, як тато купив перше авто:

«Батько з мамою постійно підвозили подорожніх, але при тім ніколи не брали грошей. Завжди казали: «Людям треба допомагати». З таких простих, буденних моментів формувалися мої цінності та пріоритети».

У дитинстві отець Юрій любив грати у футбол і читати пригодницькі книги. Тоді літературу було непросто дістати, проте татові якось це вдавалось. Читав романи Дюма, Жуля Верна, любив поезію Ліни Костенко. Село досі залишається для нього «куточком раю», місцем, де можна заховатися від проблем.

Дім і натхненний товариш

Вже згодом у школі, коли когось ображали, Юрко не міг стояти осторонь і обов’язково заступався. Так з юних років у нього зростало бажання справедливості. Після завершення 8 класу хлопець продовжив навчання у Львівському автодорожньому технікумі. Там трапилась історія, коли справедливість проявилася в особливий спосіб:

«У радянському союзі була така негарна традиція, що міські хлопці знущалися над тими, що були із села. А ті, що із села, жили в гуртожитках і, своєю чергою, знущалися над слабшими. І от наш одногрупник Петро, хлопець з бідної, багатодітної сім’ї, постійно зазнавав знущань. Я помітив, що його всі принижують, і заступився за нього. Але десь через місяць повернувся з канікул і побачив, що відбувається те саме. Тоді поговорив з батьками, й вони згодилися взяти Петра до нас жити».

Це рішення розвернуло життя Юрія Хамуляка на 180 градусів. Петро був п’ятидесятником із Церкви християн віри євангельської. Упродовж року приклад хлопця, який ревно сповідував свою віру, справляв глибоке враження на Юрія. Петро нічого не говорив і ні за що не агітував, однак мимоволі відкривав товаришу те, що в ньому дрімало, але чого він не міг собі пояснити. Сьогодні отець Юрій каже, що відчув тоді Божу присутність і Його любов. За той рік зрозумів, що вже не може не ділитися тим Богом, якого пізнав. Відтак юнацький максималізм штовхав хлопця повсюдно розповідати про свою віру. Він настільки сильно повірив, що всім хотів доводити – Бог є! Отець Юрій має про це історію:

«Колись на площі Митній стояла будка спортлото. Я хлопцям настільки хотів довести, що Бог є, що кажу: «Дивіться, я зараз беру лотерею і виграю рубль». Я не сумнівався, що він там буде. Так і сталось. А потім вони збільшили ставку до 3-х рублів, і я, не дивлячись, витягую три рублі. Бабуся, яка продавала, аж голову висунула з того віконечка. Хлопці погодилися з тим, що Бог таки є».

Через якийсь час Юрій побачив у церкві оголошення про можливість вступити на навчання у римо-католицьку семінарію в Любліні. Це був лише другий рік, як туди набирали українців. Пригадує, що на вступ з’їхалися поважні юнаки, діти священників, монахи. Він вирізнявся на цьому фоні – хлопець з технікуму, в джинсах і з цигаркою. Зараз отець Юрій каже, що то було Боже чудо, бо він таки вступив.

Люблін і погідне середовище семінарії

Бабуся Розалія ще застала навчання Юрія. Тішилася таким його вибором. Коли приїхав додому на перші свої канікули, купила внуку модний турецький светр і молитовник. Батьки ж ніколи ні до чого не змушували й не підштовхували сина. Тож його вибір стати священником прийняли з розумінням.

Семінарію в Любліні отець Юрій пригадує, як погідне середовище з чудовими викладачами й духівниками. Такими, які вкладали в молоді голови дух і усвідомлення служіння:

«Священник – це той, хто служить у глобальному розумінні служіння. Ти не дбаєш про себе, майно й добробут – це все відходить на задній план. Ти маєш іти туди, де тебе потребують, і віддавати себе цілковито».

Одного разу перед сесією Юрій затіяв із товаришем Василем суперечку на глобальну тему: «Що важливіше: розум чи віра?». Юрко дуже хотів довести, що важливіша саме віра.

«Мене то так дратувало, що він того не розуміє. Я кажу: “Дивися, в нас зараз буде екзамен з історії філософії”. А викладав той предмет ректор, усіма шанований і поважний, в якого не вивчити предмет означало себе не поважати. Було 60 білетів. І я пропоную: “Давай мені один білет, і якщо він мені дістанеться, то це буде знак, що віра важливіша за розум”. Василь каже: “Я тобі даю два, і ти більше нічого не вчиш. Не для того, щоб не вчити, а щоб перевірити. Якщо тобі дістанеться один з двох – це знак, і ти мені доведеш свою правоту”».

Товариш вручив Юрію 7 і 13 білети. А далі на екзамені:

«Я витягнув 13 білет, де добре знав усі питання, але не надто вправно володів польською мовою. І от викладач пропонує мені на п’ятірку витягнути ще один білет. І я витягаю 7-й! То було дивовижно!».

Львів і дружина Галина

Юність отця Юрія припала на львівські 90-ті: перші політичні страйки, перші протести під пам’ятником Шевченка. Під впливом подій національного відродження хлопці носили жовто-блакитні прапорці у формі значків. Та один із найсвітліших спогадів – знайомство з майбутньою дружиною. Вперше з нею побачилися завдяки двоюрідному брату Юрія, який працював лікарем у винниківському шпиталі.

«Якось приїхав до мене, щось привіз. А разом з ним їхала співробітниця, яка працювала в тому ж таки шпиталі медсестрою. І тільки я її побачив, відразу відчув, як Бог мені каже, що буде моєю дружиною. Галина тоді того не знала, а я вже відчув (сміється)».

Коли готувалися до одруження, Юрій сказав Галині про свою візію священника, який служить. Попередив, що буде важко. Та дівчина погодилася. Зараз вже мають четверо дітей: двох своїх хлопців і дві дівчинки, яких вдочерили. Коли почалася війна, отець сказав дружині, що мусить йти до хлопців, бо має бути там. Галина прийняла це.

Сьогодні старший син отця Юрія у лавах ЗСУ боронить країну від російських окупантів. Мають сімейну традицію – щовечора, хай де вони перебувають, збираються на спільну молитву. Якщо є така можливість, моляться разом о тій самій годині. Це, каже отець Юрій, трохи полегшує переживання за рідних.

«Ми вже давно знаємо, що наше життя пов’язане з Божими чудами. Через молитву, слово, через спокій це все впорядковується».

Найбільшим своїм ресурсом отець Юрій називає позитивних людей. Це те, чим Бог цілковито наповнив його життя. Каже – потрібні люди приходять у потрібний час. Ймовірно, так стається тому, що й він для багатьох є потрібною людиною, яка з’являється у важкий час.

Схід і ті, що хочуть бачити перед собою людину

У Львові отець Юрій служив у храмі Святого Климентія Папи. При церкві була волонтерська група, яка брала участь у підтримці пошуків дітей з Донецької області та активно допомагала військовим. Готували подарунки дітям зі сходу країни до Дня святого Миколая.

«Ми були з хлопцями, доставляли їм гуманітарну допомогу і прагнули принести бодай зернятко радості іншим. Території, куди їздили, вже давно окуповані росіянами. Багато тих дітей, яким розвозили подарунки, виїхали, а значна частина загинула. Такими були початки мого досвіду», – ділиться отець Юрій.

До військового капеланства отця Юрія привів Господь через товариша, отця Василя Гасинця, який після поїздок на схід часто ділився своїми думками і враженнями. Це й розпалило бажання бути корисним. Так 2014 року в місті Дебальцеве Донецької області розпочалось капеланське служіння отця Юрія Хамуляка, а згодом у 2017-му активно продовжилось і триває дотепер.

«Гасло капеланів “Бути поруч” – це те, що мене несвідомо підштовхнуло до військового капеланства. Місія священника – бути разом з людьми. Справжній військовий капелан, у моєму розумінні, – це той, хто є поряд із військовими не тільки під час Літургії чи Сповіді, а й у моменти страждань та небезпек. Саме через таке бажання “бути поруч” Господь відкрив мені шлях до військового капеланства».

Повномасштабне вторгнення, крім усього іншого, докорінно змінило капеланське служіння. Отець Юрій так пояснює відмінність між тим, що було до 24 лютого 2022 року, і що настало опісля:

«Якщо тоді вистачало просто бути поруч, пожартувати, підбадьорити, то зараз цього вже замало. Хлопці настільки виснажені, втомлені, часто це все супроводжується розчаруванням…Тут вже потрібно шукати інші форми служіння. “Бути поруч” – надалі актуально, але щоб тебе впустили, треба постійно шукати індивідуальний підхід до кожної людини. Я весь час прошу Бога, щоб давав мені сили і вміння знаходити такі шляхи».

Гасло «Бути поруч», за словами отця Юрія, містить щось дуже важливе, без чого немає капеланства. Це передусім людяність: для того, щоб тебе сприймали інші, в тобі мають побачити людину. Капелан пригадує свої перші кроки служіння у 24 окремій механізованій бригаді. Тоді нікого там не знав і потрібно було за доволі короткий час налагодити контакти. А це, як каже отець, завжди найскладніший період.

«Особливим є досвід з хлопцями, які в минулому мали негативні враження від спілкування зі священниками. Якщо для тих, які не мали такого досвіду, було достатньо місяця, щоб побачити мою людяність, то зранені часом потребували по пів року і більше, щоб зрозуміти, що не всі священники однакові. На початку без особистого стосунку буває важко змінити людські негативні установки».

Отець Юрій наводить приклад командира своєї бригади:

«Це молода, позитивна людина, Герой України, який вивів батальйон з оточення. Цей чоловік зробив стільки добрих вчинків, що багато єпископів з ним не зрівняються. Але він вважав себе невіруючим, хоч насправді робив великі Божі речі. Адже Бог – це любов, милосердя, добро. Такі люди мають у своїх серцях Бога, можливо, просто ще не пізнали Його. Під час першої розмови він поділився, що вже мав не надто позитивний приклад капеланського служіння. Щоб змінити такий образ капелана в його очах, мені пішло чимало часу. Але я щиро прагнув, аби він відкрив для себе розуміння капеланського служіння, побачив, що капелан може бути потужним ресурсом і підтримкою для війська».

«Він завжди хотів бути поряд з військовими. Не просто приїжджати на пару годин, а перебувати постійно поруч», – каже про отця Юрія його друг дитинства Тарас Гнатко. І як доказ цих слів наводить історію:

«Один військовий після важкого поранення перебував на лікуванні в госпіталі. Отець Юрій подзвонив мені й каже: «Тарасе, поїдь до нього. Треба з ним поспілкуватись, бо я відчуваю, що йому важко». То був 21-річний хлопчина, який нічого не просив, ні про що не шкодував, розумів, що виконував свій обов’язок. Отець у таких випадках максимально зібраний, конкретно розповідає ситуацію і радить, як можна допомогти».

Тарас характеризує отця Юрія як чіткого, відповідального і жертовного. І додає, що для нього немає нічого неможливого.

Після Літургії о 7:30 отець Юрій Хамуляк їздив підрозділами, де знайомився з хлопцями. Так через особисте знайомство й починається служіння, яке пізніше переростає у духовний супровід. Але цей процес, пояснює отець Юрій, потрібно запустити й розкрутити, бо лише з плином часу з’являється динамічний, позитивний розвиток. Багато військових, з якими він познайомився на початку свого служіння, поранені або загинули. На їхнє місце приходять інші, і з ними заново треба налагоджувати контакт.

«Тоді все починається спочатку, і ти повинен знову завоювати їхню довіру. Вони обов’язково мають побачити в тобі людину. Якщо немає цієї основи людяності, то ніяка форма військового капелана чи панагія єпископа цього не прикриє».

Один Бог – різні молитви

«Дівчата, може, ви хочете їсти? Підете пообідати?», – це слова, з яких почалося знайомство військової кухарки Марії Малець і капелана Юрія Хамуляка. Турботу про тих, хто навколо, пані Марія вважає головною рисою отця:.

«Він, як святий Миколай, – щирий і глибокий у молитві, добрий і чуйний до людей, завжди готовий прийти на допомогу. Він найперше хоче бути корисним. Бути там, де в його допомозі є найбільша потреба. Важкість на душі, складні ситуації – я знаю, що можу з ним поділитись і отримаю підтримку й добру пораду. Він неодноразово підтримував мене».

Жінка переконана, що отець Юрій – дуже добрий військовий капелан, бо віддає цілого себе війську. Це духовна й моральна підтримка, пошук необхідного для військовослужбовців. І додає, що таке інтенсивне й самовіддане служіння відображається на його самопочутті.

«Коли в нього важкі моменти, то одразу помітно. Він щирий у своїх емоціях. Інколи ділиться: “Я не можу нічого з тим зробити, хотів би, але не можу”. Близько бере до серця людські життя і долі. Але, попри втому, нікому не відмовляє у допомозі».

Протягом усього 2024 року 24 бригада перебувала в місцях, де тривають активні бойові дії. Капелан разом із побратимами бере каску, бронежилет і готується до того, що будь-коли може прилетіти снаряд. У таких ситуаціях боїться, але панічного страху не відчуває. Не завжди бере з собою помічника, хоч той за будь-яких обставин і, незважаючи на небезпеки, хоче бути поряд.

«Страх можна перебороти. Перший раз я переживав гострий страх у районі Дебальцевого в 2014 році. Я доти ще ніколи не чув, як летять гради. Пригадую, що перша секунда – це відчуття дикого панічного страху від несподіванки. Але коли я бачив молодих хлопців, їхні широко розплющені очі з надією, бо ти священник, то особистий страх моментально зникав. Я мав бути прикладом, а вони мали це відчувати».

Слухаючи отця Юрія, я припускаю, що в таких випадках доречно молитися. Тож запитую його про молитву.

«Тут варто поставити собі запитання, що таке молитва? Напам’ять говорити слова – то, напевно, в такі моменти не вдавалося, але у хвилини небезпеки природно стаєш ближчим до Бога. Звертання до Бога – це і є молитва. У кожного різні стосунки з Богом, відповідно й молитва своя».

Передова і крик до Бога

Запитую отця Юрія, чи з’являються у нього запитання до Бога, зважаючи на його досвід майже постійного перебування на передовій лінії війни. Відповідає, що так.

«Звичайно. Я мав і маю питання до Бога. Вони можуть набувати форм крику і навіть бунту. Багато речей, які я не міг зрозуміти чи уявити. Кожна втрата – це крик до Бога».

Після цих слів отець робить довгу паузу. Він опускає очі й просто мовчить. Видається, ніби згадав щось особливо болісне й говорити про це йому нелегко. Але за якусь хвилю додає:

«Я мав бути з хлопцями, їхав до них. У той час прилетіло в хату, де вони перебували. Хтось був поранений, когось вбило. Коли мені надіслали їхні фото, я лежав у ліжку, а навпроти була велика ікона Ісуса. І знаєте, ті фотографії відкрилися мені на тлі тієї ікони. В той момент, попри біль, внутрішні крики і бунт, прийшов спокій. Я не можу пояснити…».

Отець Юрій не стримує сліз. Вони котяться його обличчям, аж поки він продовжує:

«Інколи здається, ніби ми хочемо вигородити Бога. Хлопці питають, як Бог міг таке допустити? Та не треба вигороджувати Бога, треба просто вислухати тих, хто мусить виговоритись. Хоче людина плакати – нехай плаче, хоче кричати – нехай кричить. Це є та мить, коли капелан має просто слухати. Людина не хоче чути мудрих пояснень, бо біль всередині її розриває. Господь кожного торкається по-різному».

У розмовах з військовими часто звучить фраза: «Ми не можемо на війні прив’язуватись до інших, бо потім боляче втрачати». Отець Юрій вважає це самообманом. Пояснює, що коли люди живуть під одним дахом, ділять радощі й тривоги, то не можуть не прив’язуватися.. Так, тоді втрати ще болючіші, але саме таким чином народжується побратимство. Побратимство, яке має різні форми та прояви і залишається на все життя.

Та чи може капелан бути побратимом? На це запитання в отця Юрія відповідь однозначна – повинен! Бо якщо капелан не є побратимом, то не до кінця є капеланом. Адже все служіння має будуватися на приятельських і людських стосунках. Цього не може бути без побратимства, без цього немає служіння.

Авторка проєкту: Юлія Лапанюк
Світлини: відділ комунікації 24 ОМБр імені короля Данила

Джерело