Отець Андрій Сіданич їздив на український Схід з 2014 року. Спочатку радше як капелан-волонтер. З 2017-го – вже повноцінно як військовий капелан. Слухаючи розповідь отця, я врешті подумала, що доля кожної людини – це сума випадковостей, які, однак, стаються не просто так. Адже випадковість – це непередбачувані, несподівані обставини лише для людини. Для Бога – це закономірний сценарій, шлях, яким Він провадить людину протягом усього її життя.

Цей текст – про випадковості, які склалися у візерунок долі отця Андрія Сіданича, капелана Львівської міської ради і заступника настоятеля Гарнізонного храму. Про допомогу й підтримку, які він сьогодні сповна повертає.

Переїзд з Левандівки на Сихів

Отець Андрій Сіданич народився у сім’ї, як сам каже, простих людей. Батько був водієм екскаватора, мама – кухаркою у дитячому садочку. Жили Сіданичі на Левандівці – в частині Залізничного району Львова, яку заселяли здебільшого залізничники. Найцікавішим на Левандівці є зупинний пункт Львівського залізничного вузла – П’ятий парк. Це перша залізниця на території України, рух якої відкрили ще 1861 року. Тож не дивно, що батьки роздумували над тим, аби син став машиністом. Однак згодом Сіданичі переїхали в інший мікрорайон міста – Сихів. Саме там хлопець почав прислуговувати у храмі вівтарником.

Тоді в Андрія й зародилося покликання до священства. Сьогодні пригадує:

«Воно зародилося саме в той час завдяки гідному прикладу священника, яким був для мене отець Михайло Байдака. Щедрий, добрий до дітей, уважний до людських потреб. Тоді я вперше серйозно замислився про те, щоб у майбутньому стати священником».

Радянська система виховувала суспільство як один великий робітничий клас. Люди, попри всі зусилля і старання, не могли заробити на життя в достатку. Сім’я Сіданичів не була винятком. Однак, як пригадує отець, батьки старались дати йому з братом все якнайкраще. Наприклад, вже коли Андрій вчився в семінарії, то мав репетитора з англійської мови. Для того часу це було майже розкішшю, та батьки хлопця розуміли важливість і значення освіти.

Батько Андрія Сіданича родом із Старосамбірщини. Був добрим та лагідним до дітей і ніколи їх не сварив. Проте одного разу Андрій з братом таки спровокували тата проявити суворість. Вони вилізли на дах дев’ятиповерхового будинку й прогулювалися його краєм. Хтось із маминих колег це побачив і повідомив батьків. Це був єдиний раз, коли батько зустрів хлопців з ременем.

Ніжною до дітей була й мати. У віці шести років Андрій впав з драбини. Отримані травми виявилися незначними, проте все ж позбавили на деякий час малого забав у дворі. Мати тоді принесла сину пісок додому й висипала його просто посеред кімнати.

«І дала мені форми для пасочок, щоб я міг гратися. А ще тоді я отримав заздалегідь заховані подарунки, які, очевидно, готувались мені до Миколая. Так у кожному вчинку, в кожній дії батьків відчувалась любов до нас, турбота і бажання дати все найкраще».

Після смерті дідуся малому Андрієві часто доводилося їздити в рідне село батька, щоб допомагати бабусі по господарству. Пригадує, що не хотів тих поїздок, бо дуже не любив пасти корови. Все вирішила одна заманлива пропозиція:

«Нас тоді підкупив стрийко, татів молодший брат. Він був моряком і часто привозив щось цікаве із відряджень. І от він каже: «Ану, хлопці, побудьте в бабці ціле літо, а я вам за те привезу кожному цілий блок жуйок». Це було для нас щось фантастичне, і, ясна річ, ми погодились. Та крім історії з жуйками відбулося щось більше – ми по-справжньому засмакували той час у селі. Там пережили неймовірні пригоди: катання на конях, смаження картоплі на відкритому вогні, дощі під смерічкою, походи по гриби, перші танці в клубі. Той період ми з братом досі згадуємо з великою приємністю».

Навчання в Римі після Львова

Те, що син завершив кар’єру машиніста, навіть не почавши її, батьки отця Андрія сприйняли із розумінням. Коли сказав, що хоче стати священником – не заперечували. Тож хлопець вступив у Греко-католицький ліцей імені Климентія Шептицького (тепер гімназія), де навчався два роки. Отець Андрій розповідає, що тоді кожен клас мав свого духівника чи духівницю, й пригадує сестер салезіянок Йоланту і Марію. Саме завдяки їм він згодом вступив у згромадження салезіян, де став аніматором і почав працювати з молоддю. Після цього було музично-богословське училище, де хлопець значно покращив свої музично-вокальні здібності. Все це сприяло глибшому розумінню майбутнього й допомогло відповісти собі на запитання: чи вступати в семінарію? Відповідь була однозначною – так!

Батьки хвилювалися через вступ. Адже в ті часи вступали в семінарію на конкурсній основі, й це було непросто. З першого разу Андрію цього зробити не вдалося. Однак згодом він таки став семінаристом. Частково плату за навчання покривала семінарія, але другу частину потрібно було оплачувати самостійно. Для сім’ї звичайних робітників це не завжди було під силу. Отець Андрій пригадує, що в якийсь момент батьки були готові навіть продати дачу, аби він міг навчатися. Також хлопець відчував підтримку хресного, який всіляко допомагав йому в студентський період. Зокрема, купував необхідні книги для навчання.

Після семінарії – два роки ліцензіату в Римі, в університеті Терезіанум. Отець Андрій згадує той час із радістю і вдячністю:

«Ректором тоді був світлої пам’яті отець Степан Стареправо. Він був хорошою, позитивною людиною, під керівництвом якої навчання виглядало, як свобідний час довіри. Тобто не було жодних примусів до навчання, а лише довіра до нас як до відповідальних осіб. Пригадую свій перший іспит італійською мовою. Професор зустрів дуже тепло, запропонував вивчити одне питання, яке б гарантувало складання іспиту. Це для мене свідчить про добре людське ставлення, розуміння, що за такий короткий час твоя італійська може не бути ідеальною. Це гарний досвід навчання, а також глибше розуміння і бачення Церкви».

Зустріч у тролейбусі

Якось у тролейбусі увагу Андрія привернула красива дівчина. Вони бачилися й раніше, бо ходили до однієї церкви, але того разу вона здалася хлопцю особливо чарівною. Між ними пролетіла іскра симпатії. А стосунки розпочалися із зустрічі на хорах. То був час перед Великоднем, і хлопець запросив дівчину в Шевченківський гай на гаївки. Відтоді вони разом.

«Буває, що згадуємо той період і щоразу більше відчувається цінність мати поруч свою людину. Попри виклики і різні життєві ситуації, я не уявляю життя без своєї дружини».

У реаліях сьогодення важливо не загубити сімейних, духовних цінностей. З війною росії проти України багато людей переоцінили життєві пріоритети. Для отця Андрія однією з цінностей сьогодні є час із рідними.

«Я завжди стараюсь приділяти увагу своїм дітям. У нас їх четверо. Попри зайнятість, намагаюся бути присутнім у їхньому житті. З останніх спільних історій – підйом на гору Піп Іван і спільна риболовля. Це незрівнянні відчуття – бачити їхній захват і щиру радість. Для мене як для батька не менш важливим є духовне виховання в сім’ї. Ми мали традицію вечірньої молитви на вервиці, але я побачив, що для дітей це заскладно. Тому стараюсь зорганізувати все так, щоб молитва була відповідною для їхнього віку, не перетворювалась на тягар».

Отець Андрій каже, що завжди старається зібрати всіх на спільну вечерю. Він не мав схожого досвіду з батьками, але зараз розуміє, що така традиція є вкрай важливою. Перед споживанням їжі завжди мають коротку молитву, а потім за вечерею – розмови про те, як у кого минув день. Це об’єднує і дає ресурси.

Суворий, але добрий, веселий і працьовитий. Такими епітетами нагороджує батька його син Святослав. І на підтвердження пригадує історію, як разом з татом ремонтували електрику:

«В нас ніяк не виходило. Тоді тато запропонував помолитися. І раптом все вийшло! Тато вміє підбадьорити й змотивувати. Якось ми всією сім’єю йшли на Піп Іван. Потомились страшенно, а тато постійно казав: ще трохи, он вже за горбком гора… І ми таки дійшли! Радості тоді не було меж. Маємо спільну родинну традицію молитви. Кожного вечора стараємось помолитись вервицю в сімейному колі».

Отець Власій Оленин познайомився з отцем Андрієм у семінарії. Відтоді товаришують. Коли отець Власій був настоятелем Свято-Іванівської Лаври студійського уставу УГКЦ, то отець Андрій часто приходив до нього, аби відновити духовні й фізичні сили. Тоді завше знаходили час на добру розмову. Про товариша каже:

«Мені подобається його людяність і відкритість. А ще те, що він завжди випромінює життєрадісність. При різних оказіях вміє підтримати. Це вміння підтримки дуже допомагає йому як у священничому, так і в капеланському служінні. Люди відчувають в його підтримці надію. Коли буваю в колі їхньої родини, то бачу приклад гарної сім’ї і радію за них. З впевненістю можу сказати – таких друзів, як отець Андрій, не так багато».

Зустріч біля «Сухопутки»

У семінарії Андрій Сіданич мав соціальне служіння, яке розпочалося у виправній колонії для неповнолітніх у Городку. Після навчання в семінарії і дворічних студій у Римі повернувся додому 2011 року. В грудні його висвятили на диякона. Майбутній шлях окреслила випадкова зустріч. Якось отець Андрій зустрів отця Степана Суса і отця Тараса Михальчука. Це трапилося біля Національної академії сухопутних військ у Львові. Отець Степан Сус тоді запропонував йти до нього в академію капеланом:

«Я знав, що там інше служіння, тому не дав одразу відповіді. Але за якийсь час приходить повідомлення від о. Тараса про те, що мене призначили на дияконську практику в академію сухопутних військ. Я спочатку трохи обурився, бо ж не давав згоди, а мене призначили. Прийшов до академії, а владика, тоді ще отець Степан, випередив мене й каже: «Ви спробуйте. Якщо не сподобається, то тоді після дияконської практики можете собі вибрати інше служіння».

Незважаючи на раптовість і несподіваність ситуації, молодий священник довірився Богові. І тепер каже, що не бачить для себе іншого служіння. Вдячний за той момент зустрічі, який змінив його життя.

До 2017 року отець Андрій Сіданич був капеланом-волонтером. Себто періодично їздив на Схід до тих військових, яких знав особисто. Телефонував випускникам академії, знайомим і таким чином планував маршрути.

«Пригадую Лисичанськ, коли наші його відбили. Там була одна з бойових бригад. Ми приїхали й одразу прийшли до офіцера, а він питає: «А чого ви сюди приїхали?». Він був здивований нашим приїздом. Тоді нам довелося багато розповідати про нашу місію, щоб він краще зрозумів, чому ми там. Сьогодні, коли капелани офіційно стали військовими, такі питання вже не актуальні. Всі знають і розуміють роль та значення капеланів для війська».

Ікона замість серпів з молотами

Питаю отця Андрія, як налагоджувати контакт із військовослужбовцями. У відповідь священник пропонує історію про будівництво каплиці Віри, Надії, Любові та їх Матері Софії, що на території військової частини 2-ї окремої Галицької бригади Національної Гвардії України. У 2017 році на місці каплиці стояла велика, дивна стела із серпом та молотом.

«Перше, що я почув, коли прийшов туди, – розмова на підвищених тонах, яка долинала із кабінету полковника. Він був суворим, але справедливим командиром, і знадобилось чимало часу, щоб налагодити контакт та поступово замінити стелу на каплицю. Все розпочалося зі спільного зацікавлення спортом, а потім він запропонував мені проїхатися на полігон на велосипедах. Я погодився, хоч тоді велосипеда не мав. Наступного разу вже я обирав маршрут – і це була поїздка в Страдч. І от тоді, після щирого, двостороннього спілкування, зародились дружні стосунки, які в подальшому посприяли співпраці та позитивним змінам».

Одне із завдань капелана – бути корисним своєю службою навіть для тих, з ким важко налагодити контакт, -– пояснює отець Андрій. І додає, що легко любити тих, хто тебе любить.

«Заступник командира був людиною, яку виховала комуністична влада. Він очолював музей, в якому чимало експонатів були з радянською символікою. Мене це обурювало, але я не робив необдуманих, емоційних дій. За якийсь час підійшов до нього і просто почав спілкуватись на різні теми. За рік він сам пішов на контакт, навіть подарував ікони до каплиці, які вишивала його мама. Знову ж таки, час і щира розмова сприяють доброму стосунку, бо таким чином можна показати людині Бога і сутність Церкви як такої».

Страх долається радістю від зустрічі

Перша поїздка на Схід капелана Андрія Сіданича відбулася 2014 року в місто Щастя, що у Луганській області. Там священник побачив нерозірвані снаряди від граду. Тоді усвідомив, що таке війна насправді. Каже, що досвід тієї поїздки можна порівняти зі стрибком із парашутом – таке ж хвилювання перед невідомістю.

Новий рік у 2014-му отець Андрій зустрів біля міста Торецьк Донецької області.

«Я в той час сповідав хлопців з нашої 24 бригади. Вони були в повному військовому екіпіруванні. Тоді передали інформацію про наближення наступу, і ми молились, як то кажуть, на заведених моторах. У таких ситуаціях приходить розуміння воєнних реалій».

Про 2014 рік і поїздки капелана Сіданича пригадує його товариш Володимир:

«Ми того року познайомилися. А тісніше стали спілкуватись під час будови каплиці на території Нацгвардії (вул. Наукова). Тоді я побачив, який він сумлінний у своїй праці й готовий вкладати всі ресурси та старання у добру справу. На мою думку, отець Андрій якраз є яскравим прикладом капелана, бо капелан – це не просто людина, яка готова комусь у чомусь допомагати. Капелан – це людина, яка готова служити віддано своїй місії, своїм цілям. Пригадую, коли між капеланами постало питання, хто їхатиме на Схід, то отець Андрій одним із перших проявив ініціативу, хоч він є багатодітним батьком. Вважаю, це добре свідчення мужності й присутності на своєму місці».

Начальниця пресслужби Центру спеціального призначення «Омега» Аліна Новікова, знайома з отцем Андрієм з 2017 року. Саме відтоді, як він прийшов військовим капеланом до 2-ї окремої Галицької бригади.

«Я, коли проходила службу у 2-й Галицькій бригаді, почула від наших хлопців, що з ними спілкувався капелан, і мені стало цікаво познайомитись. Пригадую, що перше враження було максимально позитивним. Отець Андрій – харизматична, ерудована людина, з якою цікаво розмовляти на будь-які теми. Він вміє знаходити спільну мову і до різних життєвих ситуацій підібрати потрібні слова. Це сучасний військовий капелан з відмінним почуттям гумору, чутливим та емпатійним ставленням до інших, а також із готовністю прийти на допомогу».

Як зустрічають військові капеланів на передовій? Це запитання, яке особливо цікавить. Отець Андрій каже, що інколи його зустрічали з радістю в очікуванні духовної розмови й сповіді. Та бувало й так, що не хотіли спілкуватися з капеланом. Однією з причин такої відмови є розчарування в священникові. Каже, що військові дуже прямі – можуть, наприклад, ставити відверті запитання про дорогі авто й предмети розкоші деяких священників. Пояснює:

«Під впливом таких прикладів часто формується однобокий образ священника, військового капелана. Таке транслювання загального, негативного образу може призвести до погіршення стосунку з Богом. Це тонка грань. Для мене важливо свідчити власним прикладом. Говорити і жити тим, що відчуваю, бути чесним перед Богом, собою та іншими».

Чи страшно щоразу їхати на український Схід? Отець чесно зізнається, що так. Але додає, що страх кожного разу долається радістю від зустрічі з людьми, до яких приїжджає. Бо побратимство, на думку отця Андрія Сіданича, це насамперед про дружній стосунок. Такий, коли капелан приходить до військових не лише для того, щоб відслужити Літургію, а й щоб порозмовляти і вислухати. Побратимство, додає капелан, це бути поруч, робити спільну справу, але не забувати про те, що в тій спільній справі у кожного своє місце і свої обов’язки.

Авторка проєкту: Юлія Лапанюк
Світлини: Назарій Підгребельний

Джерело