Зеник про свою першу галерею:

Я давно не був у “Зеленій Канапі”. Я там востаннє був ще тоді, коли в моді у львівських художників було малювати олією силуети сецесійних дахів у гарячих тонах. А це тоді, коли з кожної машини грали “Океан Ельзи”, і Вакарчук, який на той момент вже показав своїми піснями усій країні свою непостійність у любові.

Я був там загалом два рази: вперше тоді, коли ера гарячих олійних дахів тільки починалась, – Океан Ельзи тоді вже десять років співали про все, що тими гарячими дахами малось на увазі, і ще десять їм судилось.

І тепер зі “Зеленої Канапи” виходять молоді батьки з півторарічним сином, і син питає батька: “а де худоциця?”. Питає те, що кожен син питає батька.

Тією галереєю я відкрив і закрив епоху. В неділю в “Дзизі” дає свій перший концерт моя знайома з Академії мистецтв, а в IconArt’і, востаннє, коли я там був, знову показували супрематистські форми, шиті мотузкою по полотну, які назвали іконою.

В кінці квітня цього року Львів виглядає як зелений борщ, посипаний бузком. І я сиджу в закапелку Іващишина і дописую своє есе.