У музиці є таке поняття, як лейтмотив. Це ключова тема, пов’язана з певним образом, ідеєю, явищем, що неодноразово повторюється. У житті отця Романа простежується свій, головний лейтмотив – вміння знаходити спільну мову з різними людьми.

«Завдяки мудрості, простоті й любові до людей Романові вдається достукатися до глибини кожного серця. Його комунікація – це про вміння вислухати, почути і зрозуміти. Він не спішить давати поради, а лише допомагає знайти добре рішення, залишаючи вибір за співрозмовником», – так про отця Романа каже його дружина, Соломія.

Отож ця історія про військового капелана, отця Романа Ментуха. Людини, яка словами прокладає містки, що з’єднують однодумців у по-справжньому діяльні спільноти.

Дитина асфальту

Сім’я Романа Ментуха – зі Львова. Однак рід походить із різних куточків Галичини. Родичі по татовій лінії були виселені на початку 40-х років із села Дениска, що на українських етнічних територіях, які сьогодні належать Польщі. Мати ж походить із мальовничого села Хоростець, що на Тернопільщині.

Батько, Андрій Ментух, спочатку працював водієм, та згодом перейшов в поліцію. Коли до влади прийшов Янукович, не зміг працювати в цій структурі й звільнився. Свого тата Роман вважає прикладом справедливості й чесності.

Мати Світлана за освітою біотехнолог. Після розпаду совєцького союзу, коли припинило діяльність багато підприємств, жінка втратила можливість працювати за фахом. Однак здобула другу освіту за спеціальністю «облік та аудит».

Попри економічні труднощі, які постійно доводилося долати батькам, Роман із братом завжди відчували їхню любов і підтримку.

«Ми всі жили у Львові, тож у дитинстві я був дитиною асфальту. Підтвердженням того є історія, коли мене завезли в село і я побачив корову. Пригадую, як тоді казав, що то велика собака (усміхається)».

Серед особливих спогадів о. Романа про свої дитячі роки – один сніжний зимовий день. Дідусь тоді їм з братом кожному подарував сани. Раніше, бавлячись на вулиці взимку, хлопці з’їжджали з гірок на целофанових пакетах, тож дідусів подарунок зробив онуків щасливими й запам’ятався на все життя.

«У дитинстві ми з братом перепробували все: починаючи від гри в шахи і закінчуючи карате. Деякі захоплення минали з часом, але є й такі, які залишились досі. Для мене це спорт і любов до читання. Щодо книг, то все розпочалося з Гаррі Поттера. Я з нетерпінням чекав на кожну частину, і коли вона з’являлася, то читав навіть вночі».

Перші виклики

Спочатку Роман навчався у школі «Дивосвіт», потім перевівся в Гімназію «Сихівська». Каже, що у час переходу в старшу школу відчув першу дитячу кризу. Однокласників, з якими навчався з початкових класів, не хотілося відпускати. З часом до хлопця прийшло усвідомлення, що це нормальний, закономірний процес. Адже життя багате на зміни, і буває, що якісь люди залишаються, а якісь відходять.

Такі міркування у юному віці свідчать про ранні вміння рефлексувати, а також зрілий характер. У розмові з отцем я не раз у цьому переконуватимуся.

«Зазвичай я легко налагоджую комунікацію з людьми, але все залежить від середовища. Пригадую історію, коли нас із братом відправили у літній табір в Одесу. Всі вожаті там розмовляли російською мовою. Спочатку вони пробували переконувати, що згодом і я перейду на російську у спілкуванні з ними, але цього так і не сталося. Вийшло швидше навпаки: я мав гітару і стіки з кавою, а заради такої розкоші вони змушені були до мене звертатись українською».

У старших класах хлопець захопився рок-музикою. Разом з друзями на львівській стометрівці в центрі міста співали й грали на гітарах. Часом такі концерти давали їм прибуток, якого, однак, вистачало хіба що на квиток, щоб поїхати в Карпати або на рок-фестиваль.

Пошуки себе

Роман Ментух з дитинства ходив до церкви. Але саме в підлітковому віці його віра ставала більш усвідомленою. Пригадує, що перші глибокі релігійні запитання йому поставив однокласник Сергій, який належав до Свідків Єгови. Роман шукав відповіді у Біблії. Таким чином перечитав усе Святе Письмо. А згодом долучився до спільноти аніматорів «Сад Боско» при парафії Різдва Пресвятої Богородиці. І до сьогодні вдячний настоятелю і духівнику храму за те, що започаткували цю спільноту й провадили її. Каже, що там панувала атмосфера згуртованості. Така, яка допомагала молодим людям відчувати, що їх чують і розуміють. Також вони почувалися діяльними, що надважливо для молоді. Харизмою цієї спільноти була праця з дітьми, зокрема з дітьми-сиротами. Полягала вона в поїздках сиротинцями й організації для дітей дозвілля. Все це вкупі стало причиною роздумів Романа про те, щоб у майбутньому стати священником.

Перед семінарією він навчався в інституті підприємництва і перспективних технологій Національного університету «Львівська політехніка», на програмі «облік і аудит». Потім продовжив навчання в Українському Католицькому Університеті на філософсько-богословському факультеті. Там Роман побачив, що окрім звичайних студентів є люди в чорному, які навчалися в семінарії. Це були семінаристи.

Врешті, каже, весь досвід – відвідання недільних Літургій ще в дитячі роки, розмови з однокласником, участь у християнських спільнотах, навчання в УКУ, приклад семінаристів – викристалізувався у подальший вибір, який став життєвим покликанням.

«Коли розказав батькам, що хочу навчатися у семінарії і стати священником, то маму це дуже розчулило. У неї були змішані почуття, бо дуже хотіла, щоби в мене з’явилася сім’я. Переживала, аби я не залишився неодруженим священником. Я тоді замислювався про целібат, бо думав, що так зможу цілковито віддати себе Церкві. Тепер розумію, що це можливо й тоді, коли ти одружений священник».

Спільнота однодумців

Перед навчанням у семінарії треба було пройти підготовчий курс в Рудно. Пригадує, як їздив туди зі Сихова маршруткою №287а.

«То був гарний приклад поєднання праці та молитви. Там я зрозумів, як відбуваються заняття в семінаристів. Цей час був особливо наповнений новими враженнями і дружніми стосунками. Останній день в Рудному я сидів на дровах, які ми заготовляли для опалення, і відчував смуток через повернення на Сихів».

У семінарії був свій особливий досвід, пригадує Роман. Окрім навчання і молитви семінаристи мали змогу відвідувати різні організації.

«Ми з одногрупниками, Степаном Мишковським, Романом Заблоцьким та Юрком Пітилою, створили свою організацію, музичний гурт “Sofi Band”, а ще я був учасником команди “Що? Де? Коли?” і мені це дуже подобалось. Кожного року було щось нове і цікаве».

Семінаристів Роман називає не інакше як спільнотою однодумців, у якій об’єднує не лише спільне навчання, а й цінності.

«Бували моменти, коли втомлювався, лінувався, хотілося зранку проспати Літургію, але брати в таких випадках мотивували до того, щоб зібратись і йти вчитись та молитись. Це добрий приклад того, що коли ми один одному допомагаємо, то можемо значно більше, ніж коли залишаємося наодинці».

Своя людина

Улітку, якраз перед вступом у семінарію, Роман зустрів свою майбутню дружину. Вони познайомились на християнському таборі «Веселі канікули». Перед самим табором хлопець поїхав на мистецький фестиваль «Fort.Missia». В той літній день 2011 року була жахлива погода. Повертаючись до Львова, він не встигав зайти додому й одразу пішов на зустріч, де мали обговорювати приготування до веселих канікул.

«От я весь у болоті одразу пішов на зустріч. Заходжу й бачу, що всі на мене дивляться. Серед тих всіх людей я побачив Соломію. Вона була одна з новеньких і я її одразу зауважив».

Ось як про знайомство й перше враження розповідає дружина отця Романа:

«Це був великий зал у підвальному приміщенні, багато людей. І тут, запізнившись, заходить Роман. Він був у сорочці в клітинку, з гітарою за плечима. Всі були раді його бачити, він усміхався, кожного обіймав. Я тоді ще подумала – який цікавий хлопець, і одразу звернула на нього увагу (усміхається)».

Роман із Соломією рік товаришували, а під час одного із походів у гори зрозуміли свої почуття одне до одного й почали зустрічатись.

Запитую отця про те, чи дружина підтримує його вибір бути військовим капеланом. Він відповідає, що так, і ділиться історією:

«На той час батько Соломії, священник Іван Павлич, трагічно загинув в автокатастрофі. Він був капеланом на Майдані Незалежності, брав активну участь у Революції Гідності. Ми тоді вже зустрічалися і я щиро співпереживав її втраті. Пригадую, що вона дуже за мене хвилювалася, але абсолютно впевнено підтримала мій вибір. Соломія тоді сказала, що якби її батько був живий, то пишався б мною».

Соломія ж пригадує історію, коли Романові запропонували підписати контракт:

«Він тоді був на Сході. Ми говорили по телефону про те, що, можливо, у зв’язку із зміною місця служіння доведеться переїхати в Самбір. Це кардинальні зміни. Я була розчулена. В той момент відчувала і страх, і гордість. Попросила в нього дати мені трохи часу на роздуми, але, помолившись, за 15 хвилин перетелефонувала і сказала, що підтримаю його у будь-якому рішенні. Я тоді для себе зрозуміла, що це момент, коли Бог благословляє і направляє його туди, де він найбільше потрібний. А я просто маю це прийняти і розділяти з ним».

Капеланство як служіння

У 2019 році Роман завершив навчання у Львівській духовній семінарії. Коли всі іспити були позаду, дипломна робота захищена, готуючись до випуску, хлопець задумався про одруження. На весілля потрібні були гроші, тому почав активно шукати підробіток.

«Я тоді переглядав в інстаграмі вакансії роботи в Польщі. При тім випадково натрапив на сторінку ще тоді настоятеля Гарнізонного храму, а тепер владики, Степана Суса. Переглянув його світлини з військовими, поставив вподобайки і через декілька хвилин отримав повідомлення від о. Степана».

Тоді владика Степан запитав випускника семінариста Романа, що планує робити надалі. Коли той відповів, що роздумує над варіантом, аби поїхати на полуницю до Польщі, запропонував через якийсь час зустрітися на розмову. Ця зустріч мала вирішальне значення для Романа. Продовжує:

«Отець Степан Сус сказав: “Хочемо тобі запропонувати працю в капеланстві. У нас є такі напрямки капеланства: військове, студентське, в’язничне і Центр опіки сиріт. Але ти можеш і щось своє запропонувати”. Оце останнє речення мене остаточно підкупило. Бо я малий, нікому не відомий хлопець, а тут мені кажуть, що я сам можу їм щось запропонувати! Я попросив кілька днів для того, щоб порадитись зі своїми батьками, духівником і майбутньою дружиною. Всі мене підтримали».

Так Роман Ментух обрав військове капеланство і вже у 2019 році почав своє служіння в Академії сухопутних військ.

Перша зустріч з військовими випала на п’ятницю, коли в Академії проводять підсумки тижня: військові вишиковуються довгим коридором, а командир роти відчитує їх за погані оцінки або ж порушення правил.

«Пригадую, як я стою в тому довгому коридорі, все те спостерігаю і чую, як командир каже: “А тепер он той семінарист буде до вас щось говорити, але воно вам і так не допоможе”. Я тоді думав, як то все зробити. Коридор довгий, вони всі так далеко, мене ж половина просто не почує. Я став посередині, але ситуації це не змінило, бо постійно хтось ходив туди-сюди. На тій першій зустрічі я розповідав про всесвіт Марвелу, а потім проводив паралель зі святими. Герої зі своїми суперсилами – це вигадка, а святі нашої Церкви – справжні люди, які робили реальні чуда, що є задокументованими. Так от, тим коридором ходили військові, і як тільки я старався озвучити якусь думку, хтось обов’язково зупинявся переді мною і казав: “Дозвольте пройти”, а я відповідав: “Так-так, проходьте”. Проте думка вже була втрачена і увага курсантів теж. Я тоді подумав – що з мене за капелан такий, якщо я не можу зацікавити і донести того, що хотів. Та з часом зрозумів, що все приходить з досвідом».

Друг отця Романа, також військовий капелан отець Андрій Кобилюх, пояснює, як товаришу вдається знайти підхід до військовослужбовців:

«Наочним прикладом того, як він налагоджує комунікацію, є його єрейські свячення. Тоді прийшло багато курсантів, щоб розділити з ним цю важливу подію. Отець Роман є цікавим співрозмовником і водночас скромною, простою людиною. Ці риси лише підсилюють його авторитет поміж військовими і сприяють зародженню доброго дружнього зв’язку».

Ці слова доповнює отець Віталій Байда, ще один друг і кум отця Романа Ментуха:

«Я відчуваю, що це моя людина. Він вміє слухати, не спішить давати поради, є відданим і надійним другом. Він завжди готовий прийти на допомогу. Подобається його вміння спілкуватись. Знайти спільну мову з будь-ким – це його фантастична особливість, яка мені дуже подобається».

Бути поруч

Про гасло капеланів «Бути поруч» отець Роман дізнався, вже коли служив військовим капеланом. Прочитав його на одному із факультетів Академії сухопутних військ і вже тоді подумав, що гасла є добрими, коли відповідають вчинкам. Бо без вчинків не мають жодного сенсу.

«Я розумів це гасло прямо – бути з військовими на передовій. Пригадую 2019 рік, коли я щойно випустився із семінарії. Мене ніхто не знає, не відправляють на Схід. Я дуже з того нервувався, бо ж капелан повинен бути поруч. Через кілька років сам поїхав до наших військових на Схід і зрозумів, що бути поруч – це не так про фізичну локацію, як про те, наскільки ти залучений у свою справу. І це стосується не лише капеланів, а й всіх людей доброї волі, які активно підтримують ЗСУ. У мене це гасло, можна сказати, є лейтмотивом. З моменту, коли прокидаюся і згадую військових у ранковій молитві, й до вечора, коли засинаю з думкою про них. А протягом дня стараюсь робити все, що в моїх силах і можливостях, підтримувати їх і всіляко допомагати».

Уперше отець Роман Ментух поїхав на Схід влітку 2022 року. Це була Донеччина. Відвідували львівську бригаду на свято Преображення Господнього. Освячували першоплоди, молилися спільну Літургію. Багато військових приступали до сповіді. Для когось це було вперше. Капелан переживав, щоб не стати для військових тягарем, щоб для нього не довелося створювати якісь спеціальні умови. Однак побоювання виявилися даремними.

«Ми об’їздили кожен підрозділ, і я аж тоді видихнув. Зміг сам собі окреслити, що для мене означає «бути поруч». Це більше про добрий людський стосунок. Про те, щоб його побудувати, а потім постійно підтримувати. Розмовою, молитвою, допомогою».

Отець Роман каже, що капеланам варто прагнути до того, щоб стати побратимами для військових. Ще із семінарійних років йому імпонувало звертання «Брате!» один до одного:

«Коли я був на 7 курсі, то й першокурсник був для мене братом. Тобто це не лише про слова, але й про братерське ставлення. Поняття побратимства – це давня, історична традиція. Споконвіків ті, хто захищає, хто перебуває разом перед загрозою смерті, є побратимами. В таких екстремальних умовах між людьми будуються особливі стосунки, які і є братерством. У мене є такі друзі військові, яких я можу назвати побратимами».

Військовий капелан отець Валерій Купчак каже, що радився з Романом щодо власного шляху. І саме після розмови з ним утвердився у правильності свого вибору:

«У нього є риси, які дуже важливі для військового капелана. Перша з них – це відкритість до людей, друга – бажання допомагати, і третя – вміння спілкуватись. Усе це допомагає йому в капеланському служінні, адже, знаючи його, можу з впевненістю сказати, що він робить багато не лише для військових, а й для їх сімей».

Запитую отця Романа, чи було таке, що військові зустрічали його нерадісно й ставили провокативні запитання. У відповідь капелан пригадує одну з поїздок взимку 2022 року на Запорізький напрямок:

«Тоді я був у групі контролю бойового стресу. В таких групах беруть участь капелани, військові психологи і юристи. До нас на початку дуже насторожено поставились, бо думали, що ми приїхали з перевіркою. Але за певний час спільного перебування військові почали відкриватись, ділитися своїми переживаннями. Бо війна – це перш за все про особисті страждання кожної людини».

Під час тієї поїздки побували в різних підрозділах. Отець Роман ділиться, що найскладніше було там, де військові зловживали алкоголем:

«Якщо в попередніх бригадах до нас ставилися з підозрою, то тут пішли одразу в атаку. Посипались питання: Хто ви такі? Чого сюди приїхали? Що вам тут треба? Я пробував якось налагодити контакт, але мої старання не дали жодного результату. Хлопці були обурені, говорили, що їх залишили напризволяще. Тоді було відчуття, ніби накотилась лавина негативу. Я дав час, щоб вони виговорилась, розпитав трохи про кожного, а тоді запропонував спільно помолитись «Отче Наш» і «Богородице Діво» за тих, кого вони втратили. Після цього була вже інша розмова».

Ісус Андрійович

Отець каже, що ніколи і нікому не нав’язує віру в Бога. Натомість був свідком того, що віра може стати колосальним ресурсом, який допомагає пережити найбільше зло.

«Є така відома фраза Фрідріха Ніцше: “Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке як”. Ці слова за основу взяв собі інший, не менш відомий чоловік, який пережив Голокост. Цим чоловіком був психотерапевт Віктор Франкл, який зумів не лише вижити, а й навчати жити інших. Віра в Бога – це ресурс, який дає силу вистояти навіть у війні, яка є найбільшим всесвітнім злом».

Капелан мовить, що кожного разу, коли має виклики чи труднощі, Бог дає відповіді. І як приклад наводить одну з історій, яка трапилася під час поїздки на Схід весною 2023 року. Тоді тривали активні бої за місто Бахмут. Якраз у цей час двоє капеланів і двоє волонтерів вирушили в дорогу.

Коли проїжджали Дніпропетровську область, зупинились у місті Павлоград. Це був останній населений пункт на маршруті, де ще було відчутне звичайне, цивільне життя. Планували заїхати до заходу сонця, але волонтери відлучались у справах, тому виїхати довелося вже затемна. Дорога плавно перейшла з асфальтної в ґрунтову, а потім і в польову.

«Ми заїхали до річки й зрозуміли, що заблукали. Довелось повертатися до найближчого населеного пункту і вже звідти телефонувати по допомогу. Нам тоді військові відповіли: “Відправляємо по вас Ісуса”. Ми думали, що вони або жартують з нас, або, можливо, це позивний такий. Через деякий час під’їхав джип і звідти вийшов молодий хлопець. У нього на формі була нашивка з написом “Ісус”. Тоді саме він став нашим провідником. Вказав правильний і безпечний шлях. Розвантаживши автомобілі, ми спустились у підвал на вечерю. Я запитав того хлопця: “Чого в тебе позивний Ісус?”. А він ніби готувався до мого питання. Дістав із форми паспорт, а там пише “Ісус Андрійович”».

Виявилось, що це було справжнє ім’я. Військовий розповів, що його батьки з Волинської області, довго не мали дітей. Вони дуже переймалися тим. Якось батько хлопця зайшов до храму і пообіцяв у молитві, що як народиться син, то назвуть його Ісусом. Через 9 місяців народився син і батько дотримав своєї обіцянки.

«Для мене то був цікавий і незвичний досвід. Бо коли я їхав туди, то думав, що я військовий капелан, їду на Схід, аби привезти Ісуса хлопцям. А виявляється, що Ісус їх ніколи не покидав. Це було для того, щоб мені показати, що я всього лише людина. Ця історія промовляла до мене: Ромку, ти поїхав туди, щоб перш за все для себе знайти там Ісуса, дати Йому себе врятувати і пережити зустріч із Ним».

Отець Роман переконаний, що то була Божа дія. Таким чином Бог ніби нагадував про свою присутність на Сході. Він був і є з військовими завжди й постійно, за будь-яких умов і обставин. Лейтмотив цієї історії в тому, що Господь завжди діє в житті людини, важливо вміти спілкуватися з Ним і чути Його.

Авторка проєкту – Юлія Лапанюк
Світлини – Назарій Підгребельний

Джерело