Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського, в неділю Сиропусну, прощення, 2 березня 2025 року, виголошена часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу!
Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Отак підійшли ми вже до початку Великого Посту. Сьогодні неділя Сиропусна або, як її ще називають, неділя прощення. Ця друга назва пішла від того, що в деяких східних монастирях, власне ввечері цієї неділі, мали звичай йти до церкви, де вся братія між собою проводила акт взаємного прощення. І це дуже добре, що ця традиція переходить до нас, з тієї монастирської традиції на парафіяльну. Але тут криється багато питань, які треба собі дуже чисто і ясно зрозуміти.

Прощення не є справою слова – так банально сказати «прощаю», «прости». Ані справою розуму, котрий собі комбінує якісь вигідні речі. Прощення – це є справа серця. А тому, в значенні слова «прощаю», прощення криється велика таємниця взаємності, котра бере свій початок від стосунків Бога з людиною і людини з Богом. Звичайно, навіть так просто сказати «прощаю» або «прости» не завжди так дуже й легко. Це має свої виклики. Те слово провокує глибину сумління і таку перспективу відповідальності. А особливо це стосується нас, коли боржників наших в цій війні, назбиралося вже чимало.

Але з другої сторони, прощення абсолютно не є баналізація злочину, довгу. Прощення довгу не скасує. На початку, коли людина зрадила первісну Божу любов в раю, згрішила проти Божої волі – вона тікала, мала страх з Бога. Тікати від Бога, мати страх з Бога це є дорога смерті, що, власне, і сталося сповненням покарання за порушення Божої заповіді. Але Бог натомість не перестав людину любити, лише Він почав її шукати: «Адаме, Де ти?». Він не перестав любити, але це була любов, котра прощає. Любов прощення, милосердя. І щоб показати людині, що Він готовий її простити, Бог вийшов аж на хрест, аби людину, котра пішла дорогою смерті, врятувати.

Прощення означає взяти на себе довг, яким мені завинили. Той довг, Бог прийняв на хресті, аби врятувати людину від смерті. Людську смерть, спричинену гріхом, Бог взяв на себе. Тому прощення не є жодною банальністю. Щоб потому людині замість смерті дарувати те відкриття, джерелом якого Він є.

Прощати означає взяти довг на себе. Батько блудного сина взяв втрату, яку поніс через сина, на свій кошт. Але було би тоді милосердя завершене і прощення було би завершене? Напевно, що ні. Інакше б постало питання «А взагалі-то, пекло існує?». Ми беремо початок всього оцього розуміння прощення з молитви Господньої: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». І на цьому зародилося дві такі ідеї. Перше, що мірою прощення Божого для нас, є міра прощення нашого – як ми прощаємо, як казало сьогоднішнє Євангеліє, так Бог нам прощає. А інше, трошки протилежне, що Бог прощає всім. Знаєте, ця математика в Бога не діє. Якщо Бог прощає всім, чому є пекло? Якщо Бог прощає всім, чому є гріхи проти Святого Духа, а власне, гріхи проти Божої любові? Надмірна надія на Боже милосердя, нерозкаяність аж до смерті, закам’янілість на спасенні упімнення. Батько, котрий хотів простити своєму синові, був готовий це зробити, але якби він не прийшов, прощення б не було.

А тому, в молитві «Отче наш», коли ми кажемо «прости нам провини наші», ми просимо в Бога прощення, і надіємось на Нього, тому що і ми прощаємо тим, котрі в нас просять прощення. Лишень тоді, лишень тоді, відбувається таїнство примирення через взаємне прощення. Тому-то Христос і говорив «Наверніться і покайтеся, бо Боже Царство близьке», казав слово «метаноя» – «змініть мислення!».

Бог, Котрий бере на себе людську смерть, щоб дати їй життя, бере на себе провину людини, не касує її. Те, що сталося, сталося. Але Він дає людині новий початок і своєю жертвою говорить якою великою є її провина, і яким великим є Його прощення, його прощаюча любов. І тільки людина, котра на це прощення, запропоноване Богом, каже «прости, каюся», чинить оцю «метаною». Тоді прощення отримує своє завершення. Тому, це не є банальність, не є слова, а таїнство стосунку Божого і людського, котрий є прообразом стосунків наших. Бо якщо мама, ганебні вчинки своєї дитини толерує, замість упоминати дитину, вона не прощає, то є прощення, котре дусить. Прощення котре даємо має бути скарбом для того, кому прощаємо, має повернути йому людську гідність, позбавити ту людину страху. Але для цього вона повинна визнати свою вину і в тій мірі, в якій людина визнає свою вину, в тій мірі вона отримує прощення. Тому, що є чистилище. Бо каючись, ми в Бога прощення просимо, але до кінця своєї вини не визнаємо, тому що маємо після смерті пройти через купіль вогню очищення, бо до неба попадуть лишень і тільки святі.

Прощення, котре не приносить зміни прощаючому є змарноване. Але прощення, котре не бере на себе вину, котру хоче простити, хоче її збаналізувати, зробити неможливою, не є прощенням.

І коли ми починаємо цей Великий Піст, мусимо усвідомити, що все, що діялося, діється і буде діятися в світі, невід’ємно пов’язане з кожним з нас. І кожен з живучих на землі людей несе перед Богом свою відповідальність, має перед Ним борг. І Бог, котрий прощає, бере цей борг на себе в тій мірі, в якій мірі ми Йому даємо своїм «Господи, прости», своїм усвідомленням особистої вини, особистого, довгу. І тільки тоді, коли людина усвідомлює вину і велич свого боргу перед Богом, вона є здатна простити іншим. Але кожен, кому прощається, має усвідомити, що йому прощається і наскільки він це дозволив Богові зробити. Тому, християнське життя, воно є життям, котре зобов’язує людину до глибокої свідомості, власного стосунку з Богом і ближніми, і до великої відповідальності. У ньому нема дрібничок, тому що кожна дрібничка в цьому нашому житті є освячена Христовою кров’ю, тим найціннішим даром, котрий Бог нам обдарував власне тим, що взяв на себе наші довги. Але ця історія відкуплення продовжується в житті кожного з нас у тій мірі успішно, наскільки Бога ми просимо, «Прости нам». Амінь. Слава Ісусу Христу!

Джерело