Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.

Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.

Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.

Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.

Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.

У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.

Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.