Авторка — Олена Чуранова

Західна спільнота звикла сприймати російські опозиційні медіа як союзників у боротьбі з кремлівською пропагандою. Вони отримують міжнародні премії, грантову підтримку та доступ до західних платформ. Але чи справді ці ЗМІ повністю дотримуються журналістських стандартів? Чи справді вони є опозиційними?

Авторки книги «Деконструктори правди» Наталія Стеблина та Ірина Авраменко проаналізували, як російські опозиційні медіа висвітлюють війну Росії проти України. Їхні висновки руйнують усталене уявлення про ці видання: хоча вони критикують Путіна та засуджують війну, водночас вони часто транслюють кремлівські наративи, виправдовують окупантів і уникають теми відповідальності російського суспільства.

Про ключові знахідки, реакцію міжнародної аудиторії та помилки, яких варто уникати західним медіа, щоб не ставати ретрансляторами російської пропаганди, StopFake поговорив з однією з авторок дослідження — аналітикинею Інституту демократії імені Пилипа Орлика, професоркою кафедри журналістики та соціальних комунікацій Донецького національного університету імені Василя Стуса Наталією Стеблиною.

Які теми, пов’язані з Україною, найбільше тригерять російських лібералів? Чому вони уникають однозначних відповідей? Які кремлівські наративи найчастіше поширюються через російські опозиційні медіа?

Мені важко виокремити конкретну тему, адже проблема не стільки в тому, як вони сприймають окремі питання, скільки в самій природі цієї журналістики. Коли я вчилася журналістиці, то у нас не було нормальних посібників і були радянські підручники, інколи до нас доходили якісь російські підручники, які нам викладачі привозили з Москви, і казали, що це просто вау, так? Я часто думаю, що якби навчалася за якісними підручниками з Америки чи Європи, то моє уявлення про журналістику було б зовсім іншим. Натомість їхня журналістика, здається, досі залишається на недорозвиненому радянському рівні.

Наприклад, вони не можуть чітко відрізнити факт від версії, хоча для журналіста це базова навичка. Якщо ти не здатен встановити, що є фактом, – ти профнепридатний. Для них факти просто не існують. Тому, навіть висвітлюючи найбанальніші події в Україні, вони подають їх як версії. У результаті це не реальність і не об’єктивна дійсність, а болото, в якому застрягають як їхні читачі, так і вони самі, не розуміючи, що відбувається насправді. Читаючи це, стає моторошно, адже ці люди живуть у світі, де немає ні фактів, ні правил, ні реальності. І очевидно, що саме такі люди ідеально підходять для кремлівської пропаганди.

Коли ми думаємо про це так зване ліберальне суспільство, яке проти Путіна і яке справді існує, ми повинні розуміти, як формується їхній світогляд — що для них немає нічого певного. Це перший аспект, на який я звертаю увагу.

Другий аспект — безперечно, їхня колоніальна свідомість. Для них Україна існує як незалежна держава, але на культурному та ментальному рівні вони все одно з нею не попрощалися. У їхній уяві вона залишається їхньою зоною відповідальності, їхньою зоною впливу. Вони не визнають, що Україна та інші радянські країни піддавалися нищівному впливу Росії, що вони чинили реальний колоніальний тиск, намагалися знищити Україну, українців. Вони не розуміють, що ця війна — це геноцид.

Третій момент показав нещодавній кейс «Медузи», коли вони взяли фотографії з української війни й використали їх у своїй рекламі. У нас цьому вчать на першому курсі, кажуть: «Ти журналіст — не нашкодь». Подумай про те, в якій ситуації опиниться людина, про яку ти пишеш. У них же цього не помічаю.

Тому я виділила три моменти. Перший — вони справді не розрізняють, де факти, а де версії. Другий — ця колоніальна імперська зверхність і нерозуміння того, що тут відбувається. І третій — відсутність емпатії, яка чомусь у них не розвинена. Саме через це всі ці кремлівські наративи, про які ми знаємо, дуже легко перетікають із кремлівських медіа в ліберальні.

Як відреагувала міжнародна аудиторія на ваше дослідження? Чи відкриті західні колеги та експерти до критики так званих «хороших росіян», чи радше уникають цих дискусій?

Загалом реакція позитивна, особливо серед тих, хто вже цікавився темою російських медіа. Інколи бувають запитання, як, наприклад, ми презентували книжку в британському посольстві в Києві, і один із учасників запитав: «А що такого поганого з фільмом «Брат 2?» Чи у нас були журналісти з Німеччини, і я їх запитувала, як вони ставляться до російських ліберальних медіа, то вони сказали: «Ну, це таке питання – мінне поле і, зрозуміло, що у вас можуть бути якісь проблеми, але ж це ж хороші руські», і так далі. Але загалом оцінка позитивна і всі зазначають, що дослідження саме на часі.

Чи була реакція з боку медіа та блогерів, яких ви аналізували? Чи вони якось коментували ваші висновки?

Принаймні мені невідомо про якусь реакцію, і мені здається, що, найімовірніше, її не буде. Тому що, як ви знаєте, їхнє ставлення до подібних виступів українців зазвичай таке: «Вони ж усі травмовані там, ну що з ними зробиш?»

Російські опозиційні медіа, виправдовуючи надання голосу «іншій стороні конфлікту», фактично використовують підхід, який можна побачити і в міжнародних медіа. Які ключові помилки ви порадили б закордонним журналістам уникати, щоб не стати ретрансляторами російської пропаганди?
По-перше, я, в принципі, не можу погодитися, що стиль журналістики в західних медіа і російських схожий. Справді, інколи вони теж помиляються, але коли йдеться про якусь маячню, яку подає міноборони РФ, з матеріалів британських медіа, які я читала, ясно, що це маячня. І ми добре розуміємо, що в ситуаціях, коли є дві сторони, одна каже одне, інша — інше, задача журналіста — розібратися і не залишити це без пояснення. Що роблять російські ліберальні медіа, вони просто залишають це без коментарів. Одні кажуть одне, інші — інше, а далі вони додають, що під час війни не варто сильно довіряти сторонам конфлікту. Це перший момент. Другий момент: якщо ми говоримо про професійні західні ЗМІ, я не бачила, щоб вони давали можливість висловлюватися фейковим терористичним угрупованням. Російські ліберальні медіа це роблять дуже часто.

Мені здається, що британські медіа, за якими я стежу, все ж таки більш-менш намагаються розібратися в ситуації, давати слово українцям. Тобто видно, що вони хочуть дати нам слово і почути, що ми, власне, говоримо. Так, інколи буває, що західні медіа не дуже добре розбираються в тому, що в нас тут відбувається, пишуть не дуже нормальні матеріали з посиланнями на якісь шалені анонімні джерела, бувають випадки, коли ці хороші росіяни пролазять теж в ці західні медіа і починають писати колонки. Але в цілому, висвітлення респектабельними західними медіа таки більш якісне, ніж російськими.

Якщо казати про поради, то, по-перше, важливо давати слово нашій стороні і намагатися розібратися в тому, що відбувається. Мені здається, нам треба більше доносити те, що ця війна колоніальна та імперська, щоб їхні тригери спрацювали і вони розуміли, хто на якій позиції. Ну, і загалом, якщо казати про прихід того ж самого Трампа, то треба розуміти, де популізм, де реальні заяви і намагатися в цьому розбиратися. Ну і пам’ятати, що в Україні немає нацистів, ніхто не вбиває російськомовних, і т.д. 

Чи є сенс українським журналістам і дослідникам брати участь у міжнародних заходах, де присутні російські ліберали та опозиційні медіа?

Ви знаєте, мене студенти колись питали, з якими росіянами я би могла спілкуватися. Для мене є чіткий критерій: це має бути людина, яка воює на стороні України проти Путіна, або хоча б якимось чином це підтримує.

Я не бачу смислу в тому, щоб збиратись з ними за одним майданчиком, тому що це завжди буде маніпуляція. Оскільки в них немає жодних правил, вони завжди будуть використовувати ці майданчики для того, щоб якось позбиткуватися над нами. Тому, однозначно, ні. Тільки з тими, хто справді воює на стороні України чи донатить, підтримує українську армію, чітко заявляє про те, що Росія має бути знищена і має програти в цій війні.

Книга «Деконструктори правди. Як російські опозиційні медіа висвітлюють Велику війну Росії проти України» є у вільному доступі українською та англійською мовами. 

Джерело