У другу неділю Великого посту владика Володимир розглянув євангельську розповідь про зцілення паралітика в Капернаумі (Мр. 2, 1–12). На прикладі цієї події архиєрей наголосив на силі віри, важливості спільноти, яка допомагає людині прийти до Бога, та Божому милосерді, що особливо проявляється у таїнстві покаяння.

Окремо владика звернувся до викликів сучасності, зокрема до питання віри у Боже діяння в світі, позначеному технічним прогресом і драматичними подіями війни. Завершується проповідь нагадуванням про покликання до любові та служіння, що особливо актуально в контексті дияконського рукоположення Остапа Гоцанюка, яке владика Володимир уділив під час цієї Божественної Літургії в Архикатедральному соборі святого Юра.

Особиста зустріч із Христом

Ісус зустрічався з багатьма людьми, шукаючи до кожного особистий підхід. У Капернаумі Він перебуває в одному домі. Скоріше за все, це був дім Симона-Петра. Майже хочеться думати чи сказати: Ісус чекає на паралітика, щоб звільнити його від недуги, оскільки саме це чудо знаходиться в центрі розповіді.

Ісус міг оздоровити цього чоловіка і на віддалі. В даному випадку випробовується віра членів маленької групи. Не знаємо, хто були ці четверо людей: рідні чи друзі паралітика, представники з оточення Ісуса, які співчували хворому, чи просто випадкові люди, яких він просив про допомогу.

У будь-якому випадку показана важливість спільноти. Бо через інших людей знаходимо дорогу до Бога або, інакше кажучи, інші люди допомагають нам відкрити серце для Бога.

Віра спільноти як шлях до Бога

Пригадаймо собі, хто нас привів до Ісуса Христа. Будьмо вдячні тим особам, бо вони тим самим зробили нам найкращий подарунок.

Але існує також протилежна сторона: інші люди можуть бути для нас випробуванням чи навіть перешкодою на дорозі до Бога. Книжники не вдоволені тим, що Ісус допоміг людині. Проблема глибша: вони в особі Ісуса не бачать Бога.

Діагноз Ісуса: гріх, що паралізує

Паралітик лежить перед Ісусом. Вчитель з Назарету є добрим лікарем та педагогом. Він спочатку і відразу ставить діагноз: гріхи. Їх на перший погляд не видно, бо вони є всередині людини. Лише наслідок, параліч, кидається в очі.

Можливо, багато лікарів були безпорадні в даному випадку. Після відпущення гріхів чоловік стає мобільним, може сам нести своє ліжко.

Любов Божа як джерело зцілення

«Мій сину» – це звернення Ісуса звучить по-особливому. Можливо, цей чоловік був покинутий своїми батьками або був ними зранений… Цим зверненням Ісус дарує паралітику особисту любов і довіру.

В момент хрещення Ісус відчув на собі важливість синівства. Ділиться з паралітиком тим, що сам отримав. Після цього серце паралітика є відкрите на прощення гріхів та дотик Божого милосердя.

Подив чи вдячність?

Вкінці сьогоднішнього євангельського уривку чуємо, що люди були здивовані та казали: «Ніколи ми такого не бачили».

Цікаво, що саме їх здивувало? Відпущення гріхів людині? Несення ліжка зціленим чоловіком? А може, розкриття стелі, щоб з огляду на велику кількість людей опустити розслабленого в дім? Бо це також певний вияв творчості, навіть якщо тоді будинки в цій місцевості були низькі з рівними дахами.

Це було б замало, якщо згадана подія, процес оздоровлення став би лише причиною для здивування. Набагато більше – це повинно спонукати нас до подяки Богові за Його велике милосердя до людей.

Сповідь – сучасне чудо зцілення

Така «подія Капернауму» стає актуальною в святому таїнстві покаяння, де також стаються «чуда». Це особиста зустріч людини з Богом, де можна скинути внутрішній тягар і зачерпнути нову силу.

Для одних людей є важко прийти до сповіді, але водночас неможливо надалі перебувати в стані гріха. Є і такі, які прийшли до сповіді випадково або були заохочені іншими людьми.

Але гідним подиву є це, як Бог любить людину, шукає її, чекає на неї. Залишається надіятися і молитися, що люди на цей заклик Бога відповідатимуть позитивно. Бо до сповіді належить також жаль за гріхи і постанова поправи.

Бог не втомлюється прощати. Важливо, щоб людина була відкрита на Його милосердя.

Виклик сучасності: чи віримо ми в чуда?

Вертаючись до євангельського слова, вираз «взяти ліжко» – це певна покута чи терапія, медицина, яка лікує рани зціленого, додає йому відваги йти життєвим шляхом.

Можливо, сьогодні важче вірити в Бога і Його чуда, оскільки відчутний прогрес техніки і медицини. Складається враження, що людина є дуже сильною.

Але чи так дійсно є? Як в час цієї брутальної війни відчувається людська неміч та безпорадність… Скільки людей ми втратили. Ми їх оплакуємо, супроводжуючи до гробу.

Це може бути для нас поштовхом до зміни життя в доброму напрямку. Але не зі страху. Бо навернення зі страху не є ефективне. Ефективніше є навернення з любові.

Людина на кожному етапі історії прагне Бога. В різний спосіб проявляється любов до Бога та ближнього. Є знаний вислів св. Августина: «Люби Бога і тоді роби, що хочеш».

Ми живемо в певному оточенні. Ми любимо ближніх, бо вони є добрі або повинні стати добрими чи кращими. Важливо нам почуватися любленими.

Новий служитель Церкви

Сьогодні стаємо учасниками дияконського рукоположення співбрата Остапа. Він є вибраний, люблений Богом, а водночас покликаний про цю любов свідчити, нею ділитися у зраненому світі.

Стараймося ми всі бути досяжними адресатами Божої любові та милосердя!

Відеоверсію проповіді можна переглянути за цим посиланням.

Джерело