За що комуністи засудили отця-василіянина Ігнатія Янтуха? Як художник Дюрер може навчити нас любити Батьківщину? Де шукати початки України та кому стоїть на заваді існування національних держав? Про це та багато іншого ми поговорили з ієромонахом Климентієм Стасівим ЧСВВ.

Про нашу незалежність варто говорити не лише в серпні. 2024 року новітній незалежності нашої держави виповнилося 33 роки, а це, як кажуть, «вік Христа». А отже, на думку відразу спадає Його хресна дорога на Голготу. Здавалось би, кінець неминучий, однак із Євангелія ми знаємо, що на третій день Христос воскрес із мертвих.

Отче Климентію, де шукати початки України? Московська пропаганда ніяк не може визначитися: то нас придумали австрійці, то нас створив Лєнін, то ми «адін народ», то вже «два братскіх народа»…

Моя відповідь вас здивує. Але, як написав дисидент Мирослав Маринович, «Україна – на полях Святого Письма». Це дуже влучна й гарна метафора, яка свідчить про особливе місце та призначення України. А ще вона – в людських серцях і в суспільній свідомості. Її історія пишеться не тільки чорнилом, а й молитвами, стражданням і кров’ю.

Коли роздумую про нашу історію, то переконуюся в тому, що Україна – це Божий задум. Понад тисячу років її поборювали й поневолювали сусідні народи: поляки, угорці, румуни, північний сусід. Та попри те ми є, наша Церква є, живе наша мова й культура! Століттями над нашою асиміляцією працювала імперія — безжальна та підступна. Але попри тиск, заборони, заперечення та вироки – ми є! Нас штучно розділяли, але ми – вистояли. Хіба в цьому не видно Божого задуму та Божої сили?

Право бути – це наше Богом дане право. І в цьому сенсі ми маємо себе приймати. Ось справжні витоки нашої державности! Це право дарувала нам не ООН і не якийсь історичний діяч, це право відповідає Євангелії – найвищій науці Христа. Своєю чергою християнські й національні цінності закладені в нашій ментальності.

Та чи вдалося нам втілити мрію тих, хто впродовж століть боровся за незалежність України?

На жаль, упродовж цих 33-х років ми не використовували всіх можливостей. Ми жили в певній ейфорії. Навіть наші отці з підпілля занадто акцентували на минулому. А тим часом ресурсами країни – і матеріальними, і політичними – розпоряджалися українофоби, олігархи, здебільшого сплав колишньої компартійної «еліти» й криміналу — словом, персонажі, для яких Україна була лише територією для збагачення. Та й у вирішальні часи, коли можна було щось змінити, український виборець часто наївно потрапляв на гачок популістів та авантюристів. Але найтрагічніше, що могло статися з нами, – ця жорстока, безглузда війна, що її розпочав наш одвічний ворог – росіяни…

Із чого почалося відродження України в кінці 80-х рр. минулого століття?

Я дуже добре пам’ятаю той час. Тому переконливо можу сказати, що відродження України почалося з відродження УГКЦ. Пригадаймо велелюдні мітинги, що проходили в кінці 1980-х в обласних та районних центрах. Тисячі народу вимагали від радянської влади легалізації УГКЦ. А вже по тому порушувано питання звільнення політичних в’язнів, функціонування української мови тощо. Суспільна свідомість відчувала, що має бути у фундаменті національного та державного відродження.

Чи справедливе твердження, що незалежність дісталася нам задарма?

Нам, молодшому поколінню, незалежність у 1990-х роках, як кажуть, впала з неба. Ми до цього не були причетні. Але в основі Незалежности – титанічна праця наших предків, які вирощували хліб, будували житло, виховували дітей, врешті, домагалися свободи, ризикуючи життям. Словом, це праця всього свідомого українського народу. Уже виросло три покоління, які приймають Незалежність як даність.

Великою підтримкою для України був також приїзд папи Івана Павла ІІ до України в 2001 р., фактично через десять років після відновлення її незалежности. Понтифік не тільки вклонився нашій землі, а й поцілував її, говорив нашою мовою, цитував наших геніїв, пастирів. Він пробудив у наших серцях дух свободи й любови до своєї землі.

Мені видається, що візит папи Івана Павла ІІ досі приносить плоди для нашої державности. Без його приїзду годі уявити собі Помаранчеву революцію, а отже, й останній Майдан. Минуло ще вісім років, і залюблена у свободу українська нація дала відсіч одній із найсильніших армій світу, чим, власне, весь світ і здивувала. І мало хто розуміє, що такі речі не відбуваються лише на голому ентузіазмі, без глибокого коріння, яким є духовність народу, хай там що про нас хто б не казав і не думав.

У нас не було держави впродовж багатьох століть, усіх, хто боровся за неї, — знищували, відправляли в тюрми та на заслання, або ж вони були змушені виїхати в інші країни. Затирали або спотворювали навіть пам’ять про цих людей. Ті, хто залишився, були змушені пристосовуватися або й із радістю служили поневолювачам. Євреям було потрібно 40 років, щоб вичавити із себе раба. Скільки часу треба нам?

У незалежній державі кожна жертва, покладена на вівтар її свободи, є безцінною і пошанованою. Українські історики, дослідники національно-визвольних змагань відкривають ці імена й воскрешають їх із забуття. Але цей процес справді потребує часу й набагато більшої участи держави, ніж ми мали дотепер.

Усі, хто народився в радянській імперії, були рабами, бо мають досвід поневолення. Зрозуміло, що досвід поневолення маємо не лише ми, а також єврейський народ, корінні народи Америки та Канади, європейські народи, які були під пануванням загарбників-сусідів чи імперій. Тому святкування незалежности не є чимось, що притаманне винятково нам, – таку традицію мають усі незалежні країни. Відзначаючи 33-ю річницю Незалежности, з великою вдячністю згадуємо покоління вільних людей, народжених у вільній Україні, які стали в обороні своєї Вітчизни, щоб не стати рабами!

Чому ворог так ненавидить кольори нашого прапора?

Історично кольори нашого прапора простежуємо ще від княжих часів. А отже, вони вказують на те, хто є справжнім спадкоємцем Київської Руси. Хто був у степу, то бачив цей стяг також у природі – безкрає синє небо і ниви золотого колосся. У радянський період випадкове поєднання цих красивих кольорів – навіть в одежі – могло створити великі проблеми. Що вже казати про стяг! Отця-василіянина Ігнатія Янтуха засудили за прапор, який знайшли в його келії на Ясній Горі в Гошеві. Під час допиту слідчий сказав: «Візьми, потопчи його, і я тебе відпущу». Отець відповів: «Трупом впаду, а прапор ніколи не потопчу». За це ченця покарали засланням у сибірські табори, де він мав відбути 10 років.

Синьо-жовтий стяг є чимось більшим за символ. За нього, як і колись, платять кров’ю. Ми пам’ятаємо тих героїв, які не давали скидати українські прапори з державних будівель Донеччини та Луганщини у 2014 році. Ми пам’ятаємо тих героїв, які в окупації виявляли свою належність до України бодай синьо-жовтою стрічкою. І теж поплатилися життям. Цілий світ облетів моторошний знімок у час великої війни з російськими окупантами: рука зі синьо-жовтим браслетом вбитої рашистами жінки.

Наш прапор – це стяг свободи. Під ним ми ніколи нікого не поневолювали. Не може такого бути, щоб ми мали прапор свободи і когось пригноблювали: представники різних народів, які жили на нашій землі, завжди почували себе поряд із нами безпечно, звісно, якщо вони самі були добрими сусідами, а не намагалися накинути нам ярмо.

А як щодо тризуба? Цікава Ваша думка як священника, тому що історично тризуб, здається, походить із поганських часів. Також досі тривають дискусії стосовно доцільности розміщення знаку хреста на ньому.

Тризуб вже є у святого Володимира Великого. Можливо, він прийняв його з поганських часів. Однак важливо те, як ми прочитуємо той чи інший символ. Багато українців завжди сприймали тризуб як знак волі. Наша національна прикмета ознаменована стремлінням до неї. Можна позначити тризуб хрестом, і тоді побачимо в ньому знак Трійці… Це наш спадок, коріння, тому воно дуже легко прийнялося.

Століттями ми були бездержавним народом, а зберегли все: мову, символи, віру і навіть державність. Чи маємо історичні аналоги? Запорозька Січ – це лицарський орден. Навіть якщо Січ не була ідеальною, все одно в дусі свободи сформувався козацький дух непідлеглости. Конституція Пилипа Орлика – інші народи того часу на це не спромоглися. Маємо літописи з перших століть нашого християнства, чого інші цивілізовані народи також не мають.

Ми з природи були християнами й хотіли ділитися цим скарбом віри з дикими племенами, які жили поряд. Коли з Києво-Печерської лаври йшли місіонери на північ, то їх там убивали, не приймали. У нас теж було військо, але для захисту. Коли ми були з плугом і книгами, наші вороги йшли до нас зі зброєю. Тому почався період, коли ми перебували то під одним, то під іншим ярмом. Та ми збереглися. Тому не повинні щось калькувати ні від одних, ні від інших. Наш шлях – це шлях свободи. У Божому задумі все має своє місце, у тому числі й наша самобутність.

Очевидно, що в усі дні нашої неволі та звитяги серед народу жили святі люди. Яка їхня роль у творенні історії?

Ми часом уявляємо собі, що святі – це люди, які живуть у паралельній дійсності, відірваній від світу. Та історія духовности не знає такого святого, який не любив би своєї Вітчизни; який не був би занурений у справи свого середовища; який не був би відповідальний за тих, що живуть у суспільстві. Святі – це найбільш заангажовані люди, які міняють дійсність.

Упродовж тисячолітнього тривання України бачимо, скільки святих людей формували нашу історію. Не політики, які не дотримуються своїх обіцянок. Насправді історію нашого народу, історію світу творять святі люди. До прикладу, митрополит Андрей Шептицький, який мав реальний вплив на суспільні справи й водночас зумів бути святим, хоч ще не є офіційно проголошений. Кожен християнин, на думку папи Франциска, наскільки освячується, настільки стає більш плідним для світу. Святість не є справою приватною, вона має суспільні наслідки.

Сьогодні у світі панівною течією є глобалізм, який виявляється в космополітизмі. Іншими словами, існування національних держав та національної свідомости стоїть комусь на заваді. Що Ви про це думаєте?

Гадаю, це розмивання кордонів – бич часу, нонсенс, ба більше, космополітизм є наслідком гріха. Він штучно зумовлений, за ним стоїть ідеологія, яка зіштовхує, а ми маємо бути братерським, шляхетним народом. Космополітизм не є вкорінений у нашу землю, а занесений іншими вітрами. Кожен має любити, освятити свою землю. Якщо б у Божому задумі не було націй, народів, то ми говорили б однією мовою. А так не є! Космополітизм не відображає того, що було в Божому задумі.

У Писанні сказано, що ми не можемо любити Бога, Якого не бачимо, якщо не любимо свого брата, якого бачимо (1 Ів. 4, 20). Так само й тут: глобалісти, а точніше, сучасні марксисти, створюють ілюзію любови до всього людства. Але як ти можеш любити африканця, якщо не любиш українця, або вболівати за Індію, якщо не вболіваєш за свою країну? Це нонсенс та збочення. Це як любити чужих дітей, а своїх занедбати. Це суперечить природному стану речей, а отже, є хворим та приреченим до вимирання. Чи хочемо ми як народ іти цим шляхом?

Це те, що принесли свого часу більшовики на чолі з Леніним і Троцьким. Вони говорили, що держави, нації, релігія і навіть сім’я – це буржуазний анахронізм, який стоїть на перешкоді щастю трудящих усього світу. Тому з ним треба боротися. Спочатку знищили свободу слова, а потім полилися ріки крови. Але навіть Сталін зрозумів, що це шлях в нікуди, тому повернув до порядку денного своєї пропаганди поняття патріотизму, сім’ї і навіть релігії, звісно, йому підконтрольної.

Сучасні ж марксисти чи глобалісти захищають уже не робітничий клас, а різні так звані меншини, наприклад сексуальні. Їм байдуже до проблем цих меншин, але вони використовують нібито їхні інтереси для того, щоб руйнувати сім’ю, патріотизм і, звісно ж, релігію в її належному стані. Навіть такі, здавалось би, хороші речі, як турбота про екологію, боротьба з вірусами, допомога біженцям або мирне співіснування релігій, вони намагаються використовувати, щоб руйнувати природний порядок речей у суспільстві та запроваджувати «культуру смерти». Ми живемо в часи великої маніпуляції свідомістю людини, немає жодного безпечного місця, де б людина могла собі дозволити розкіш сліпо довіряти комусь і не думати.

Які події за час нашої новітньої незалежности Вам видаються найважливішими?

За період незалежности України можна виділити низку знакових подій. На мій погляд, найважливіші з них ‒ це революції: починаючи від Революції на граніті, відтак Помаранчева революція й завершуючи Революцією гідности. Кожна з них дала свій поштовх для утвердження демократичного суспільства. Адже простого шляху до свободи і демократії не буває.

Альбрехт Дюрер. Мати художника, 1514 р.

Що б Ви сказали людям, які сповідують філософію, що, мовляв, «ця країна мені нічого не дала, тому я їй нічого не винен»? Бо, знову ж таки, Ви згадали політиків, які часто обманювали народ, але зате вміють гарно вчити любити Батьківщину.

Коли в Ісуса Христа запитали, яка заповідь найбільша, то Він вказав на дві заповіді любови — до Бога і до ближнього. Ми так звикли до слова «ближній», що рідко замислюємося над його значенням. А ближній – це якраз той, хто близько, поруч мене: вдома, на роботі, у маршрутці і в храмі, а в наш час – ще й в окопі. Тому любити свій народ – це любити того, кого Господь сьогодні поставив на твоєму життєвому шляху. Хоча правильніше буде сказати – вчитися любити.

Видатний німецький художник доби Відродження Альбрехт Дюрер серед багатьох картин намалював портрет мами, що є найкращим твором у його художній спадщині. Якось він попросив маму, щоб та йому позувала. Але вона не погоджувалася, казала: «Я старша жінка, моє обличчя потяте зморшками, маю поганий вигляд і не надаюся до позування». «Для того, хто тебе любить, ти є найкращою, ‒ відповів мамі художник. – Дозволь намалювати тебе. Буду малювати тебе серцем». І так постав портрет чудової жінки.

Наша мати Україна справді вкрай змучена, зморшки скорботи глибоко помережили її лице. Тому треба малювати її серцем, подібно, як Дюрер. Вона потребує, щоб її любили, бо лише так може виявитися її краса. Без любови ми ніщо. А Україна – це ми, і це люди навколо нас.

Спілкувався Андрій Толстой
Інформаційний відділ отців Василіян

Джерело