У 2025 році минає 140 років з моменту створення Станиславівської єпархії – події, що має велике значення для духовно-релігійного, культурного та національно-політичного життя західного регіону України. За цей період Станиславівська єпархія пройшла через значні історичні катаклізми – від монархії Габсбургів, через періоди національно-визвольних змагань і двох світових війн, насильної «радянізації» та катакомбного існування УГКЦ до відродження та розквіту своєї діяльності в умовах незалежності України, що сприяло піднесенню до рангу архієпархії та осідку створеної 13 грудня 2011 року Івано-Франківської Митрополії.

Безумовно, Станиславівська єпархія стала важливим осередком духовності для вірних на заході України, зберігаючи національно-культурну та релігійну спадщину й ідентичність українців греко-католиків. Ювілей – це не лише час для підсумків, але й момент для вдячності за всі досягнення Церкви в цей період.

25 березня 2025 року о 10:00 год. Архієрейською Божественною Літургією в Архікатедральному Соборі Воскресіння Христового м. Івано-Франківська розпочнеться святкування цієї знаменної дати, до якої урочисто повертатимемося неодноразово протягом всього ювілейного року.

Крім того, Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Преосвященніший Владика Володимир Війтишин, звернувся до духовенства та вірних з проханням, щоб 25 березня, в празник Благовіщення Пресвятої Богородиці та в день заснування Станиславівської єпархії, цей ювілей було відзначено також у всіх парафіях.

Отож, переглянемо сторінки історії…

Як і чому виникла Станиславівська єпархія?

В історії християнських Церков формування нових структур, таких як єпархії чи митрополії, часто пов’язано із пасторальними потребами й суспільно-політичними обставинами. Подібною була й ситуація в Греко-Католицькій Церкві, коли територія сформованої з часів Берестейської унії Київської Унійної Церкви внаслідок поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття була розподілена між Австрійською та Російською імперією.

Релігійна політика австрійських імператорів династії Габсбургів виявилася достатньо сприятливою для розвитку Унійної Церкви в Галичині, яка вже 1773 року отримала нову офіційну назву («Греко-Католицька») та рівні права з латинським та вірменським обрядами Католицької Церкви, можливості для підготовки високоосвіченого духовенства, яке на тривалий час стало єдиною провідною верствою української нації тієї і наступних епох.

У процесі відновлення Галицької митрополії, проголошеної 1808 року, ідею створення третьої єпархії, необхідної для скликання Синоду єпископів, висловлювали у петиціях до імператорів єпископи Петро Білянський і Максиміліан Рилло у 1790 році, єпископ Антін Ангелович у 1806 році. Пізніше у 1842 році канонік о. Михайло Малиновський у листі до Риму також пропонував створити єпархії з центром в Тернополі і Станиславові.

У 1848 році, під час революції «весна народів» виникли сприятливі умови для реалізації цієї ідеї. Проєкт створення Станиславівської єпархії у 1848-1849 роках імператорові представляли делегація Головної руської ради, митрополит Михайло Левицький і єпископ Григорій Яхимович.

Імператор Франц Йосиф I декретом 28 травня 1850 року дозволив заснувати Станиславівську єпархію, а у вересні про свою згоду повідомила Апостольська Столиця. У 1850-1851 роках проведено підготовчі заходи для розподілу на Львівську архиєпархію та Станиславівську єпархію, однак справу було призупинено через фінансові труднощі та зміну внутрішньої політики. У 1861 році Львівський єпископ-помічник Спиридон Литвинович отримав у Галицькому сеймі місце посла-віриліста від Станиславівської єпархії. Однак справу канонічного заснування нової єпархії було призупинено міністром у Відні, й лише після кількох запитів українських депутатів Галицького сейму і австрійського парламенту, звернень митрополита Йосифа Сембратовича і безпосереднього сприяння імператора справу було вирішено остаточно.

Папа Лев ХІІІ 25 березня 1885 року видав буллу про створення Станиславівської єпархії «В цілому Господньому стаді», якою окреслив територію єпархії та призначив кафедральним собором церкву Воскресіння Господнього в Станиславові.

Перші єпископи як будівничі єпархії

Першим Станиславівським єпископом у 1885–1891 роках був Юліан Пелеш – доктор богослов’я та історик Церкви, ректор Віденської духовної семінарії, один із вихователів престолонаслідника Рудольфа Габсбурга. Він заклав організаційні основи розвитку Станиславівської єпархії: призначив членів єпархіальних органів – капітули, консисторії та церковного суду, заснував офіційні видання «Вістник…» та «Шематизм…», оновив склад деканів, подбав про підготовку майбутніх священників в духовних семінаріях у Львові та Відні, провів десятки візитацій парафій, призначив катехитів для народних і державних шкіл для формування «духа релігійного і національного», організував фонд для допомоги вдовам і сиротам по священниках. Владика Юліан Пелеш декілька разів виступав на засіданнях Галицького сейму в обороні прав українців, особисто наполягав на дотриманні «трьох патріотизмів» – вірності Апостольському Престолові, австрійському імператорові та «руській (українській) нації».

Його наступником у Станиславові у 1891–1899 роках став владика Юліан Куїловський, який очолив єпархіальну делегацію на Львівському синоді 1891 року. Він наполягав на «властиво-католицьких» засобах релігійно-морального впливу на суспільство, таких як розвиток церковних братств, канонічні візитації, поширення католицьких книг і часописів, християнське виховання у школах, пропагував ідею «органічної праці» для українського народу, зобов’язав духовенство використовувати «чисту русько-народну мову», організував у Станиславівській єпархії відзначення у 1893–1896 роках церковних ювілеїв – Папи Лева ХІІІ, святих Кирила і Мефодія та Берестейської унії. Владика Юліан Куїловський дотримувався християнсько-консервативних поглядів на розвиток української нації. У 1899 р. він був призначений Галицьким митрополитом, але невдовзі, у 1900 році, помер.

Важливий внесок у становлення Станиславівської єпархії у 1899–1900 роках зробив третій єпископ Андрей Шептицький, який уже з перших днів проявив себе як реформатор і майбутній духовний лідер українців. Свою працю розпочав із візитацій, що дали змогу проявити архипастирську турботу про вірних у кількох пастирських листах і практичних кроках. Він закупив ділянку для духовної семінарії, подарував фундаментальну бібліотеку. Згодом, після інтронізації на Галицького митрополита 1901 року, він подбав про призначення гідного кандидата на єпископа в Станиславові.

Четвертим Станиславівським єпископом став Григорій Хомишин, який управляв єпархією у 1904–1945 роках, переводячи її духовенство та вірних через суспільно-політичні катаклізми двох світових війн і національно-визвольних змагань. В умовах значної політизації суспільного життя владика Григорій зосередився на зміцненні авторитету Церкви, підготовці молодого покоління священників. У січні 1907 року він відкрив духовну семінарію в Станиславові, ректором якої призначив відомого василіянина о. Єремію Ломницького, а 1908 року провів єпархіальний синод, який унормував дисципліну духовенства, провів кадрові зміни в капітулі та консисторії, брав участь в регулярних конференціях ієрархів Галицької митрополії під проводом Андрея Шептицького. Григорій Хомишин також заснував ряд церковних товариств: Інститут Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії та Фонд Милостині Дієцезальної ім. св. Івана Золотоустого, підтримував розвиток Товариства св. Апостола Павла і Товариства допомоги церквам ім. св. Апостола Петра, а відтак і створення консервативної Християнсько-суспільної партії.

На початку Першої світової війни після арешту митрополита Андрея російською окупаційною владою 1914 року владика Григорій на тривалий час залишився єдиним ієрархом в Галицькій митрополії. У своїх пастирських листах 1915-1916 років Григорій Хомишин обґрунтував ідею про особливе «післанництво українського народа в католицькій церкві», а для суттєвого «обрядового розрізнення» греко-католиків з московським православ’ям запровадив григоріанський календар, який, однак, згодом вимушено скасували.

У 1918 році владика Григорій підтримав Західно-Українську Народну Республіку, увійшов до складу її парламенту, делегував о. Івана Лятишевського на керівника відділу в церковних справах в уряді, сприяв капеланам Української Галицької армії.

У післявоєнний час для активізації ролі Церкви в суспільному житті українців Григорій Хомишин обґрунтував консервативну ідею «позитивної праці на християнських основах», у відносинах з Польською державою зайняв лояльну позицію на основі Конкордату 1925 року. Владика поступово оновив склад капітули і консисторії, деканальних урядів, призначив 1923 року новим ректором семінарії о. Авксентія Бойчука, запровадив целібат для нового покоління священників, підтримував ідею створення консервативної організації і, прагнучи мінімізувати вплив радикалів та комуністів на культурно-просвітницькі товариства, врешті, заснував товариство «Скала» з мережею парафіяльних читалень. У 1929 році на його прохання Станиславівська єпархія отримала єпископа-помічника в особі Івана Лятишевського.

В умовах Другої світової війни владика Григорій Хомишин прагнув підготувати духовенство і вірних до переслідувань радянським режимом. Напередодні арешту 11 квітня 1945 року владика призначив декількох вікаріїв – священників Григорія Балагурака, Авксентія Бойчука, Симеона Лукача, Івана Слезюка, Степана Вапровича. Сам владика Григорій Хомишин помер у грудні 1945 року в Лук’янівській в’язниці у Києві як мученик за віру, тому був проголошений блаженним у червні 2001 року Папою Іваном Павлом ІІ. Значна частина духовенства Станиславівської єпархії у цей час зазнала переслідувань, арештів та ув’язнень радянським атеїстичним режимом, однак продовжувала зберігати українську національну та греко-католицьку релігійну ідентичність.

Єпархія в часи підпілля УГКЦ, її легалізації та відродження

У період підпілля Станиславівська (з 1963 року – Івано-Франківська) єпархія продовжувала існувати і розвиватися у складних умовах підпілля-катакомб, коли радянський атеїстичний режим спершу прагнув цілком знищити вплив Церкви на суспільство, а відтак вдавався до різних маніпуляцій, підпорядкував собі російську православну церкву та безпідставно заявляв про «ліквідацію залишків уніатства».

У цей час ісповідниками віри на теренах Станиславівської єпархії під проводом підпільних єпископів Івана Лятишевського, Симеона Лукача, Степана Вапровича, Івана Слезюка, Якова Тимчука залишались тисячі українських греко-католиків.

У 1968 році підпільним єпископом став Софрон Дмитерко, ісповідник віри, який після легалізації УГКЦ 1989 року спільно з єпископами-помічниками Іринеєм Біликом та Павлом Василиком доклав зусиль для відродження Івано-Франківської єпархії. У 1993 році з складу Івано-Франківської єпархії за рішенням Синоду єпископів УГКЦ була сформована Коломийсько-Чернівецька єпархія.

Єпископ Софрон Мудрий у 1997–2005 роках зосередив увагу на розбудові єпархіальних структур, становленні духовної семінарії й інституту-академії, правонаступниками яких нині є Івано-Франківська духовна семінарія імені священномученика Йосафата та Івано-Франківська академія Івана Золотоустого.

140 років потому: спадщина і майбутнє в незалежній Україні

Сьогодні Івано-Франківська архієпархія під проводом Архієпископа і Митрополита Володимира Війтишина, який розпочав тут архіпастирську працю у 2005 році, є наступницею історичної Станиславівської, згодом Івано-Франківської єпархії, активно продовжує своє служіння, підтримуючи традиції, закладені ще 140 років тому.

Ювілей єпархії – це нагадування про її історичне покликання: бути не лише духовним осередком, а й провідником національного життя українців. Це свідчення сили віри, що не згасає навіть у найтемніші часи, і дороговказ для майбутніх поколінь.

Руслан ДЕЛЯТИНСЬКИЙ,

кандидат історичних наук, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, науковий співробітник НДІ історії Церкви Івано-Франківської академії Івана Золотоустого.

Джерело