Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського, в Третю неділю Великого Посту, Хрестопоклінну, 23 березня 2025 року, виголошена часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу!

Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

«Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною». До цих Христових слів ніхто та ніколи не зможе відноситися байдуже. В них звучить заклик до радикалізму, котрий нераз сприймається як абсурд. Але у житті цілковитим абсурдом є насильство, беззаконня, війна.

Тому війна змушує людей зовсім по-іншому дивитись на життя. Вона спонукає їх запитувати про вищі цінності та вникати у найсокровенніші таємниці. Таємниці, які завжди присутні в глибинах нашої сутності, але які ми для себе ще не спромоглися відкрити. Все, що зараз потрібно людині, несподівано почало поміщатися в одній валізі, або навіть в одній долоні! Перед лицем загрози насилля та смерті все стає відносним. Коли лунає тривога і летять ракети, мама хапає за руку дитину і біжить у бомбосховище. Таким несподівано вривається у наше сьогодення хрест, і стає невід’ємною частиною нашого життя. Від нього не втечеш, його можна лише з довірою у Бога прийняти. І тоді він стає знаменням очищення нашої свободи.

Перед лицем такої дійсності кожен прожитий день раптом набуває зовсім іншої, значно більшої ваги. Ми наче вперше прокинулися і починаємо чіткіше бачити та цінувати дар життя. Денне світло, мить звичайної тиші, простий сніданок, весняний спів пташок і, головне, усмішка зовсім незнайомої людини – все це починаємо переживаєш як дійсно великі скарби.

Дивно, але свідомо прийняті хрести, розділені навзаєм страждання, нас об’єднують. Через «бетонні плити» невідомого і тривожного майбутнього, яке може стати жертвою свавілля власть імущих, пробиваються паростки прагнення нового життя. З болючих та кровоточивих душевних, а може і тілесних, ран, проростає життєтворча потреба солідарності та людяності у стосунках з усіма. Вже десь подівся страх з коронавірусу. Все, що вважалося необхідним для комфорту, статусу, власного та родинного благополуччя – все це неначе позбується свого первісного значення. Ми наче втрачаємо право власності, але нам вже не боляче від того. Нашим залишається лише те, що вміщається в долоні, і у нашому серці! Це змушує шукати чогось вищого. З’являються чистіші думки і благородніші прагнення, які приносять у серце радість та надію. У кромішній пітьмі навколо себе ми починаємо шукати більше правдивого світла!

Чому? Тому, що сотворені, щоб бути любленими! Так крок за кроком відкриваємося на Творця всього сущого, та починаємо розпізнавати присутність Бога в усьому. Початок процесу очищення запущено! Ми чогось подібного навіть не передбачали, що більше, вважали за неможливе, але він настав і містить безліч благодатей. Спасіння завітало до нас. Воно тут, на порозі нашого життя і відкритих дверей нашого серця.

Тепер Христові слова про зречення себе самого і прийняття хреста ніби втрачають свою радикальність, бо у більшій чи меншій мірі ми змушені з ними годитися як з невідворотною дійсністю нашого життя. Але заклик Христа апелює на нашу свободу. Тому нам треба зробити добровільний вибір! Заради очищення! Тепер лиш потрібно довіритись йому заради більшої свободи! Щоб бути здатними вільно розпізнавати дійсність та приймати правильні рішення. Заради зростання у любові потребуємо більше віддатися його святій волі! Треба довіритись йому у наших випробуваннях, та взяти участь на стражданнях інших, як сопричасті у хресті Спасителя, щоб зростати у його свободі.

«Взяти свій хрест» означає жертвувати Христу з чистою вірою свою свобідну волю, свій розум, своє життя. Душа може бути оповита сутінками від випробувань і страждань, але вони є найправдивішим мірилом нашої безкомпромісної відданості. Відданість – це також справжня любов. Чим більшою є наша відданість, тим більша наша любов до Бога і людей. Любити людей, означає бути готовими стати на їхнє місце, розділити з ними їхні хрести, але теж і спокуту за занедбання та злочини. Бо як «ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе», так само маємо відповідальність за спільні провини, якої не уникнемо. Тому «носім тягарі один одного, щоб таким чином виконати закон Христа». У хресті Спасителя нашим покликанням є стати свобідною жертвою, бо вона є суттю змісту нашого спасіння.

Наскільки вміємо дарувати себе для наших ближніх? Наскільки можемо стати Євхаристією, як Ісус, для багатьох? Наскільки прагнемо пожертвувати себе «для більшої прослави Бога»? Ці запитання спонукує зазвучати у нашому сумлінні хрест Спасителя.

Звичайно Господи, без твоєї благодаті не можемо навіть вимовити: «Боже, ти Бог мій! Тебе шукаю пильно». Однак, невпинно повторюймо: «Ти, Господи, нас створив із прагненням любові і тому…тебе душа моя прагне», нехай навіть недосконало… Ця істина наповнює нас надією, що Ісус вкаже нам правильний шлях і остаточно переможе силою та благодаттю свого хреста, а насамперед здобуде свою перемогу в кожному з нас особисто. Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Джерело