У Хрестопоклінну неділю у церквах урочисто вшановуємо животворящий хрест Господній та виголошуємо молитву з поклоном «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо!».

Цього разу животворящий хрест Господній виставили й в одній з військових частин. З цієї нагоди Архієпархіальне управління Івано-Франківської Архієпархії Української Греко-Католицької Церкви передало для Воїнів численні примірники Святого Письма та катехизми християнської віри. Неодноразово Архієпархіальне управління виявляло своє щире та завзяте зацікавлення духовним станом своїх вірних у лавах ЗСУ і продовжує відповідати на потреби та виклики воєнного сьогодення.

Вже не вперше, особисто, чи з іншими священнослужителями відвідую військових, але щоразу це нова, надихаюча і не подібна на жодну іншу, зустріч з відважними людьми, які стоять в обороні нашої держави вже не один рік. Щоразу військові відкривають мені свій багатий потенціал стійкості, відваги та незламності. Мабуть неодноразово ми чули від волонтерів, психологів чи духовенства, котрі намагалися підтримати військових у знаний їм спосіб, як самі засвідчували скріплення в їх оточенні. Отак завжди стається і зі мною, коли їду до моїх хлопців, щоб з ними молитися, слухати чи розмовляти, а повертаюся додому із запозиченим формуючим досвідом, який найперше є їхнім досвідом відважної боротьби та самозречення.

Пригадується нещодавня розмова з Воїном Миколою, який вразив мене щирістю, добрим серцем та своїм тлумаченням помилки, коли йому трапилося побачити мене розгубленою. «Помилка часто була причиною важливих відкриттів, тому і нас повинна навчати, а не зупиняти чи ламати». І як не погодитися з такими позитивними настроями, які, немов промінь, освітлюють тобі твоє завтра?

Не падати духом, продовжувати свою місію, підтримувати інших — це поради моїх хлопців, які заряджають усіх, хто випадково і не випадково входить в орбіту їх впливу.

Інколи доводиться чути про добрі ініціативи з боку цивільного населення в допомозі військовим, бо, мовляв, останні з проблемами, а в їхніх сімʼях також проблеми. Звісно, буває по-різному, однак мені ближча позиція створення простору для військових, де саме вони передаватимуть свій вражаючий досвід: якими стали, як їх загартували випробування війни, бо пройшовши пекло, зуміли не втратити чуйності, доброзичливості, не замкнулися та не озлобилися. Ба більше, навіть нас, духовних осіб здатні підтримати чи розрадити.

Бути поза рідним домом, не бачити батьків, сімʼї та звиклих друзів, не мати змоги працювати в улюбленій сфері чи вже звиклій, але стояти в обороні країни там, де цього найбільше потрібно — це велика здібність викристалізувати силу духа та цілковито довіритися Божому провидінню.

Це часто вчитися виживати в екстремальних умовах без можливості відтермінувати на завтра. Не легко, але над таким завданням у площині формування особистості найперше працюють наші Захисники.

Щоразу запитую себе, що можу запропонувати моїм військовим: добре слово підтримки чи вдячності, солодощі чи інші гостинці, благословення, спільну чи індивідуальну молитву — бо це те, що кожен може зробити і цього достатньо для початку, щоб не бути осторонь, та щоб не залишитися байдужим саме тепер, коли наша країна проходить свою Хресну дорогу.

Сестра Віталія Іванюк

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Щоб любити — треба наважитися»: сестра Віталія Іванюк про військове капеланство

Джерело