Моя Україно — матусенько мила,

Що разом з Ісусом Голгофту зносИла,

Тебе розпинали кати.

Але терпеливо ти муки терпіла,

Бо віра в твоє Воскресіння жевріла,

Тож встань із колін уже ти.

Доволі тобі вже конати в неволі,

Господь твої рани загоїть поволі.

Отож, помаленьку іди.

Ще діти безсилі твої, дуже кволі,

Та вже не в ярмі — без кайданів, на волі.

Кривавлять ще їхні сліди…

Кріпись, Україно, борись до загину.

Хоч діти твої ще терплять без упину, —

Терпінням підходить кінець.

Звільнилась з залізних оков, Україно,

А Бог допоможе піднятись з руїни, —

Готує тобі Він вінець.

Хай висохнуть сльози, минули вже грози,

Лиш в ранах твоїх ворогів всі погрози.

Хай кат уже плаче, не ти.

Єднайсь, Україно, молись безупинно,

В любові хай буде народ твій єдино,

Дійшла ти уже до мети.

Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

Воскресне твій нарід навік воєдино,

Весною розквітнуть сади.

Впаде ворог клятий у ту домовину,

Що вік готував він тобі, Україно,

Навік його зникнуть сліди.

Розквітнеш ти, мила, дасть Бог тобі крила,

Загояться рани, повернеться сила, —

Злетиш до Небесних Висот.

Поглянь же, кохана, була ти незнана,

Та в Бога дитина єдина, жадАна,

Прославить Господь свій народ.

Любов ДІВЧУР (Семчук).

Джерело