Минулого року виповнилося 300 років від часу заснування Канівської архимандрії. Її головною святинею був храм Успіння Пресвятої Богородиці, який у княжу добу мав також посвяту св. Юрію Побідоносцю. Він був закладений 9 червня 1144 року, у день св. Кирила, архиєпископа Александрійського, і зведений коштом великого київського князя Всеволода-Кирила Ольговича. У середині ХІІ століття храм був катедрою Юр’ївської (Канівської) єпархії. Під час монгольського погрому Канева в 1239 році Успенський собор, очевидно, зазнав руйнувань.

Заснування Канівської архимандрії було тісно пов’язане з особою Київського митрополита Лева Кишки (1714–1728), який розпочав активну діяльність, спрямовану на поширення впливу Унійної Церкви на Київщині та Брацлавщині. Ймовірно, саме з його ініціативи польський король Август ІІ 23 грудня 1724 року видав презенту на уряд Канівського архимандрита Теодосієві Рудницькому-Любенецькому, ректору василіанської школи в Гощі і Луцькому архидиякону. А вже 25 (14) квітня 1725 року, під час з’їзду унійних ієрархів у Луцьку, де було урочисто проголошено апробовані Римом постанови Замойського Собору, митрополит Кишка підписав номінаційну грамоту для цього кандидата.

На час видачі привілею першому Канівському унійному архимандриту виповнилося приблизно 24 роки. Він походив із волинської шляхетської родини Рудницьких-Любенецьких, яка використовувала герб «Сас». Церковний достойник здобув освіту у Львівській папській семінарії, яку провадили отці театинці. Був учасником Замойського сСобору 1720 року, а впродовж 1730–1750 років очолював Луцьку єпархію. За урядування Теодосія Рудницького-Любенецького Канівська архимандрія була титулярною, а владика перебував здебільшого на Волині, де був одним з ініціаторів заснування славної Почаївської друкарні.

У 1746 році наступником архимандрита Теодосія став його молодший брат Сильвестр Рудницький-Любенецький, а з 1750 по 1764 роки архимандрію очолював Атанасій Шептицький, який згодом виконував обов’язки Перемишльського єпископа. За їхнього урядування Канів надалі залишався титулярною архимандрією Руської провінції Чину святого Василія Великого. Поблизу Успенського храму обителі не існувало. Натомість ченці розташованого за містом православного Покровського монастиря щонайменше з кінця 1740-х років визнавали владу унійних владик, свідченням чого був антимінс Київського митрополита Атанасія Шептицького († 1746), який був на престолі їхнього храму. Цікаво, що вони користувалися привілеєм щороку на свято Успіння Пресвятої Богородиці процесійно вирушати до «архимандричого храму» і служити там урочисте Богослужіння. Наприкінці 1764 року наступником Атанасія Шептицького став протоконсультор Василіанського чину Йоаким Спендовський. Його урядування припало на непростий для Унійної Церкви на Правобережжі час Коліївщини. У 1768 році Канів зайняли загони Микити Швачки, а ченці Покровської обителі знову визнали владу Переяславського православного владики.

250 років тому, 13 червня 1775 року, номінацію на Канівську архимандрію одержав із рук короля Станіслава-Августа Понятовського генеральний консультор Василіанського чину Інокентій Матківський, який і розпочав її перетворення з титулярної на реальну. У 1776 році, у період між Квітною неділею і Зеленими святами, завдяки підтримці старости Яна Потоцького, унійні ченці зайняли Покровську обитель. Вікарієм монастиря став василіанин о. Георгій Чуйковський, якого керівництво чину скерувало до Канева з Колодяжного. Урочисте впровадження Інокентія Матківського на уряд архимандрита відбулося в день Воскресіння Христового, коли достойник урочисто відслужив Божественну Літургію в Успенському архимандричому храмі у присутності двох ченців-василіан, старости та численних мирян. Православні ченці залишили Канів і перебралися до Мошногірської обителі. У Каневі сформувалася невеличка василіанська спільнота, що складалася спершу із трьох, а згодом з п’яти осіб. Спершу унійні ченці проживали в колишній православній обителі, а згодом спільнота оселилася при мурованому Успенському храмі, куди 1777 року було перенесено і дерев’яну Покровську церкву.

Першим архимандритом, який постійно проживав у Канівському монастирі, був Боніфатій Фізикевич, випускник Папської колегії пропаганди віри у Римі. Після смерті Інокентія Матківського з ласки канівського старости, князя Станіслава Понятовського 12 жовтня 1781 року він очолив Канівську архимандрію. Племінник тогочасного монарха був у добрих взаєминах із новим архимандритом й активно підтримував обитель. Завдяки їхнім старанням та з дозволу Едукаційної комісії у 1781 році в Каневі було засновано парафіяльну школу, яка за 2 роки отримала статус трикласної підокружної школи, що входила до складу Українського округу з центром у Вінниці. Першим її керівником (префектом) став Флавіан Петринський. Навчальний заклад утримувався коштом Едукаційної комісії. У 1784 році освіту в Каневі здобувало 223 учні, у 1788 році — 140, а в 1791 році — 200. Спершу школа розміщувалася в невеликій дерев’яній будівлі на території обителі, а в 1784 році було завершено будівництво двоповерхового мурованого корпусу, у якому містилися і чернечі келії, і шкільні класи (зараз тут Музей «Народне декоративне мистецтво Канівщини» Шевченківського національного заповідника). Надзвичайно важливою подією в житті монашої громади й учнівської молоді став візит до Канева навесні 1787 року польського короля Станіслава-Августа Понятовського. Монарх декілька разів брав участь у богослужіннях, які відбувалися у монастирському храмі, а також відвідав школу, залишившись задоволеним високим рівнем знань її учнів.

Після другого поділу Речі Посполитої (1793) Канів увійшов до складу Російської імперії. Завдяки освітній діяльності чернечий осередок царська влада не ліквідувала. У результаті освітньої реформи 1803 року Канівська школа була перетворена на трикласне повітове училище, яке до 1818 року входило до складу Віленського шкільного округу, упродовж 1818–1832 років — Харківського, а з 1832 року — Київського. Навчальний заклад значною мірою утримувався завдяки коштам фундації архимандрита Боніфатія Фізикевича. У 1800 році він придбав у князя Станіслава Понятовського м. Канів і записав його тутешеньому монастиреві за умови ведення василіанами освітньої діяльності.

Добродій і будівничий обителі відійшов до вічності в 1804 році. Невдовзі після цього чернечу спільноту очолив колишній ректор Любарської школи Симеон Білинкевич, якому судилося стати останнім Канівським архимандритом. У роки його урядування (1805–1810), завдяки сприянню місцевого поміщика, титулярного радника Йоасафа Казарінова та його дружини Францішки з Червінських було завершено перебудову Успенського храму, ініційовану ще у 1780-х роках князем Понятовським.

Після Польського повстання 1830–1831 років російська влада розпочала заходи, спрямовані на ліквідацію Унійної Церкви в Російській імперії. Насамперед удар був спрямований проти василіанських монастирів. У 1831 році відійшов до вічності архимандрит Симеон Білинкевич, а 1833 року була зачинена Канівська обитель. Успенський храм був переданий у підпорядкування православного духовенства, а повітове училище продовжувало функціонувати вже як цілком світський заклад. Останні п’ятеро унійних ченців перейшли до монастиря в Умані. Історія греко-католицької присутності в Каневі була перервана на понад півтори сотні років…

Олег Дух,
кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої історії та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Джерело