​​Під гул російської реактивної артилерії – з рюкзаком за плечима та з ліхтариком у руці. Так у перший день повномасштабного вторгнення добиралась до свого робочого місця на одній із підстанцій у прифронтовому регіоні наша колега – пані Олена. В енергетиці вона вже понад 20 років. І нині працює на дуже відповідальній посаді – диспетчера.  
  
«Я до останнього не могла повірити, що дійсно почалась повномасштабна війна – найстрашніший сон у моєму житті. Росіяни почали бомбити енергетичну інфраструктуру. І хоч це дивно звучить, але на роботу я бігла, бо тільки там могла забути про війну. Завдань було дуже багато. У перервах між обстрілами ми виходили з укриття на огляд підстанції. Намагалися відновлювати те, що було можливо. Завдяки роботі я відволікалась від страшної реальності! А от коли поверталася додому, то дихання перехоплювало від страху. По моєму будинку було 5 влучань», – так пані Олена розповідає про перші тижні російського вторгнення.  
  
У рідному місті нашої колеги окупанти знищували квартал за кварталом. Допоки можливо було працювати – вона залишалась. Але згодом довелося евакуюватись. Щоб облаштуватись на новому місці, довелось піти на іншу роботу. Але коли надійшла пропозиція повернутись в енергетику – Олена не вагалась жодної секунди. Навіть з урахуванням того, що нова підстанція теж була поруч з лінією фронту.  
  
«Я не могла без моєї улюбленої роботи, тому була дуже рада, що мені запропонували місце на іншому енергооб’єкті. Там, звісно, також була складна ситуація. Навкруги підстанції точились запеклі бої. Літало звідусіль. Навіть іспити ми складали на щиті під час канонади. А далі – майже щодня займались ліквідацією наслідків обстрілів», – розповідає колега про той час.   
  
На жаль, згодом і ця підстанція була тимчасово окупована ворогом. Попри те, що пані Олена продовжує працювати в «Укренерго», її мрія – повернутись до праці на диспетчерському щиті саме у рідному місті. Над яким неодмінно майорітиме синьо-жовтий прапор.