Проповідь владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського в день свята Вознесіння Господнього 29 травня 2025 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Вознесіння – це момент остаточного тріумфу Христа. Спаситель вознісся на небо і сидить у Божому Царстві праворуч Отця. Він вознісся не тільки як Божий Син, але і як людина. Таїнством втілення Божого Слова в Особі Ісуса поєдналося божественне та людське. Послушний волі Отця, Христос прийняв людське тіло, щоб у ньому довершити спасіння світу. Він пережив найбільші приниження, а в кінці дозволив людям розіп’яти себе на хресті. Тому належало щоб, як Богочоловік, отримав і найбільшу прославу в небі. Він, один з посеред нас, перший преображений воскресінням, є у славі Бога Отця. А разом з Христом, у його прославі маємо участь теж і ми, згідно його обіцянки: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе».

Воскреслий Ісус вознісся на небо з нашою людською природою, і цим відчинив для нас доступ до неба, навіть якщо ми залишилися ув’язнені власною гордістю, нашими обмеженнями, страхами та численними гріховними ранами. Ми часто відчуваємо себе у в’язниці власного тіла, опутані безладдям власних емоцій, схильностей, невпорядкованих стосунків, інтриг, невільниками слабкостей та примх, з якими не можемо дати собі ради. Але вознесінням Ісус подолав обмеження часу і простору щоб неустанно огортати кожного з нас своєю любов’ю, а вкінці воскресінням підняти з руїн нашої в’язниці та прийняти у Царстві свого Отця.

Вознесіння Христа є для нас великою таємницею. Нам не дано зрозуміти як це насправді сталося, але найголовнішим є те, чому Христос зробив це. Він відкрив нам дорогу пізнання змісту та мети нашого життя – перебувати з Богом у вічному блаженстві. Своєю метою життя набуває великої цінності та значення, а разом з цим отримують остаточний сенс і людські страждання та смерть. Смерть – це не кінець усього, але початок нового та вічного перебування в Бозі. Шляхом до цієї мети є віра якою, вже тут на землі, починаємо пізнавати Бога, бо «вічне життя спочиває у тому, щоб спізнати Єдиного, істинного Бога, і ним посланого – Ісуса Христа».

 Перед відходом до Отця Христос дав запевнення апостолам, що «в домі його Отця багато жител…і я йду приготувати вам місце». Тому що хрещенням ми належимо Ісусу, він розраховує і на нас. Поруч з собою по правиці Отця він приготував місця і для нас, як і обіцяв: там «я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере», бо «те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять».

Якщо чесно, то наші бажання нераз орієнтовані на пропозиції цього світу. Вони переповнені різноманіттям, але їх ціллю є через жагу насичення заволодіти нами, щоб у нашому сумлінні погасити іскри прагнення стосунків з вічністю. Як тільки ми перестаємо думати про вічне життя, то втрачаємо здатність плідно впливати на сучасну дійсність. Ми маємо прагнути неба, і тоді як «премію» отримаємо «землю». Та коли будемо здобувати лише «землю», то в кінці втратимо обоє. Не дозволяймо звести себе сумнівами, які знецінюють нашу надію на «небо», спотворюючи його абсурдними фантазіями. Небо – це не якесь місце, Небо – це вічні обійми любові самого Бога.

Вознесіння є радісною звісткою, яка утверджує нашу надію. В умовах темряви смерті та невідомого майбутнього вона запрошує нас підняти погляд на Христа, на остаточну мету людського існування, подолали страх і повірити в його обіцянку. Ісус каже: «Я в Отці а Отець у мені. У мені перебувайте – а я у вас». Христос завжди перебуває у нас. Це запевнення втіхи та заклик до відваги віри, які Він нам залишив. Відтоді Ісус є не лише поруч з нами, але в нас, і ми в ньому. І це стало таємничою основою наші дійсності. Тому небо ми повинні намагатися розгледіти не десь наверху, над собою, але в собі, у глибинах власного серця.

 Зрештою, «наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа, який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до його прославленого тіла, силою, якою він спроможен усе собі підкорити», навчає нас святий апостол Павло. Доля нас самих та всього світу не знаходиться в руках будь-яких армій, чи правителів, або сліпих збігів чи законів, але непорушно перебуває в руках мудрого і люблячого Отця та Ісуса Христа. І так буде до кінця цього віку.

З тієї миті, коли вознесінням людство Ісуса було прийнято до Божої слави, відкрився і для нас шлях до неба, до постійної та повної спільноти з Богом. Коли Син Божий став одним із нас, то в ньому і ми стали дітьми Божими. Він не покинув неба, коли сходив до нас, і не залишив нас, коли знову увійшов до неба. Він до кінця залишається «Богом з нами», щоб ми не блукали по історії, але щоб наше життя мало зміст та осягнуло мету в Царстві Бога Отця.

Можливо хтось сприйматиме такі слова скептично, з огляду на хаос нашого земного ритму, нашої людської бідності, нещастя та атмосфери ворожнечі. Але якраз тому ми повинні нагадувати собі: цей Ісус ніс свій хрест у Голгофу та справді страждав і помер. Він ступав по дорозі, яка не веде з якоїсь гори на небо, але котра веде на небо через хрест, страждання і смерть. Тож ми також повинні шукати Його присутності як у людських бідах, так і в небесній славі. В Отця, і посеред нас, грішників. Вознесінням Ісус справді став мостом, який з’єднує наші людські біди з нашою майбутньою небесною славою. Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Джерело