«Я хочу рятувати людей як ти» — ці слова маленький Олександр сказав батькові, ще не уявляючи, що колись продовжить його справу.

Сьогодні Олександр Оснадчук — командир відділення 8-ї державної пожежно-рятувальної частини міста Коростень. Свій шлях у службі він розпочав у 2001 році. Після школи були армія, рік роботи на заводі — і доленосне рішення вступити у лани рятувальників.

Цей вибір був глибоко особистим. Його батько – Іван Оснадчук, служив у пожежній охороні. У 1995 році він трагічно загинув під час ліквідації пожежі: діти випадково підпалили в хліві папір, не знаючи, що там зберігались снаряди. Коли Іван прокладав магістральну лінію, стався вибух. Осколок смертельно влучив йому в голову. За проявлену мужність його було посмертно нагороджено орденом «За мужність» від Президента України.

Ця втрата залишила в душі хлопця глибоку рану — і водночас стала крапкою, з якої почалося його власне покликання. «Пам’ятаю як батько питав мене, ким хочу стати. А я відповідав: “Я хочу рятувати людей, як ти”», — згадує Олександр.

З початком повномасштабного вторгнення навантаження на рятувальників зросло в рази — доводиться мати справу з наслідками обстрілів, пожежами, руйнуваннями. Олександр Оснащук разом із колегами продовжував працювати практично без перепочинку. Одним із найважчих викликів став авіаудар по промисловій зоні Коростеня 10 березня 2022 року. Внаслідок удару виникла масштабна пожежа: полум’я охопило кілька будівель, зокрема станцію технічного обслуговування. До гасіння залучили 4 одиниці техніки та 22 рятувальники. Олександр брав безпосередню участь у ліквідації наслідків атаки. На жаль, тоді загинула одна людина, ще двоє отримали травми.

Але бувають і випадки з щасливим фіналом. Один із них стався 11 травня цього року. У квартирі на третьому поверсі п’ятиповерхівки спалахнула пожежа, що могла коштувати життя її мешканцям. Олександр, у складі ланки газодимозахисної служби, зайшов у задимлене приміщення та вивів на свіже повітря чоловіка і жінку. Обоє були госпіталізовані з отруєнням продуктами горіння, але залишилися живими.

«Врятувати людське життя — це найважливіше у нашій роботі. Тим більше зараз, коли щодня гинуть українці. Найважче — коли не встигаєш… Люди мали плани на завтра, але його вже немає», — говорить рятувальник.

Попри всі труднощі, Олександр знаходить сили рухатись уперед. У нього є те, заради чого варто триматися — сім’я, дружина і донька. Разом із ними він мріє про найголовніше — мир. У вільний час ремонтує свій автомобіль: ця справа допомагає переключитися і знайти спокій після важких чергувань.

«Перемога для мене — це коли кожен українець знову зможе будувати плани на завтра — і бути впевненим, що воно настане», — каже Олександр.

Джерело