П’ятнадцять років тому, на світанку будівництва Київської Трьохсвятительської духовної семінарії, о. Петро Жук очолив заклад і весь цей час розбудовував його, перетворював на життєдайне дерево для Церкви й України. Сьогодні його каденція закінчилася і в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ він поділився відчуттями, переживаннями, мріями, страхами на шляху будівництва семінарії, виховання майбутніх священників, особистим досвідом життя, мудрості та становлення.

Вважаю, що це дуже природний стан змінювати ректорат, щоб була динаміка, сила, креативність, був розвиток

— Отче, як Ви себе почуваєте вже не у статусі ректора Київської Трьохсвятительської духовної семінарії?

— У Церкві призначають на 3 роки. Я ж перейшов уже кілька каденцій, тому не шкодую, що вони завершилися.

Вважаю, що це дуже природний стан змінювати ректорат, щоб була динаміка, сила, креативність, був розвиток. Найбільшою трагедією для мене було б усвідомлення того, що справа, у яку я стільки вклав, просідає.

Семінарія для мене як дітище. А для батьків найважче бачити деградацію дитини. Хочеться, щоби вона динамічно розвивалася, приносила плід. Слово Боже каже, що є той, хто сіє, а є той, хто прийде і ввійде в ту працю. Це не означає, що ті, що сіють, збиратимуть урожай. Тобто динаміка в Церкві інша.

Наша семінарія не новозаснована — її було повернуто до існування

— Отче, Ви стояли біля витоків семінарії, її розбудовували. Якими були Ваші перші емоції, очікування, страхи, коли Вас призначили ректором?

— Я не мав багато часу на роздуми. Пригадую, це був понеділок, одного з літніх теплих місяців, здається, кінець червня. Блаженніший Любомир покликав і сказав, що, порадившись, вирішили повернути до життя Київську духовну семінарію, бо тут вона була постійно, розвивалася, її знищила російська імперська влада, а в радянський час підірвали фундамент семінарійного храму в Радомишлі, де молилися наші митрополити. Приміщення семінарії було перероблено під школу. До речі, так є до сьогодні.

Наша семінарія не новозаснована — її було повернуто до існування. Цікаво, що колись вона мала приблизно ту саму кількість студентів, що й ми планували, що вказує на тяглість наших духовних шкіл тут, на Київщині.

Запропонувавши очолити семінарію, мені дали 15 хвилин, щоби вийти з будинку блаженнішого Любомира, прогулятися. Він сказав, що чув, що десь у кінці вулиці хтось продає дім, то, може, ми його купимо і він буде першим осідком, а там побачимо.

Я вийшов, прийшовся до кінця вулиці, подивився на доми, які там стояли. Знайшов приватний будиночок у кінці вулиці, під лісом, і, повернувшись, мав відповісти так чи ні. Зі мною було два священники, яких блаженніший Любомир призначив мені помічниками, — префект і духівник семінарії. Я запитав їх, чи будуть зі мною, і так, поспілкувавшись, ми вирішили, що не можемо відмовити блаженнішому.

Тоді патріарх сказав, що чекає на нас завтра і щодня виділятиме кілька годин, щоб ми починали працювати. Я відповів, що в нас багато часу, на що він сказав, що маємо розпочати навчання вже у вересні.

Поживши в кожній семінарійній спільноті кілька днів, ми відчули її дух і те, чи брати, які в ній живуть, щасливі чи ні. Це те, що можна тільки відчути

Ми думали, що в нас цілий рік у запасі, а виявилося, що вже майже вступний рік, а в нас немає нічого: ні будинку, ні викладачів. Подумки порахував дні і константував, що ще є 60 днів, а блаженніший Любомир погладив бороду і так дуже спокійно, як тільки він вмів, сказав: «Запам’ятайте, це ще 60 ночей, бо ж ніхто ночей не відміняв у цій роботі». Він щодня присвячував кілька годин. Ми працювали над концепцією навчання, закладу, адже мали добру історію з дуже довгою перерваною традицією.

Ми трої були вихованцями Львівської духовної семінарії. Отже, природно поверталися до того, як нас вчили. І тоді сіли й написали список, що нам у семінарії подобалося, а що ні, щоб ми хотіли впроваджувати в нашій семінарії, а що ні.

Звичайно, нам потрібен був досвід. Тоді блаженніший Любомир запропонував, щоб ми зробили турне семінаріями України, пожили в кожній спільноті, поспілкувалися з ректоратом й описали все, що бачили доброго і могли перейняти як добру традицію. Кожна семінарія мала щось дуже подібне, але водночас були нюанси, відмінності та підходи до певних справ, розпорядку денного, відповідності кількості богослужінь, правил цих богослужінь. Для нас було важливо це побачити. Поживши в семінарійній спільноті кілька днів, ми відчули її дух і те, чи брати, які в ній живуть, щасливі чи ні. Це те, що можна тільки відчути.

Разом з отцем Олегом Олексою, теперішнім секретарем Блаженнішого Святослава, і отцем Віталієм Марценюком, теперішнім парохом у Фастові, ми об’їхали всі спільноти, зустрілися з ректоратом, поговорили, зробили нотатки, шукаючи відповіді, корисний досвід, який зможемо використати. Повернувшись, почали дуже активну роботу, бо розуміли, що можемо підготувати все: приміщення, навчальні програми, але якщо не матимемо студентів, то семінарії не бути. У липні всі починають активну вступну кампанію, і якщо ми її зараз не почнемо, то залишимося без студентів. Ми почали вступну кампанію в катехитичному осередку на Подолі, де мали приміщення.

Ми провели вступні іспити, і Бог нам подарував перших 10 студентів. Їхня географія дуже цікава — як зі Сходу України, та із Заходу — мікс, який взаємодоповнювався. Брати з Донеччини, Харківщини були носіями неофітського горіння, які відкрили для себе УГКЦ. Брати із Заходу України принесли те, чим були багаті, — глибоку традицію нашої Церкви. Це дало взаємодоповнення, порив, горіння, бажання, запал.

Тому наші випускники отримують диплом, акредитований в Європі і їхній ступінь бакалавра чи магістра ніхто не піддає сумніву

Пізніше блаженніший Любомир сказав, що важлива віха цього навчального закладу — дати можливість місцевим хлопцям, які тут народилися, є плодом мислення цього регіону, тут і навчатися. Ми не можемо везти їх на Захід України, бо вони мають вчитися там, де служитимуть, із тими людьми, з яких походять, з їхніми родинами, сім’ями. А брати із Заходу України, вибравши наш навчальний заклад, можуть погодитися на умову, що служитимуть на східних теренах і 6 років навчання буде для них адаптаційним періодом, зрозуміють величину, повноту та специфіку життя інших регіонів України. Це, власне, дало ідею наповнення.

Звичайно, потрібно було починати з формування навчального процесу, виховного, пасторального й загальнолюдського процесу. Семінарія виховує кандидата в таких чотирьох напрямах: інтелектуальному, духовному, загальнолюдському і пасторальному. По трохи ми починали запускати ці процеси: відповідні богослужіння, розпорядок денний, взаємостосунки між братами, дисципліна, навчання, викладачі.

До речі, ще одним викликом стала наявність викладачів від першого по шостий курс, і так за 6 років завершити формування та наповнення навчальної програми, щоб вона була відповідної якості. Водночас хотіли, щоб вона стала акредитованою. Спочатку подали документи до Ватикану й отримали акредитацію. Також Ватикан дав нам спільне поєднання з Українським католицьким університетом, щоб вони видавали диплом відповідно до європейського зразка. Тому наші випускники отримують диплом, акредитований в Європі і їхній ступінь бакалавра чи магістра ніхто не піддає сумніву.

Зараз у нас понад 120 дисциплін, які читає понад 70 викладачів. Щоби наші брати мали можливість якнайкраще послужити на різних теренах України і не тільки, ми запустили процес визнання нашого навчального закладу державою, Міністерством освіти. Вже другий рік семінарія навчає відповідно до всіх державних норм, тому наші випускники отримують диплом європейського й українського зразка, що дає їм можливість приймати активну участь у капеланському служінні, адже новий закон передбачає, що капелан має мати вищу духовну освіту державного зразка.

Потім виникло багато питань щодо будівництва храму, приміщень, навчальних класів, кімнат, бо семінарія є закритого типу. Весь процес навчання зумовлений життям у семінарії, і цей процес реалізовувався протягом тих 15 років. Ми вже маємо добру базу, вона ще не завершена, бо будуємо новий корпус, де буде чудова нова трапезна, бібліотека. Маємо вже понад 40 тисяч книжок, і ми вже просто не поміщаємо її в тих приміщеннях, які колись були відведені для цього.

За цими процесами стоїть дуже велике гроно жертводавців, яких ми весь час шукаємо по всьому світу, і, дякувати Богові, протягом цих 15 років Він завжди дбав про те, щоб цей виноградник, який насадила Його правиця, жив і діяв, залишав слід. За цей час маємо приблизно 100 випускників, із них 63 уже священники, деякі ще на студіях за кордоном, деякі очікують свячень, тобто навчальний заклад виконує свою місію виховання і навчання майбутніх священників.

Початок покликання береться з різних доріг, обставин життя, але дуже часто пов’язаний з життям певної громади, спільноти, парафії

— Київська духовна семінарія охоплює не лише Центр України, а й Південь, Північ, Схід. Цікаво, як молоді хлопці, які вступають усемінарію, до цього приходять?

Церква має свій механізм, тобто семінаристи, як студенти, не беруться нізвідки — вони проходять дуже природний акт відкриття свого покликання.

Спершу майбутній семінарист приходить до храму, спілкується зі священником, бере активну участь у житті громади, утверджується або не утверджується у своїх думках, покликаннях. Кожна громада, священник має завдання плекати покликання.

У нас є вівтарні дружини — хлопці, які прислуговують у церкві. Вони ще дітьми чи підлітками приходять у церкву, може, навіть не несуть повної відповідальності, але священник крізь свій духовний досвід бачить, що той хлопець має унікальну іскру і був би добрим священником, лідером, провідником. Із цього починається шлях майбутнього священнослужителя. Виховання в родині, батьки тех можуть бути таким голосом. Тому початок покликання береться з різних доріг, обставин життя, але дуже часто пов’язаний з життям певної громади, спільноти, парафії. Одна з вимог вступу до семінарії — кожен абітурієнт має прийти з рекомендованим листом від священника.

Наступний момент — брати семінаристи, які торкають своїм прикладом. Маємо кагорту семінаристів, які носять підрясники, мають друзів, знайомих, товаришів, і багато хто бере з них приклад. Бувають випадки, коли товариш проводив товариша. Не завжди це найуспішніший шлях, але, щоби прийти і зрозуміти, треба зробити крок.

Проводячи 6 років у семінарії закритого типу, відбувається зміна світосприйняття, уявлення внутрішніх процесів, на які семінарист може погодитися або ні, прийняти такий спосіб життя або ні. Це видно по дисципліні, по стосунках з іншими братами, з настоятелями, по здатності мовчати (маємо години, коли розмовляти не можна), зустрічатися зі своїм внутрішнім світом, ділитися, дати себе попровадити духівникові в багатьох процесах.

Для мене не було труднощів у будівництві, господарських питаннях, але було дуже складно шукати кошти

— Отче, що для Вас було найскладнішим за ці 15 років?

— Якщо відверто, то надзвичайно складно було просити кошти. Для мене не було труднощів у будівництві, господарських питаннях, але було дуже складно шукати кошти. В один момент я змусив себе психологічно, емоційно утвердити в думці, що ніколи не прошу для себе, а для доброї справи, студентів, для того, щоб ми могли покращити їхні умови, найняти викладачів, купити авто, щоби возити викладачів, забезпечити триразове харчування семінариста, його побуд, життя, тепло в семінарії. Просячи про допомогу, я ніколи не залишився невислуханим, — це відповідь на мої страхи.

Друга річ — не міг нікого відрахувати. Є моменти, коли наш студент не може бути священником, коли він усім своїм єством це демонструє і не має сили, сміливості зробити цей крок. Коли людина бачить та вирішує, що не хоче йти цим шляхом, відповідно, треба відрахувати. Ти стільки молишся і просиш Бога, щоби були покликання, просиш, щоб вони мали де мешкати, вчитися, добрих викладачів, і тут маєш просто його відрахувати, бо він не розуміє цього, не може збагнути тієї цінності.

Колись Блаженніший Святослав сказав, що ти мусиш зрозуміти, що це твоя місія, твоє задання, подобається тобі це чи ні. Я тоді згадав дуже цікаву історію про Володимира Великого, який після свого хрещення перестав підписувати смертні вироки як князь і отримав від митрополита моральну догану: «Ти, як князь, над народом своїм поставилений, не тільки, щоб добре керувати, але також звершувати справедливий суд, подобається тобі чи не подобається — ти мусиш. Це — твоя місія, твоє завдання, твій хрест, твої труднощі». Тому, напевно, я запускав певні механізми.

Ми ніколи нікого не відраховували, коли не було одностайного рішення всіх священників ректорату. Якщо бодай один вбачав іскорку надії і хотів, щоб ми відклали це рішення, ми відкладали.

Третій виклик — поєднання мого служіння з родинним життям, сім’єю, дружиною, дитиною, які, на жаль, мене не бачили, бо я в семінарії був від ранку і до 11-ї вночі, а деколи і не повертався, бо якщо не було когось із настоятелів, я ночував там. Це такий обов’язок, щоб у семінарії завжди хтось був, щоби брати ніколи не залишилися самі.

Це був виклик для мене, молодого священика, бо я став ректором у дуже молодому віці. Сьогодні я дивлюся на багато процесів по-іншому, бо прийшла зрілість віку, досвід. А тоді, у 32 роки, я тільки повернувся зі студій, у 29 одружився і мав за плечима тільки неповних 2 роки священичого досвіду. Це дуже мало. Юнацькі стремління, сила допомагали, але важко здобував досвід. Я це дуже усвідомлено пам’ятаю, переживаю. Можливо, сьогодні я би зробив по-іншому, але, напевно, мало бути так, як сталося.

Ми маємо також гроно семінаристів, які досі перебувають у ЗСУ, воюють за нашу незалежність і свободу

— У державних університетах, якщо порівнювати, накопичилося багато проблем і викликів, зокрема пандемія, війна, онлайн-начання, а які проблеми є у духовних навчальних закладах?

Можу впевнено сказати, що такі ж виклики, може, навіть більші, бо ми мешкали разом.

Звичайно, ті самі проблеми ковідного періоду: як навчати, комунікувати з викладачами, які до нас приїжджали. Ми дуже активно ввійшли в онлайн-формат навчання — комп’ютери, відповідна мережа інтернету. Єдине, чого прагнули, щоб цей процес не був доведений до абсурду. Тобто будь-якого викладача, якщо він не міг, не хотів приїжджати, намагалися забезпечити всім для віддаленого навчання. На сьогодні маємо форму онлайн-навчання для певної категорії викладачів у зв’язку з їхнім перебуванням за кордоном або навіть у війську. Адже є викладач, який пішов добровольцем на війну і хотів продовжувати навчати, виділяв на це час, з’єднувався з нашими студентами.

Звичайно, всі ці технічні форми дуже подібні для навчального закладу. Можливо, у нас він був більш розвинутий, бо ми живемо спільно і намагалися кожного семінариста забезпечити індивідуальним місцем та засобом комунікації.

Наша специфіка — це спільне життя, бо не можемо виховувати нашу Церкву заочно. Спільнотне життя є фундаментальним для того, щоб у семінаристові відбувалися формаційні зміни. Якщо буде по-іншому, то ми не обійдемо гострі кути в житті молодої людини. Вона має зрозуміти, притертися, а це можливо тільки у спільнотному житті, не коли сидить вдома і живе своїм життям, а тут приїжджає або слухає тільки лекції онлайн. Винятково фундаментальна спільна молитва, єдність із Богом, прийняття Євхаристії, супровід духівника. Без духівника неможливо йти духовним шляхом. Найкращий той провідник, який проходив цей шлях із тобою. Він має досвід і ним може ділитися, бо ділитися Богом — це не ділитися інформацією про Бога, а жити з Ним, тому це все плекається тільки в межах постійного життя в семінарії.

Звичайно, ковід став викликом. Певні речі ми мусили переживати по-іншому. Ми не могли роз’їхатися — повинні були тут молитися спільно, споживати їжу, дотримуючись усіх тих норм, які були доступні до розуміння: як мити посуд, дезінфікувати столи, оберігати себе і своє здоров’я, як поводитися, коли хворий. У нас був медбрат, який опікувався семінаристами, але сам не захворів. Ми казали, що він не може захворіти, тому що є порятунком для всіх нас.

Коли почалася війна, розуміли, що на якийсь час повинні евакуювати семінаристів і потім повернути до спільного життя. Навіть, коли не були в семінарії, формаційні процеси не зупиняли. Щодня семінарист мав завдання бути на Літургії, виходити на певні лекції онлайн, де б не перебував. Щодня було відведено кілька годин на суспільну працю: хтось плів сітки, хтось допомагав у прикордонних зонах стояти людям у черзі, возив воду і харчі, хтось ходив у військові центри, хтось пішов воювати. Ми маємо також гроно семінаристів, які досі перебувають у ЗСУ, воюють за нашу незалежність і свободу.

Навіть у тих викликах ми шукали способів, як зробити так, щоб семінарист-військовий міг молитися, вчитися. Тому в час війни всі наші предмети онлайн мали такий компонент, як війна крізь призму Святого Письма, щоб семінарист міг зрозуміти ті процеси, які відбуваються навколо нього.

Недавно був у Відні, зустрічався з нунцієм в Австрії. Він запитав, як ми можемо вчити під час війни? Відповів, що на сьогодні готуємо ліки на рану і не можемо чекати, поки війна закінчиться, щоб вони прийшли. Вони потрібні вже тут і тепер. Ми даруємо їх Церкві й суспільству через змінені серця, уми, життя наших випускників.

Коли приїжджали спонсори, завжди закликав одягнути окуляри віри. Вони мали їх одягнути, а тоді я їм розповідав, який тут має бути храм

— Отче, коли Вас призначили ректором, чи було якесь бачення, мрія, якою б Ви хотіли бачити семінарію?

— Від першого дня і до тепер не перестаю мріяти, візуалізую те внутрішнє, що хотів бачити.

Коли ми купили будинок для семінарії, то розуміли, що вже наступного року потрібне більше, щоб розмістити усіх, і ми викупили сусідній будинок із землею. Мріяв про храм, щоб це все поєднати, зробити корпус. Коли приїжджали спонсори, завжди закликав одягнути окуляри віри. Вони мали їх одягнути, а тоді я їм розповідав, який тут має бути храм. Хтось слухав і дивувався, хтось запитував, чи маємо на це гроші, але ми мали більше — віру. Сьогодні дивлюся на цей процес, який, може, ще не закінчений, але вже має окреслену дійсність, вигляд того, що відповідає поняттям семінарії: чудовий храм, іконостаси, будинки, навчальні класи, проєктори тощо.

Також дуже мріяв про сад біблійних дерев, згаданих у Святому Письмі, щоб кожен семірист знав, у якому місті ця чи ця рослина згадана. Надіюся, що колись семінарія це реалізує.

Думаю, треба мріяти, вимальовувати у своїй свідомості те, що хочеш, треба прагнути це реалізувати, докладати до цього максимальних зусиль, а відтак — вірити.

Одне з чуд, яке я переживав у семінарії, — це коли на твоїх очах відбуваються реальні зміни в людині

— Чи було Вам важко, страшно, ухвалювати перші рішення на посаді ректора, втілювати їх? Які вони були?

— Боявся завжди, щодня молився, щоб нічого не сталося із братами, адже я сам батько, а тут ішло будівництво, відбувалися їхні поїздки по всій Україні, ковід, війна, а вони заїжджали на окуповані території, поверталися, проходили фільтраційні табори. Зранку прокидався, молився і дякував Богові, просив заступництва за братів.

Вчора був перший день без цього відчуття, бо поручаю це наступникові. Ректор не може відпочивати від семінарії, бо, де би ти не був, навіть у невеликій відпустці, постійно перебуваєш у цьому ритмі думання. Будь-який дзвінок від помічників викликав думку, що щось сталося, особливо вночі.

Водночас завжди все передавав у руки Божі. Як людина, я не здатний захоронити від усього, але можу молитися, просити Бога і докладати зусиль. На кінець ректорства намагався донести цей меседж ректорату, братам, що Бог ніколи не залишав мене і нашу спільноту.

Одне з чуд, яке я переживав у семінарії, — це коли на твоїх очах відбуваються реальні зміни в людині. Це — колосальне чудо, яке не можна виміряти життєвими чинниками, випадковістю чи іншими впливами. Це тільки Господь, який внутрішньо її перемінює.

Ми, як духовні особи, не позбавлені труднощів. Навпаки, мусимо показати, як досвід віри допомагає все пережити

— Звідки Ви черпали натхнення, чи були у Вас наставники, люди, на яких Ви хотіли рівнятися, надихалися ними, їхнім прикладом?

— Бог, родина, друзі — це ті, які терпіли.

Моя дочка, яка фактично виросла в семінарії, бо народилася в той самий час, коли відкривалася семінарія. Пʼятнадцятирічна дівчина, яка каже, що не знає більше церков, окрім семінарії.

Недзвичайно важливий аспект підтримки — друзі. Тут маю на увазі дуже велике громаду: від Глави Церкви, владик до людей, яких Бог посилав у різний час.

Ми, як духовні особи, не позбавлені труднощів. Навпаки, мусимо показати, як досвід віри допомагає все пережити. Це — унікальність духовної особи, бо інша людина, натхненна твоїм досвідом, може подолати труднощі у своєму житті.

Якщо людина має Бога, родину, сімʼю, друзів, то має фундамент. Якщо чогось бракує, — інші не витягнуть. Ніхто в сімʼї, у родині не дасть вам того, що може дати тільки Бог. І, якщо забрати сімʼю як місце реалізації і любові, яка би не була твоя віра, ти потребуєш того зовнішнього вияву, теплоти, заспокоєння, підтримки, розради, які реалізовуються через дружину, дитину, батьків і друзів, які інколи є рятівником у певній ситуації.

Не потрібно піддаватися спокусі, що все залежить від тебе, що лише від тебе, від твоїх старань це відбувається. Це — глибока співпраця людей із Богом, бо Бог має свої плани

— Отче, чи є щось, що Ви не встигли реалізувати?

— Дуже багато, але це динамічний процес. Є багато проєктів, які б ми хотіли реалізувати, і зовнішні, і внутрішні. Мій наступник був моїм помічником у навчальній частині і, знаючи про ці речі, наші плани й побажання, думаю, намагатиметься їх реалізувати.

Я б хотів дивитися на це з перспективи, яку не можна виміряти життєвими чинниками, випадковістю чи іншими впливами. На це впливає тільки Господь, бо деякі речі, про які ти мрієш, дуже хочеш уже і тут, оманливі, навіть дуже добрі. Це можна звести до категорії спокуси. Треба навчитися приймати тоді, коли воно тобі дасться. Я за 15 років навчився не педалювати певні речі, бо вони мусіли дозріти.

Спочатку воно дуже некомфортно, бо ти хочеш, знаєш, як має бути, а воно не дається, на це бракує ресурсів. Наприклад, ми готували серію наукових праць наших семінаристів. Дуже хотіли випустити перший том, але треба було почекати, щоб її запускати, знайти фінанси.

Є багато речей, які продовжуватимуться, реалізовуватимуться. Не потрібно піддаватися спокусі, що все залежить від тебе, що лише від тебе, від твоїх старань це відбувається. Це — глибока співпраця людей із Богом, бо Бог має свої плани. Ми продовжуємо жити, працювати, служити семінарії, а плани будуть реалізовані в силу можливостей і відповідно до того, як Господь Бог хоче це бачити.

Ми маємо багато випускників, які служать для нашого народу в дуже важких обставинах не тільки в Україні, а й по всьому світі

— Як би Ви схарактеризували семінарію 15 років тому і зараз?

— Колись Блаженніший Святослав мав проповідь про семінарію і зазначив, що семінарія така ж маленька, як гірчичне зерно. Колись із нього виросте дерево, як пише слово Боже, і птиці небесні в ньому матимуть затінок. Дерево дає тінь, де можна сховатися від палючого сонця. Біблійний автор використовує цей символ до Церкви — вона починається з дуже маленького, а як виросте, стане життєдайною, даруватиме іншим свою благодать.

Ми навіть рушники в семінарії вишили відповідно до цієї проповіді. На Черкащині є майстриня Олександра Теліженко, яка має дуже гарний візуальний український автентичний стиль вишиванок. Ми замовили рушник до освячення храму, щоби відповідав нашій Київській традиції. Потім на рушнику зʼявилося зерно і дерево, яке росте, птиці небесні, що біля нього ховаються.

Можу сказати, що на початку це було зерно, бо ніхто, навіть ті, хто проходив повз наш дім, семінарії не бачили. Вся її животворча сила була всередині. Сьогодні це вже дерево — його так просто не сховаєш. Воно виросло, розпустило свої гілки. Воно ще дуже молоде, але вже видиме, дарує тінь, плодоносить, не засохло, не народилося пустим. Ми маємо багато випускників, які служать для нашого народу в дуже важких обставинах не тільки в Україні, а й по всьому світі.

Єдине побажання для наступного ректорату — любити семінарію як місце плекання, служіння і досягнення великої благодаті Богові й державі

— Отче, щоби Ви хотіли побажати, можливо, дати настанови чи застереження новому керівництву семінарії?

Якщо людина не любить справу, до якої її покликано, то користі від неї буде мало. Тому єдине побажання для наступного ректорату — любити семінарію як місце плекання, служіння і досягнення великої благодаті Богові й державі.

Тепер семінаристів можу не тільки вчити, а й сповідати

— І на завершення не можу не запитати про плани на майбутнє.

— Головою катехичної комісії Київської архиєпархії я є набагато довше, ніж ректором семінарії, — понад 18 років. Із цього я починав, готувався на студіях за кордоном. Це була моя стихія і праця. Тож повертаюся до свого служіння в катехичному середку Київської архиєпархії, а як священник служитиму завжди.

Тепер семінаристів можу не тільки вчити, а й сповідати, що було заборонено мені як ректору. Якщо Бог на це зглянеться, то роботи буде немало.

Розмовляла Вікторія Мазур
Департамент інформації УГКЦ

Джерело