Сьогодні, 10 липня, Україна вперше відзначає День вшанування загиблих медичних працівників. Цей день — гіркий символ того, скільки коштує життя під час війни. Символ вірності обов’язку, безмежної відданості і людяності навіть у найтемніші часи.

Медики Луганщини, як і їхні колеги по всій країні, доєдналися до акції пам’яті. Вони згадували тих, хто вже не повернеться на зміну. Тих, хто загинув, рятуючи інших. Тих, хто не злякався, не втік, не залишив пацієнтів, навіть коли смерть дихала в потилицю. Хто вивозив поранених з-під обстрілів, оперував у підвалах, працював без сну, без електрики, без захисту.

Для Луганщини, де війна не припиняється вже понад десять років, ці втрати особливо болючі. Тут, під постійними обстрілами, медики залишалися на своїх робочих місцях до останнього. Хтось загинув у машині «швидкої», в яку влучила ракета. Хтось — під час евакуації пацієнтів. А хтось — у лікарні, яка стала мішенню для ворожої артилерії. Вони — герої без зброї. Їх не називали у зведеннях, не нагороджували на парадах. Але саме завдяки їм живуть ті, кого вдалося врятувати. І саме їхня жертва стала прикладом для молодших колег, які продовжують працювати, попри небезпеку.

Цей день — нагадування про те, що війна забирає не лише солдатів. Вона вириває з життя і тих, хто покликаний зцілювати. Але пам’ять — сильніша за смерть. Ми не забудемо імен. Ми збережемо історії. Ми подякуємо за життя — і зробимо все, щоб втрат було менше.

Світла пам’ять загиблим медичним працівникам Луганщини. Їхні імена — у наших серцях. Їхній подвиг — у кожному врятованому житті.