Виступи професора проти зросійщення українського футболу

 

Олексій Лях-Породько

У сезоні 2024-2025 футбольний клуб “Динамо” (Київ) здобув 17-й чемпіонський титул. Направду унікальний рекорд та досягнення у часи повномасштабного нападу рашистів. Футбол в Україні зараз – це випробовування, характер, незламність, емоції, натхнення, життя. В роки, коли Україну була окупована радянським союзом, український футбол також зазнавав геноциду, тиску, зросійщення. Але навіть у таких важких умовах цей спорт розвивався й продовжував жити.

Одним із прикладів такого геноциду в срср була поїздка київського “Динамо” до США 1969 року. Прикро, але радянській пропаганді свідомо чи не свідомо підігравали американські засоби масової інформації. Яким чином? Вони називали український клуб російським!!! Для багатомільйонної американської аудиторії це було, напевно, дивно або ж ні. Бо західна “вільна” преса часто зловживала таким викривленням правди. Це траплялось від незнання або, звісно, свідомо.

Київські динамівці здійснювали різні турне для проведення футбольних матчів. 1969 року чергова поїздка трапилася до США. Це було сенсацією і не так у футбольному світі, а передовсім – у політичному. Взаємини срср та США у ці роки були “напруженими” – тривала “холодна війна”. Однак у спортивному житті обох країн зв’язок не переривався навіть у найгостріші моменти. Відбувались змагання з легкої атлетики, хокею, баскетболу, важкої атлетики, волейболу, футболу тощо.

Про приїзд та зіграні матчі “Динамо” Київ у США 1969 року писали різні автори: подавали статистику, результати матчів, окремі цікаві цитати учасників змагань. Водночас не було висвітлено навколо футбольний аспект цього турне. Саме він є надзвичайно актуальним у цю пору боротьби українців за свободу, самоідентифікацію на полі військового й спортивного фронту.

Десятиріччями українців за кордоном називали й сприймали як росіян. На жаль, і в цьому турне українську команду в США зустрічали як російську!

Ось, що розповідав гравець “Динамо” Київ Віктор Серебряников у часописі “Старт”: “цілий букет вражень: тепла зустріч в аеропорту Кеннеді з працівниками радянського посольства, представниками України в ООН, газетярами, уболівальниками, перша прес-конференція. Запам’яталися і троє веселих сестер-близнят, що тримали в руках транспаранти з текстом російською мовою, який проголошував, що футбольна Америка дуже рада привітати на своїй землі радянський чемпіонський клуб”.

У цій цитаті зібраний цілий каламбур: радянський, Україна, російська мова! Хто ж може здогадатися хто приїхав – радянська, українська чи російська команда? Все заплутано так, щоб ніхто не здогадався. Ця стаття для внутрішнього, зомбованого споживача.

Як же ж реагувала українська діаспора в США на те, що українську команду сприймали як російську? Часопис “Свобода” повідомляв: “Але що представляли ці відвідини для українців? “Динамо” систематично афішували в пресі, радіо, та телевізії як російську дружину, чемпіона росії і т. д. На це зреагував спеціальним меморандумом до cпopтивних репортерів та редакторів д-р В. Бандера, професор Каліфорнійського університету в Берклі. Апелюючи до цього листа, редактор газети “Сан Франсіско Екземінер” Раджер Вилліямс написав, що “Динамо” є з Києва, столиці України, і тому репрезентує цю націю”. Коли він звернувся до дирекції “Динамо” з запитом щодо цього, то перекладач Валентин Савін був змушений потвердити професора, при тому “невинно” додавши, що врешті радянські республіки дорівнюють американським стейтам”.

Тут варто детальніше розповісти про Володимира Бандеру, бо саме з його ініціативи виступити проти зросійщення “Динамо” Київ, засоби масової інформації та офіційні особи американського футболу змушені були змінити риторику й виправдовуватись за свою недбалість, халатність або ж прикру помилку.

Отже, що відомо про Володимира Бандеру? Народився у місті Стрий 1932 року. Помер 2022 року у США. З батьками був змушений мешкати у таборі для переміщених осіб у Міттенвальді (Німеччина) після Другої світової війни. Тобто, мав покинути свою Батьківщину, бо насувалась комуністична навала, яка й окупувала Україну. У таборі Володимир відчув, що таке життя без держави, майже без прав. Але це й загартовувало українців, до боротьби та незламності. Оксана Заячківська згадувала про його життя у США: “З відзнакою закінчив Університет Коннектикуту. Завжди відмінник у навчанні, талановитий скрипаль, щедро обдарований Богом іншими талантами, Володимир Бандера 1960 року отримав ступінь доктора філософії з міжнародної економіки та фінансів у Каліфорнійському університеті Берклі. Професор Бандера був директором Інституту бізнесу Університету Темпл. Згодом працював професором у Бостоні, Філадельфії (Університет Темпл). Тричі стипендіат фонду Фулбрайт, був запрошеним професором у Канаді, Шотландії, Італії та Японії. Його науковий доробок отримав широке визнання у світі, він також автор і редактор статей у “Encyclopedia of Ukraine”. Володимир Бандера був активним членом численних наукових і громадських товариств, включно з НТШ США з 1970 року. Від 1986-1988, 1998-2002, 2005-2007 – член Контрольної комісії НТШ США”. На жаль, тут не згадується про спортові уподобання Володимира, бо його професійна діяльність не пов’язана зі спортом. Однак, ми чудово розуміємо, що такий патріот України не міг оминути брутальної наруги над українськими спортсменами, зокрема футболістами київського “Динамо”. Тому він почав діяти!

Ця історія мала продовження. Адже представник футбольного клубу “Кліпперс” цю ситуацію пояснював так: “Ми не хочемо змішувати яблук з помаранчами… Знаємо тільки, що ми звернулись до російської федерації футболу в Москві, і вони прислали нам їхнього чемпіона”. Тобто, ті, хто запрошував динамівців Києва, “відхрестилися” від цього питання. Їм було байдуже як називати українців!

“Свобода” пише: “Та преса далі не згадувала України та афішувала “Динамо” як росіян. Слід нам пам’ятати, що західні любителі спорту розуміють “фер плій” та сприймають позитивно пояснення щодо колоніального становища України. Подібно, як під час Олімпіади в Мехіко наш апель до світової опінії має бути: “Не тільки колишні колонії Африки, але також українці мають право peпpeзентувати свою націю в спортивних зустрічах”.

Таке сприйняття українського спорту за кордоном мало непоодинокі випадки. Радше було звичним.

У срср український спорт був у “кліщах” російського терору. До прикладу, щоб поїхати до США, футбольний клуб “Динамо” Київ помандрував спочатку до москви, а потім вже до Сполучених Штатів Америки.

Як же ж динамівці Києва бачили США? Йожеф Сабо згадує про другий матч: “Година повітряної мандрівки і ми в Лос-Анджелесі – найбільшому промисловому центрі американського заходу. Екскурсії містом, відвідини спортивних змагань за участю професіоналів, знайомство з Голівудом і, звичайно, тренування. Ранкові заняття частенько проводили просто біля готелю “Шеретон” у затишному сквері, основні тренування на полях для американського футболу Каліфорнійського університету. Усі дні перебування команди в Лос-Анджелесі стояла дуже тепла сонячна погода. В один з таких погожих днів і відбулася друга зустріч з “Кліпперсом”. У порівнянні з першою грою склад наш не змінився. Лише Поркуяна в другому таймі замінив не Кащей, а Веремеєв. Слід зауважити, що футбольні поля стадіонів “Меморіал Колізеум” у Лос-Анджелесі та “Кезар” у Сан-Франциско, на яких нам доводилося виступати, дещо менші за розміром, ніж звичайні європейські поля. Це було неабиякою незручністю для нас”.

Валерій Поркуян мав такі спогади про третій матч: “Все менше залишалося днів до повернення на Батьківщину. Ми “підганяли” час, нетерпляче чекаючи тієї миті, коли опинимося на рідній землі. Сумували за домівками і на кожну гру налаштовуватися було важко. І все ж провели останню гру краще, ніж попередню. Тільки цього разу футбольна удача нам не посміхнулася. У другому таймі був певний час, близько 20 хвилин, коли не давали суперникам можливості робити наступальні дії. Стоянович дивував глядачів, а Банников та Рудаков відверто нудьгував. Віч-на-віч з нападником “Кліпперса” залишалися Серебренников і Пузач. Мій удар головою з близької відстані не приніс нам успіху. Три чи чотири рази господарів рятувала стійка, а потім… Потім каліфорнійці провели стрімку контратаку. Ковалик з близької відстані забив гол. Уникнути поразки нам не вдалося. Ми, коли вирушали до Америки, й гадки не мали, що зустрінемося з таким сильним клубом, який є, до речі чемпіоном США і має в активі перемоги над багатьма сильними командами Європи та Південної Америки. Мені особисто сподобався гравець “Кліпперса” Пепе Фернандес, дуже технічний, тактично підготовлений, різнобічний футболіст, який відмінно грає головою. Фернандеса часто підводить зайвий темперамент. Шалений футбольний ажіотаж, якого зазнала Америка з часом вщух. “Кліпперс” – одна з нечисленних команд, якій вдалося поки що “вижити”. Одне слово, європейський футбол на американському ґрунті прийнявся погано. Наша команда, очевидно, сподобалася господарям. Вони пропонували “Динамо” відвідати США влітку й взяти участь у ще одному турнірі”.

Далі Валерій Поркуян згадує доволі цікаві та пікантні історії. Читаємо: “Щоправда, не обійшлося без пропозицій провокативного зразка. Деякі футбольні ділки зажадали купити кількох футболістів “Динамо””. Ось так це бачив Валерій, бо ж у срср професійного спорту офіційно не було. І йому пропозиція перейти в інший клуб та підписати контракт видалася підступною ідеєю капіталістів. Тоді це були реалії радянського життя, спорту, футболу. Люди були зомбовані, їм радянською пропагандою промили мізки.

Далі він розповідає також цікаві моменти тієї поїздки: “Перед поверненням додому ми на день зупинились у Нью-Йорку. Для нашої делегації співробітники постійного представництва Української РСР в ООН влаштували великий прийом”.

Василь Турянчик залишив такі спогади про турне до США: “У США нас відправили згідно з розпорядженням Спорткомітету срср. Не зважаючи на важкі міждержавні відношення, по лінії університетів взаємодія між радянським союзом та американцями все таки існувала. Для нас це була незабутня подорож. Приїхали наприкінці зими. Вдома сильні морози, а в Сан-Франциско тепло. Узбережжя Тихого океану, м’який клімат, дуже гарна природа – звісно ми були у захваті. Поселили нас  тоді у п’ятизірковому готелі, з басейном і всіма зручностями. Нам провели чимало екскурсій, возили до Голлівуду, відвідали матчі НХЛ”. Далі Василь згадує: “Також багато спілкувались з емігрантами, зустрічали людей із Західної України, Вільнюса, Харкова. Один з вечорів провели дома у діда Ференца (Федір) Медвідя. Теплим та приязним був вечір”.

Перший матч “Динамо” Київ у США відбувся 23 лютого у Сан-Франциско на стадіоні “Кезар”. Були присутніми 11 815 глядачів. “Каліфорнія Кліпперс” – “Динамо” Київ – 2:3. Голи: Пузач (1, 18, 33), Фернандес (2, 53). Склад киян: Рудаков, Медвідь, Соснихін, Левченко, Круликовський, Турянчик, Боговик, Пузач (Кащей), Серебрянников, Сабо, Поркуян.

Другий матч відбувся 2 березня у Лос-Анджелесі. 10 287 глядачів спостерігали за грою. “Каліфорнія Кліпперс” – “Динамо” Київ – 1:1. Голи: Ковалик (60), Сабо (90). Склад киян: Рудаков, Медвідь, Соснихін, Левченко, Круликовський, Турянчик, Боговик, Пузач, Серебрянников, Сабо, Поркуян (Веремеєв).

Третій матч провели 9 березня у Сан-Франциско на стадіоні “Кезар”. Були присутніми 11 223 глядачів. “Каліфорнія Кліпперс” – “Динамо” Київ – 1:0. Гол: Ковалик (73). Склад киян: Банников, Медвідь, Соснихін, Левченко, Круликовський, Турянчик, Боговик, Пузач, Серебрянников, Сабо, Поркуян.

Ось такі, на перший погляд, різні й водночас дуже подібні спогади, відчуття, емоції були у гравців та тренерського штабу “Динамо” Київ після поїздки до США. Зауважу, що їхні спогади публікувала радянська преса. Чи були вони об’єктивними? Зрозуміло, що гравці й тренери не мали змоги розповісти про свої справжні відчуття від турне по США.

  

Джерело