У 10 Неділю після Зіслання Святого Духа владика Володимир очолив Божественну Літургію у соборі Святого Юра у Львові. У проповіді Він наголосив на силі віри, важливості молитви та посту, а також на відвазі довіритися Богові та іншим людям у складні моменти життя.

Роздуми були присвячені євангельській історії зцілення юнака та духовним урокам, які вона приносить кожному з нас, особливо у часи випробувань і невизначеності.
Пропонуємо текст проповіді:

Прихід до храму з різними настроями

Ми прийшли сьогодні до храму з різним настроєм, з якимись питаннями чи пошуком відповіді на них. Кожна людина є особлива. Ми можемо навіть Бога переконувати, що наша ситуація така складна, що Він не може нам допомогти. Тоді ми не дозволяємо Богові бути Богом. Хоча руками Бога у світі є люди, зокрема ми.

Євангельська допомога і дорога на Тавор

Дуже доречно вслухатися в слово Євангелії, де йдеться про поміч Ісуса людям, які звертаються до Нього у своїх труднощах. Сьогоднішнє Євангеліє провадить нас під гору, яку називаємо Тавор.
Євангелист Матей розповідає, що коли Ісус зійшов з учнями після Переображення до народу, сталася велика подія: був юнак із хворобою епілепсії.
Цей вид епілепсії, як детально описує Марко, був на межі з лунатизмом — прояви хвороби залежали від фаз місяця. Хворого «кидало» у крайнощі, у вогонь або воду. Згодом євангелист говорить про біснуватість юнака, що стає вирішальною для діагностики.
Можемо лише уявити терпіння цього юнака та тих, хто з ним поруч. Коли його привели до Ісуса, то біс вийшов із нього. Апостоли не могли цього зробити, бо мали слабку віру (хоча хотіли наслідувати Вчителя у творенні чудес).

Сила віри, молитви та посту

Ісус наголошує: причина їх неуспіху — слабка віра. Віра живиться постом та молитвою.

Молитва. Учні могли забути, як Ісус молився на самоті, на горі, перед важливими рішеннями, перед вибором апостолів і перед чудесами. Він не робив чуда для себе, для особистого рейтингу, а завжди думав про інших. Молитва — це власне розмова з Богом, розмова двох великих приятелів.

Піст. Причиною нашого посту не є обов’язок чи припис. Для кожного християнина піст є часом духовної боротьби й зросту. В ньому беруть участь і тіло, і душа: душа — через роздуми, опановування думок, практикування чеснот і добрих діл; тіло — через покутні практики. Піст – це відмова від матеріального, бо одного Бога достатньо: лише Він може мені допомогти. Ісус теж постив у пустині і говорить про потребу посту нам.

Відкритість до Божої допомоги

Людина не завжди хоче або може відкрити свої життєві проблеми. А їх є багато. Сьогодні чимало людей переживають труднощі в родині, на роботі, із залежностями, депресіями. Скількт лиха принесла сучасна війна.
Тому як ніколи нам потрібна надія. Не якесь там затьмарене , незрозуміле майбутнє чи порожні обіцянки з елементами популізму чи геополітики. Найбільшу надію приносить нам переконання, що Бог є з нами у дорозі і вже є у нашому майбутньому.

Ісус у дорозі до Єрусалиму говорить учням про страждання і смерть, але й про Воскресіння. Учні, на жаль, не слухали до кінця, тому не почули про Воскресіння. Вони зупинилися на новині про страсті, тому засмутилися. Негативні новини, нажаль, швидше сприймаються і поширюються. Їх набагато більше у інформаційному просторі. Але християни покликані нести Добру Новину про перемогу Христа над гріхом, смертю і дияволом, про те, що зло ніколи не матиме останнього слова, що Бог є творцем історії, про те, що смерть не є кінцем життя, а лише переходом у вічність.
На цих правдах будується наша християнська надія.

Відвага відкритися і довіритися

Дуже прикро, коли людина не довіряє ні іншим людям, ні Богові, закривається в собі. І настає такий момент, коли вже нема сили, а це може мати драматичні наслідки. Незалежно від того, якою б сильною не виглядала людина. Можливо і ми належимо до тих людей, які не шукають допомоги для вирішення своїх труднощів. Бо соромно показатися перед іншими у справжньому світлі. Або страх стоїть на перешкоді.
Довірити комусь – означає також відкрити свої болючі місця, рани. Це вимагає відваги і покори.

Хто згідно Євангелії просив за юнака в Ісуса? Батько. Можливо, йому було неприємно визнати проблему сина. Але він зрозумів, що нема іншої можливості, якщо хоче допомогти дитині. Він радісний повертався додому з сином, який був зцілений. Такий стан є в кожної людини, яка приходить до Бога.
Прикро, коли батьки не ведуть дітей до Бога, або, ще гірше, відвертають від Бога, бо, нажаль, є і такі випадки.

Вдячність за Євхаристію та родинне свято

Будьмо нині, у цей серпневий день вдячні за це родинне свято, яким є Євхаристія.
Дякуймо Богородиці за її материнський дотик, за обійми. Ці відчуття візьмімо з собою додому, з цими почуттями будемо писати подальшу історію нашого життя.
А це і є дорога віри.

Джерело