Проповідь владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського, в Дванадцяту неділю по Зісланні Святого Духа, 31 серпня 2025 року, виголошена в часі Божественної Літургії в храмі Всіх святих українського народу в місті Стрию .

Сьогоднішнє Євангеліє нагадує про дилему, перед якою кожного з нас ставить життя, і спосіб розв’язання якої залежить від глибини та змісту нашої віри. Один юнак прагне посісти вічне життя, тому запитує Ісуса, як цього досягти. Люди найчастіше підходили до Ісуса з проханням про зцілення. Юнака приводить до Христа інший мотив, і виглядає що навіть тоді це було чимось винятковим: молоду людину тривожила та цікавила тема вічності. Ісус на його звернення: «Учителю благий, що мені робити…», відповідає питанням: «Чого називаєш мене благим? Ніхто не благий, окрім одного Бога». Господь наголошує на тому, що пошук вічного життя є останнім результатом пошуку не «чогось» але «Когось». Благість – це не безособовий етичний принцип, але має людське обличчя і є Особою, у котрій втілене найвище Добро, яке не існує само для себе і поза цією Особою. Вічне життя не можливо осягнути та приватизувати для себе як особисту власність. Воно існує в Комусь, і основане на вільному стосунку із Тим, хто прагне нас збагатити привласнивши собі нас самих.

Наше життя на землі конкретизується в обмежених сотворенням категоріях простору і часу. Але, для нашого розуміння, незбагненну Божу вічність в котру покликане зануритися наше буття, потрібно виразити мовою інших категорій. Апостол Павло у своїх листах лише раз говорить про рай: коли у видінні «був узятий аж до третього неба… у рай». Однак він ніде не ототожнює його з «вічним життям». Суттю «вічного життя» є для нього «перебувати в Бозі», і визначення цьому дав сам Ісус: «А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого – Ісуса Христа».

Вічне життя, яке приготував для нас Спаситель, є «причастям на славі Триєдиного Бога та пізнанням його величі». Категорії простору і часу нашого існування кануть у небуття. Наші уяви про «рай», де вічно будемо перебувати та насолоджуватися його благами, є лише проекцією наших земних уяв про умовно досконале щастя. Але таке бачення спотворює наше розуміння Бога. І власне страх зректися своїх ілюзорних сподівань змусив юнака засмутитися та покинути Ісуса. Для нього власне багатство було прототипом здійснення його мрії про очікуване благополуччя у вічному житті, а «щось посідати» було фактично для нього умовою визначення власної ідентичності.

Та в дійсності наша ідентичність є дана стосунком з Добром, яким є лише сам Господь. Бог у Христі став нашим Спасителем, щоб ми Його милістю стали Божими дітьми. Вічне життя не передбачає нічого, крім особистої взаємності між Богом і нами. Воно спочиває у стосунку, яким ми стаємо учасниками на вічному бутті Бога, і триває як вічне пізнання Його та невичерпної Любові, якою Господь цілковито уділяється нам.

Коли юнак, що питав Ісуса: «Учителю благий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» почув у відповідь: «піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі. Тоді прийди і, взявши хрест, іди за мною», то «зажурений тим словом, відійшов геть засмучений, мав бо великі багатства». Сьогодні так само Ісус звертається і до нас. Яким відлунням цей заклик Ісуса озивається у нашій свідомості та просторі нашої віри? Звучить комфортно чи, навпаки, відчуваємося невизначеними у собі?

Христу не йдеться про те, наскільки ми є багатими, а про те, як ми визначаємо пріоритети та цінності у власному житті. Якщо Ісус каже: продайте все, що у вас є…, то не вимагає буквально все продати та роздати. Насправді він хоче, щоб ми «розправили крила свого серця», позбулися всього, що нас зв’язує і позбавляє свободи «бути для Нього». Можна запропонувати комусь «багатство» свого часу. З багатства здібностей та матеріальних засобів, які маємо, можемо допомогти комусь, хто потребує. Або просто з «багатства своєї терпеливості» уділити увагу тому, хто зазвичай нас засмучує. Можна таким чином «продати і роздати» багато чого.

У центрі питання юнака до Ісуса: «Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне» є скрите його прагнення особистої досконалості: «чого мені ще бракує», «що ще я маю зробити для Бога?» Але відповідь Ісуса лише об’явила, що багатство юнака, разом з його моральними досягненнями які він вважав власною заслугою, стали для нього кліткою, яка позбавила його свободи. В цьому спочиває суть жадоби «мати» щоб «бути», яка лікується усвідомлення минущості всього створеного, крім самої особи людини, яку Творець покликав до буття «на свій образ і подобу», до богоподібності. І це є дар, а не заслуга.

То ж що перешкоджає нам слідувати за Христом? У якій «клітці» ми себе ув’язнили? Ідоли жадоби «посідати» мають силу, яка заважає нам йти за Ісусом. Можливо для когось теж болючим стане запитання: з чого і як почати?

Досконалість не є нашим здобутком але милістю, на яку потрібно відкритися і яку маємо прийняти. Ісус сам дає відповідь: звільнись від влади того, що ти надбав, бо воно дочасне, та іди за мною. Тобто, очікує нашої довірливої відповіді на стосунок, який Він хоче мати з нами. Ми не маємо перечити Йому своїми сумнівами та страхами, але дозволити Йому почати діяти у нашому житті. Це стане початком на нашому шляху до вічного життя.

Насправді Господь прагне нашого серця. Чим більше ми дозволяємо йому сформувати нас, і чим більше ми відкриваємося на Його благодать, тим легше будемо любити інших і благородно ставитися до них. Нам потрібно жити згідно правди, яку об’являє нам віра, а не думати багато «що» та «як» робити для інших, тому що вже сама думка яка зважує доцільність намірів, буде нас блокувати та виснажувати. Все, що потрібно робити, це жити в простоті та щиро сказати: «Тут я Господи, ось іду щоб сповнити Твою волю». Про решту Він подбає сам. Амінь.

Джерело