28 вересня у Львові, в Українському католицькому університеті, з благословення Синоду Єпископів завершився дводенний Всецерковний форум «Богослов’я УГКЦ в ХХІ столітті: знаки часу і надії». Його мета — об’єднати богословів з усіх єпархій та навчальних закладів УГКЦ в Україні й за кордоном для осмислення сучасних викликів і пошуку нових шляхів розвитку богословської науки та освіти.

Другий день форуму був присвячений роботі у фокус-групах, які обговорювали нагальні потреби, виклики та можливі рішення для майбутнього богослов’я Церкви. Учасники шукали відповідь на два ключові запитання: «Що можемо зробити для розвитку богослов’я?» та «Як це реалізувати інституційно, організаційно й практично у співпраці богословських академічних закладів?». Серед доповідачів на пленарних і секційних засіданнях форуму була й делегація викладачів Дрогобицької духовної семінарії.

У своїй доповіді на тему: «Богословська наука УГКЦ: Характерні риси, основні здобутки, пропозиції», Голова Богословського відділу УГКЦ владика Ярослав Приріз відзначив унікальний історичний момент, в якому перебуває наша Церква. «Українська Греко-Католицька Церква переживає унікальний момент своєї історії. Вперше за багато століть вона має можливість розвивати власну богословську традицію в умовах свободи та державної незалежності», – сказав владика. Саме ця свобода, за його словами, відкриває нові перспективи, але й ставить непрості питання про ідентичність і здатність відповідати на виклики сучасності.

Владика наголосив, що богословська наука – це не лише академічна дисципліна, а «”розум Церкви”, який формує її самосвідомість, визначає стратегії пастирського служіння та забезпечує інтелектуальний діалог із сучасністю». Він підкреслив: «Від якості богословської рефлексії залежить життєвість самої церковної традиції та її здатність творчо відповідати на виклики XXI століття».

Далі у своїй доповіді владика Ярослав звернувся до джерел українського богослов’я, окресливши його витоки у візантійській спадщині, кирило-мефодіївській традиції, київському чернецтві, василіянській реформі та діалозі з латинським Заходом. Він підкреслив, що саме ці елементи сформували «синтетичний характер Київського богослов’я», здатного поєднувати «східну містичність із західною раціональністю, патристичну традицію зі схоластичними методами, консервативність із відкритістю до інновацій». «Взаємодія цих п’яти джерел (візантійської спадщини, кирило-мефодіївської традиції, святоволодимирового хрещення, духовно-доксологічної ідентичності та екуменічної відкритості) створила унікальний тип київського богослов’я», – зазначив єпископ.

Разом із цим владика не оминув історичних перешкод, які супроводжували розвиток богословської думки: політичну нестабільність, латинізаційні й московські впливи, а згодом –ліквідацію УГКЦ у 1946 році. «Це була не просто політична акція, але спроба тотального знищення інституційної пам’яті, богословської спадщини, духовної ідентичності», – зауважив владика.

У цих умовах діаспора стала місцем збереження та творчого переосмислення традиції. «Різні освітні установи на Заході уможливили поєднання доступу до світової богословської науки з необхідністю артикулювати власну ідентичність. Парадоксально, але відірваність від материкової України змусила діаспору глибше рефлектувати над сутністю української церковної традиції», – підкреслив він.

Після цього владика Ярослав звернув увагу на сучасні здобутки після виходу Церкви з підпілля, що «означав початок нової епохи в історії української греко-католицької богословської думки». Він відзначив появу нової хвилі богословської творчості, повернення до джерел Київської традиції, а також видання Катехизму «Христос – наша Пасха» як знакової події, що показала богослов’я Церкви у літургійно-містагогійному ключі.

Окремо владика підкреслив роль освітніх інституцій: Львівської богословської академії, що трансформувалася в Український католицький університет, а також семінарій у Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Ужгороді, Дрогобичі та Брюховичах. «Вони не лише готують майбутніх священнослужителів, а й функціонують як інтелектуальні майданчики, де викладачі-науковці мають змогу постійно поглиблювати свої знання та обмінюватися досвідом», – сказав він.

Крім цього, єпископ наголосив на значенні наукових осередків діаспори, римських колегій, а також нового покоління богословів, які здобули освіту в провідних університетах світу. Це, за його словами, створює «унікальний синтез: українське богослов’я збагачується сучасними методами та аналітичними підходами, не втрачаючи при цьому своєї автентичності та зв’язку з історичною київською традицією. Завдяки такому діалогу між Україною та діаспорою, між традицією та сучасністю, богословська наука УГКЦ отримує потужний поштовх для розвитку, формуючи мережу освічених, компетентних і відкритих до глобального контексту фахівців, здатних зміцнювати як внутрішнє церковне життя, так і престиж української духовної думки у світі».

Після цього владика наголосив на викликах, які постають перед УГКЦ: «Секуляризація суспільства, поширення гендерних ідеологій, біоетичні питання, війна і моральна проблематика миру та справедливості». Щоб подолати ці виклики, на думку владики, необхідний системний підхід. «Робота з джерелами, масштабна програма перекладів, популяризація богословського знання, підготовка академічної еліти світового рівня та створення стійкої фінансової екосистеми», – підкреслив голова Богословського відділу УГКЦ.

На завершення владика Ярослав зазначив, що УГКЦ стоїть на порозі історичної можливості, тому «Сильне богослов’я – це не розкіш, а необхідна умова для виконання місії УГКЦ у сучасному світі», – сказав у підсумку владика.

Пресслужба Самбірсько-Дрогобицької єпархії

ФОТОРЕПОРТАЖ

Фото: Пресцентр УКУ

Джерело