Проповідь владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського, в Сімнадцяту неділю по Зісланні Святого Духа, 5 жовтня 2025 року, виголошена в часі Божественної Літургії в храмі Покрови Пресвятої Богородиці с. Нежухів Городоцького деканату.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Епізод з нинішнього Євангелія виглядає справді драматично. Однозначність і суворість Ісуса, з якою він нехтує проханням хананеянки, тобто жінки з поганського народу, може нас вразити. Однак насправді це відповідає змісту Старого Завіту, в якому Ізраїль вважався обраним народом і передовсім до нього має прийти Месія. Тому Ісус наголошує хананеянці, що він був посланий до дому Ізраїля. Однак смиренна настирливість жінки, яка цілком годиться з таким твердженням, викликає в Ісуса захоплення. Хананеянка звертається до нього як до «сина Давида», тобто до Месії, і з непохитною вірою просить його визволити від зла її дочку. І саме така смиренна віра, яка була протилежною до невір’я багатьох людей в Ізраїлі, і є головною темою цієї історії.

Віра в Ісуса як Спасителя, як в того, хто звільняє людину від внутрішнього зла, є суттю істинної віри в Месію. Людина може багато чого досягти самостійно, проте не здатна усунути все зло, яке чинить. Той факт, що Бог послав людству Відкупителя, є достатнім доказом нашої безпорадності. Але сучасна людина має значні проблеми з прийняттям відкуплення, а отже, і з вірою у необхідність Месії. Чому? Тому, що така віра вимагає від людини покори у визнанні особистої потреби та залежності від Бога.

Людина є створена на Божий образ і подобу. Її первозданна велич, опісля затьмарена Адамовим гріхом, об’являється та повертається їй в Особі Божого Слова, Христа, воплочення якого в людську природу стало початком його ціложиттєвого акту неймовірного упокорення. «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини… він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж – хресної. Тому і Бог його вивищив.., щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця».

Для Спасителя послух став ядром послання його життя. Велич Ісусового смирення визначає його особиста любов і свобода, з якою він упокорився аж до хресної смерті. Тоді як відсутність покори є коренем причини Адамового падіння, Христос повертає покорі чільне місце як основі стосунків людини з Богом. Благовіщення стало миттю Воплочення тому, що відбулося у просторі покори Бого-людської взаємності. Бог смиренно питав згоди Діви Марії, яка відповіла Йому «так»: «це покора учинила що Ти Бога породила».

Святий Августин сказав: «Закладай глибокий фундамент покори, якщо збираєшся будувати високо». Власне, на такому фундаменті будує своє відношення до Месії ця хананейська жінка-мати. Вона зустрічається з ним у просторі своєї покори та віри, яка «змушує» Бога вчинити чудо.

Покора – це форма віри, яка необхідна, коли об’явлене слово містить Божу волю, яку потрібно виконати. Тому віра вимагає послуху, коли має прийняти об’явлену істину не за її очевидність для розуму, а за її авторитет.

Однак смиренність та покора повинні мати свою суб’єктивність і не бути сліпими чи безвільними у стосунку з якимось авторитетом. Наскільки біднішою була б зараз Церква, якби в минулому кожен обмежувався лише слухняним виконанням того, що вимагали компетентні особи, або з огляду на час чи обставини. Важливим є те, чи ми «віддаємо свої справи Богові». Є речі, про які ми можемо вирішувати самі, а потім їх звірити Богові. Та коли ми хочемо бути послушні Богові, то зробимо навпаки: спочатку попросимо Бога у молитві чи є на то Його воля.

Зазвичай ми не почуємо жодного голосу у своїй короткій молитві і не отримаємо жодної чіткої відповіді щодо того, як поступити. Але ми послушно звірили справу Богові, відмовилися від своєї волі та свого незалежного рішення, і дали Йому свободу втрутитися в наше життя. Таким чином кермо своєї історії ми звіряємо Богові. Його воля пронизує усі виміри нашого життя, додаючи цінності його змісту та роблячи його «живою жертвою, святою, приємною Богові». Потім можемо поступати як вважаємо за правильне. Але тепер це в будь-якому разі буде актом послуху Богові, а не нашою вільною ініціативою.

Найвимогливіший послух Богові є в здатності змиритися з ситуацією нам непідвладною. Коли бачимо, що попри всі наші зусилля та молитви, у нашому житті виникають складні обставини, часто відверто абсурдні, з яких, на нашу думку, нічого доброго та корисного не виходить і які не змінюються, ми повинні перестати «битися головою об стіну» та почати бачити в них мовчазні, але рішучі прояви Божої волі з нами. Досвід показує, що лише тоді, коли ми повністю та з глибини нашого серця скажемо Божій волі «так», ці прикрощі втрачають над нами свою владу та перестають нам дошкуляти.

Ісус показує, що Бог відповідає на прохання іноді мовчанням, а іноді «суворою відповіддю». Та його мовчання ніколи не є ознакою байдужості, а тим більше «ворожості». Навіть мовчання, чи негативна відповідь, як це не парадоксально, є «добрим даром», бо для нас є мотивом щоб поглибити віру в Нього. Власне про це говорить приклад хананеянки. Негативна реакція Ісуса не згасила її віру, а навпаки, зробила її ще сильнішою. Віра в доброту Ісуса завдяки витривалості хананеянки, стала сильнішою. Таким чином через «твердість» Ісуса смиренна віра хананеянки зросла, а її прохання було сповнене.

Віра в Божу доброту має бути сильнішою за нашу нетерпеливість та розчарування через Боже зволікання чи його мовчання. Навіть більше: ця віра своїм смиренням має перевищувати усі наші необмежені мрії. Ми не повинні обумовлювати свою віру жодними дочасними бажаннями, які іноді Бог виконує, але не завжди. Бог більший за наші очікування і хоче дати нам щось набагато краще, ніж ми можемо сподіватися: «Завдяки дії своєї сили серед нас Він може зробити нескінченно більше, ніж ми просимо і що ми можемо собі уявити». Тому що він Бог, а не людина, і дарує по-царськи, бо завжди і всюди діє як Бог котрий прагне лише любити. Амінь. Слава Ісусу Христу!

Джерело