Місяць травень наша Церква присвячує Діві Марії. Найсвіжіший, найпахучіший травневий букет кладемо до стіп Небесної Всецариці. А ще линуть до небес тисячі й тисячі Молебнів-маївок на прославу Матері Божої і нашої Неньки. Щоправда, уже четвертий рік травневі Молебні в Україні пройняті смутком. «В нашім краї йде війна підла і жорстока. Гинуть доньки і сини на полях широких». Жалібна мелодія пісні-молитви проймає душу. Багато українських матерів осиротіли за ці роки війни.

Сьогодні хочу роздумати разом з вами, дорогі читачі, про матерів наших захисників. Особливо про тих, чиї сини загинули, боронячи Правду. Згадаймо, що Маріїного Сина також розп’яли за Істину.

Першими на фронт вирушили добровольці. Верталися із заробітків, стояли в чергах на кордоні, аби швидше стати до лав захисників Батьківщини. Це високі слова, але це правда. І про це треба говорити. А то часом складається враження, якщо читати стрічки новин, що в нас ніхто не хоче боронити свою землю від агресора. А хіба ворог сам зупинився під Києвом у 22-му? А хто звільнив Херсон, Харківщину? Хто тримає фронт сьогодні? Я сам знаю особисто багатьох молодих і не дуже чоловіків, що покинули престижну й прибуткову працю, наукову чи творчу діяльність і стали на захист Батьківщини. Та що казати, моя рідна племінниця також пішла воювати у 2022-му. Щоправда, у військкоматі її спочатку відмовляли, але вона наполегливо домагалася свого – і з третьої спроби їй це вдалося. Її матері нелегко, але вона приймає реальність, поважає рішення доньки. І кожен із вас, дорогі читачі, знає таких жертовних українців. На жаль, вони ж першими й клали свої голови.

Багато солдатських матерів після загибелі сина чи доньки стають на їхнє місце – ідуть до війська. Дехто відкриває волонтерські фонди або приватно волонтерить. Служіння іншим продовжує справу їхніх дітей і хоч трохи заповнює порожнечу втрати.

Чужих дітей не буває. Але так само не буває і чужих матерів. «Жінко, ось син твій. Сину, ось мати твоя» (Ів, 19: 26 – 27). Ісус доручив свою матір побратимові – Йоанові. Марія була мужньою жінкою, але все одно потребувала підтримки, коли меч болю пронизав її серце. Її Син знав це, тож дав їй цю підтримку від людей. А Богоматір, своєю чергою, і за свого життя на землі, і ще більше з неба підтримує людських синів і доньок. Взаємне служіння. Так має бути. Бог так передбачив.

Тож навіть найсильніші наші солдатські матері потребують допомоги. Так, вони знають, що їхні сини – герої, так, вони від початку поважали і поважають їхній вибір піти захищати Батьківщину. Але меч болю прошив материнські серця. Як полегшити їхній біль, аби не поранити необачним словом чи нещирим співчуттям? Насамперед – молитвою, відтак живою пам’яттю про їхніх дітей-героїв. Також – безкорисливим служінням війську, пораненим, усім потребуючим. А ще – поглядом, усмішкою, добрим словом.

Окремо мушу сказати про тих матерів, чиї сини не пішли добровільно захищати Батьківщину. Їх мобілізували, дехто з них у різний спосіб уникав призову. Боялися, не мали мотивації… Так є. Не всі люди однакові. Дорогі матері-християнки, згадайте, що Симеон також не хотів нести Ісусів хрест, його не питали – змусили, мобілізували. Ваші сини полегшили Ісусове вселенське страждання, бо взяли його частинку на свої плечі. І це не порожні слова. Це правда. Це основа нашої віри. Віра не скасовує страждань – вона надає їм сенсу. Боротьба зі злом триває, і ваші сини стоять по бік світла. Моліться, просіть в Марії допомоги, щоб не зануритися в чорноту депресії. Депресія – від злого. Щира сповідь, навіть із нестримним плачем, із наріканнями на всіх і все, як це робив праведний Йов, а відтак Пресвята Євхаристія не дадуть вам впасти в прірву зневіри.

І матерям добровольців, і матерям мобілізованих, котрі втратили дочок і синів на війні, доземний наш поклін. Кажуть, що час лікує. Це неправда. Лікує віра в Бога. Лікує молитва. Лікує дія. Служімо Господеві й одне одному. Схилімося на груди Страждальної Матері. Молімося.

Ієромонах Христофор Ганинець ЧСВВ,
головний редактор

Джерело