Страшний суд – це дитячий суд. Це сльози дорослої печалі, що тремтять на очах дитини. Холодний смуток, якого не здатне струсити з маленької душі навіть веселе, безтурботне літо…

Микита донедавна був звичайним, непосидючим хлопчиськом. Поки в його сім’ї все було гаразд. Поки їх не покинув тато. І поки щасливо усміхалася мама…

Тато Микити їздив на заробітки. Мама працювала в ательє. Вони мріяли про невеличкий власний будинок за містом. А син – про собачку, якого неодмінно дозволять завести батьки. Бо у двокімнатній квартирі не місце тваринам.

Собака має бігати, а не дивитись у вікно, казав батько.

Того вечора батьки довго про щось розмовляли. Сварилися. Микита не міг заснути. Дитяче серце віщувало щось недобре. А вранці батько збирав свої речі. На дивані сиділа заплакана матір. Малий не розумів, що коїться.

– Ти знову їдеш на роботу, тату? – запитав.

– Синку, послухай, так сталося… я мушу піти від вас з мамою…

– Ігорю, не мороч дитині голови. Скажи чесно і прямо, що йдеш від нас до іншої жінки.

Микита нерозуміюче кліпав очима.

– Сину, тато нас зрадив. Ми йому стали не потрібні. Ми для нього ніхто. Він… він…

– Галю!!!

– Не галяй!

– Я сам на розлучення подам.

– А я тебе – на аліменти.

– Я ніде офіційно не працюю.

– Чуєш, сину? Не чекай, що твій тато якусь копійку дасть. Хоча який він уже тато?!

– Істеричка!

– А ти… ти… Геть з моїх очей!

Ігор гримнув дверима. Галина розридалася. Микита підійшов до вікна, дивився, як батько кладе речі в автівку. Хотів помахати йому рукою. Але Ігор навіть не глянув у бік їхньої квартири…

Галина дуже змінилася. Замкнулася в собі. Покинула роботу. Жила із сином за гроші, які залишив Ігор. Більшу частину заощаджень чоловік забрав.

Тепер Микиту ніхто не сварив, що цілими днями гасає надворі. Здавалося, інколи Галина не помічала сина – бачила лише свій сум. Скаржилася сусідкам, що Ігоря причарували. Ходила до ворожок, аби «відробили». Ті обіцяли їй повернути невірного чоловіка, тягнули гроші. А колишній так і не давався чути.

Невдовзі Галинин гаманець майже спорожнів. Вона запанікувала. Хотіла повернутися на попередню роботу. Але її місце було зайняте. Щось шила вдома. Проте заробітки були мізерні.

Микита пам’ятав: тато завжди робив мамі подарунки на день народження. А потім вони їхали за місто на відпочинок. Тато готував смачні шашлики. Микита йому допомагав. А мама плела собі вінок із польових квітів…

І ось скоро в мами день народження. Тата нема. Привітати маму має він, Микита. Але… він зовсім не має грошей. Навіть гривні.

– Тітонько, купіть мурчика.

Микита опускав очі, коли звертався зі своїм проханням до чергової тітоньки.

Мурчиків у хлопчика два. Котикам недавно розплющилися очі. Він тримав їх у спортивній шапочці.

– Де ж ти їх узяв? – запитували продавчині, які торгували породистими кошенятами та песиками. – Це ж звичайні коти. Як кажуть, сільської породи. На вулиці підібрав? Певно, хтось викинув.

– Кицька в під’їзді народила.

– Віднеси їх назад. Ніхто не купить твого «товару».

– Я ж недорого хочу.

– І куди батьки дивляться? – обурювалися продавчині.

– А поліція?

– Ой, не згадуйте. Самі тут стоїмо на пташиних правах, – озирнувшись довкола, стиха мовила продавчиня папуг.

Микита пильнує, аби не потрапити на очі вчителям. Дарма що канікули. Просто соромно за свій «бізнес».

Припікало сонце. Нікого не цікавили його мурчики. Микита притулився до стіни. Хотілося їсти. І води. Але він не може повернутися додому, не продавши кошенят.

– Тьотю, купіть…

Люди байдуже проходили повз малого.

Він не хотів плакати. Сльози самі котилися личком. Було шкода кошенят, яких ніде сховати від сонця. І себе. І маму…

– Синочку, чого ти плачеш?

Літня жінка дивилася на малого добрими очима.

– Я не плачу, – шморгнув носом Микита.

– Пані, – мовила до жінки одна з продавчинь, – вибирайте котрогось із моїх кошенят. Погляньте, які симпатичні пухнастики. Гарної породи. Вам котика чи кицю?

– Мені не треба кошеняти, – відповіла та.

Микита знову шморгнув носом. А він уже подумав…

– Хлопчику, тобі потрібні гроші? Навіщо? – розпитувала Микиту незнайомка.

– Для мами.

– Вона хвора?

– Ні, в неї завтра день народження. Тато нас покинув. Я мушу привітати маму.

– А знаєш що? Віднеси кошенят назад. Певно, їх шукає і за ними сумує мама-киця. Вони ще такі малесенькі. І голодні, мабуть. Їм мама потрібна, аби годувала, дбала про них. А по дорозі зайдемо до магазину й щось купимо для твоєї мами. Що вона любить?

– Шоколадки! – випалив малий перше, що спало на думку.

– От і добре. Ходімо.

Добра незнайомка вибрала шоколадку з горіхами – для мами. І ще одну – для Микити.

– А тепер швиденько біжи додому. Аби шоколадки не розтопилися. І не забудь кошенят покласти туди, де вони були.

– Добре! Дякую!

Мама-киця щасливо м’явкнула, побачивши своїх малюків. А вони, голодні, кинулись їсти. І тихенько попискували. Мабуть, розповідали про нинішню пригоду.

Матері вдома не було. Микита сховав обидві шоколадки. Свою також подарує. Він уже великий, обійдеться без смаколика. А мама… Завтра вона обов’язково усміхнеться, побачивши подарунок. А він також розкаже про свою пригоду…

Ольга Чорна

Джерело