Вечоріло. Зі Львова до села Липина прибув автобус. На вихідні дні в п’ятницю ввечері і в суботу до села приїздили до своїх батьків хлопці та дівчата, подібно, як пташенята прилітають до родинного гнізда. Серед молоді відчутний дух радости. Понад годину подорожі – і вони вже у своєму рідному селі. Кожна хата, дерева, садки, ставок, луг і церква на невеликому пагорбі надихали їх родинним почуттям. Так і хочеться на повні груди знову вдихнути свіжого повітря, напитися води із домашньої криниці, а душа так і поривається заспівати: «За тобою завжди будуть мандрувати очі материнські і білява хата».

Біля автобусної зупинки стояла з похиленою головою стара жінка й дивилася в далину дороги. До неї мав приїхати далекий родич, але не приїхав. У селі бабу називали Сибіркою, бо приїхала з далекого холодного Сибіру, куди була заслана за своїх трьох синів, які були в повстанцях і загинули за Україну. Держава хотіла покорити матір, та не змогла. Бабуся виростила і виховала аж трьох синів – справжніх героїв, які поклали свої буйні голови на жертовник свободи України. Тепер вийшла зустрічати свого родича, а замість нього зустріла хлопців і дівчат, які приїхали зі Львова в село. А їй здавалося, що вона зустрічає своїх синів, які б мали повертатися десь здалека, а їх немає.

Ось ідуть сини Насті, яку вона добре знала ще з молодих літ, і часто приходила до неї, щоб погомоніти. Хлопці навчаються в інституті, обидва високі, немов два орли, а з ними йшла дівчина-сусідка, яка також вчилася у Львові.

– Слава Ісусу Христу, бабусю!

– Слава навіки, слава навіки! – аж двічі відповідала радісно бабуся. – Додому повертаєтесь, рідненькі соколики.

– А куди ж нам ще їхати, тільки додому.

– У мене також були сини, як і ви – соколи, а Єва, що тепер зі мною живе, була наймолодша, але добре пам’ятає своїх братів, ой пам’ятає, бо завжди їх згадує.

Хлопці, зупинившись, слухали стареньку бабусю, яка зі своєю дочкою лише два роки тому повернулася до рідного краю із Сибіру, а вона хоче їм оповісти про своїх синів. Згорблена, сперлась на паличку й розповідає:

– Нині немовби бачу їх перед собою, як вони стояли в церкві, тоді, коли ще були вдома, і всі три тримали свічки на Службі Божій з правого боку перед Царськими воротами. Це було вже по Великодні, на весну. Василь і Іван, високі такі, як і ви, стояли по краях, а Петрусь посередині. Він був на зріст трохи менший, але стояв, як цей ангел Херувим, що на дияконських дверях намальований. Не можу оповісти, який він був поважний, побожний, щось роздумував. Усі казали: а ваш Петро Богом обдарований і, якби мав відповідну освіту, міг би бути священником. У селі є багато хлопців і дівчат, і всі гарні, та він не такий. Ні, ні! Він нагадував якогось святого молодця, яких так багато є намальовано на образах. Дивилися на моїх синів усі люди в церкві. Може, їм і не треба було так стояти на видноті, бо є різні люди і можуть собі навіть щось недобре подумати, Бог святий знає, та й тільки. Мені аж не по собі ставало. Наша церква не дуже велика, вся була заповнена людьми. Зібралася вся громада нашого села, бо то Служба Божа відправлялась, а тоді всі, від малого до старого, в неділю йшли до церкви. А свічки так горять у них ясно, а Петрова аж палахкотить, як сьогодні це бачу. А як духовний наш отець читали Євангеліє і закінчили, то всі три підійшли й поцілували Святе Писання, а потім відійшли і слухали проповідь. Я не дуже пам’ятаю, що наш отець говорили, але проповідь до кожного серця доходила. Не одна жінка чи молодиця втирала свої гіркі сльози, а старенькі бабусі лиш кивали головами й говорили між собою, що такого священника ми не ще мали й більше не будемо мати. Правду казали. Його потім арештували, забрали вночі з ліжка, в селі говорили, що то за Україну. Ой, скільки людей за ту Україну віддали своє життя, а її як не було, так і нема, – тут задумалась бабуся, а один із двох хлопців сказав:

– Буде Україна, бабусю! Прийде той час.

– І мої сини так говорили, що буде… Можливо, через велику віру в Україну вони пішли до повстанців, але я не про те, бо бачу їх не мертвими, а живими в церкві, як святі стояли. Гей, гей, чогось так мені ця Служба Божа добре запам’яталась. Наш отець хотів, щоб у церкві був порядок. Службу Божу відправляв побожно і казання говорив, що всі слухали так уважно, можна було тільки дивуватись. Кожне слово вимовляв хоч не голосно, але виразно. А на «Іже Херувими» першими йшли мої сини. Йшли поважно, як ті три царі з дарами до маленького Ісуса, аж мені ставало якось ніяково. Думаю, чи то мої сини, чи не мої, бо вони зовсім змінились у церкві і були не такі, як вдома. Замість дарів тримали свічки воскові. Тоді завше тримали свічки з воску, бо бджоли з квітів збирали пилок, з якого робили вощину для меду, а потім, як мед забирав пасічник, то з вощини робили віск, а з воску – свічки, і вони потім світилися на Божу славу в церкві під час Служби Божої. А «Вірую» у нас співали всі люди в церкві. Голос накочувався хвилями, виходив надвір і розносився по всьому селі. А як закінчилась Служба Божа, то наш отець всім дякував, а особливо тим хлопцям, які задумали йти в повстанці, і благословив їх. Плакали матері, батьки, а що вже засумували дівчата, то й не казати. Був великий смуток для всієї громади, бо знали, що це не легка справа. Та що ми мали вдіяти. Такий був тоді час. Бог святий знає, що мало бути, ми не знали, так само, як тепер не знаємо, що буде. А мої хлопці, як вийшли з церкви, то підійшли до мене, а Петрусь каже:

– Мамо, і я йду з ними до «Просвіти», там збираються…

Я мовчала і не знала, що говорити моїм соколам, а потім кажу їм:

– Ідіть, нехай вас Бог благословить!

Пішли мої сини, а з ними пішли ще інші хлопці. А дівчата так і дивились за ними. Хлопці були веселі, жартували, і ніхто не знав, що на них чекає. А це було тоді, коли німці вже відступали і через три дні залишили наше село. Час від часу приходили мої сини додому. То один прийде на пару днів, то другий. І я не відчувала дуже такого смутку, що моїх синів немає вдома. Але через деякий час все змінилось, бо прийшли совіти. Часи стали непевні. Весь час заходили до нас і запитували про моїх синів, хтось їм про них все докладно розповів.

– Не знаю, де вони, – відповідала я їм.

Найбільше переживала я, коли сини перебували вдома. То там, то десь в іншому місці чути було постріли. А мені було тривожно, постійно переживала за своїх дітей і молилася.

Через рік прийшла вістка, що мої сини Василь і Іван віддали своє життя за Україну. Боже, я думала, що не витримаю. Мені здавалось, що то неправда.

Один з повстанців підходить до мене і каже:

– Матусю, не плачте, вони віддали своє життя за Україну!

– Знаю, що за Україну, та за кого ще, а де ж їхні могили? – питаю.

– Бог святий знає. Похоронили їх в темну нічку десь у лісі, щоб ніхто не знав про наших героїв, вони бояться нас навіть мертвих.

А в моїй душі такий сум, та цього ніхто не розуміє, і від нікого нема потіхи, у кожного своя біда. Через деякий час додому навідався наймолодший мій син Петрусь. Був сумний, дуже схуд, очі його хоч запались, та світились розумом, а в мене такий жаль з’явився, що не можу вам оповісти. Я йому подала хліб. Він їв хліб і запивав молоком, і був чогось засмучений, а потім каже:

– Мамо, поблагословіть мене, може, легше стане на душі.

А в мене виступили сльози, я його, як могла, так поблагословила і заплакала. Кожен раз, як він приходив додому, то просив у мене материнського благословення, але це було останнє. Поївши, взяв зі собою трохи хліба, яєць, дала йому на дорогу кусень сала, і більше нічого в мене не було. Попрощався ще з сестрою Євою, вийшов з хати і подався до лісу. А через три місяці і його не стало, також загинув за Україну, а мене з дочкою у Сибір вивезли, аж у Кемеровську область на шахти. Зазнали всього. Не дай, Боже, навіть найбільшому ворогові того, що ми пережили: холод, голод, тяжку працю, бараки. А найгірше, що не чули ми доброго слова. Та, на жаль, цього ніхто не знає і тепер не хоче розуміти. Я постійно молилася до святого Бога, щоб повернутися на рідну землю, і Він, добрий, вислухав мене. Хіба це не чудо, що я з вами розмовляю? Мабуть, так має бути, що одним життя проходить, як по маслі, а другим дорога встелена колючим терням. Та за все дякую Милосердному Богові, а як інакше.

А тепер повернулись ми з дочкою до рідного краю, а нам нашої хати не дають. Кажуть, що ми вороги народу, бо мої сини воювали за якусь буржуазну Україну проти радянського союзу, який будує комунізм – світле майбутнє. Там, у Сибіру, про Україну ніколи нічого не говорили, тільки нас слухали, як ми співали по-нашому, а тут, чую, про буржуазну Україну говорять. Я такого ніколи не чула, чого тільки не видумають ті, які нас не люблять. У Сибіру тайга, шахти, а тут колгоспи – і всюди те саме, будують комунізм. Нам сказали, що по закону нам не належиться наша хата, бо вона державна. Тому купили ми оцю хатину у вашому селі, бо тут живуть наші переселенці, та й живемо собі з дочкою Євою. У Тростянці ми жили недалеко від вас і були сусідами, ваша мати стала доброю сусідкою, і ми завжди підтримували одна одну, бо всяке бувало, тому я так відверто всі ці події, що пережила, вам розповідаю.

Та що казати: хоч тут нелегко жити, бо в колгоспі не платять, дров немає, на самій картоплі живемо, але у своєму краю, на рідній землі, хтось щось принесе, та й біду якось попереду пхаємо. Зате тут повітря, сонце і земля – все рідне; всюди трава зелена, пташки співають, і дівчата вечорами. Дочка хоче вертатися в Кемерово, бо там легше жити, а я не хочу, бажаю тільки тут померти, на своїй рідній землі.

Коли я дивлюсь на вас, хлопці, що йдете дорогою, то мені здається, що це мої сини вернулися з того світу, відвоювавши Україну. Ой дав би Бог, щоб бачити, коли он там біля церкви, на горбочку, буде наша синьо-жовта фана віятись. Можливо, ви дочекаєтесь цього, а я ні. Господь Бог дасть, що справедливість настане й Україна усміхнеться.

Потім обернулась, подивилася на свою хату й каже:

– Дякую, що слухали мене, стару Сибірячка. Це вже мені тут дали таке прізвисько, а моє призвіще Шумило. В Сибіру називали мене бандерівкою, та я не ображалася, із задоволенням сприймала, навіть із гордістю, таку кличку. Будьте здоровенькі, і розкажете своїй мамі, що я йшла з вами.

По цих словах бабуся попрощалася з молоддю і звернула на стежку до свого обійстя.

Прийшовши додому, я побачив, як мати зраділа нашому приїзду. Найперше розповів про Шумилиху, а після вечері записав її розповідь у свій зошит. Ця коротенька подорож запам’яталась мені на все життя. Уже пізніше, коли я став дописувати до «Місіонаря», вирішив цю розповідь подати до нашого часопису, але вона здавалась мені надто патріотичною. Та коли я недавно прочитав колись написане, то вирішив подати його нашим читачам. Сьогодні ми бачимо адекватні паралелі із часом вісімдесятирічної давнини. Як тоді, так і тепер переживають батьки за своїх дітей-воїнів, передусім матері, а також солдатські дружини, діти і всі люди доброї волі нашої матері України, а особливо, коли їх хоронять, – плач, сльози, молитви, жалібний спів. Але є такі, що пропали безвісти, і ніхто не знає, де їхні могили, а матері все ще виглядають, сподіваючись на їхнє повернення додому. Така вдача нашої української матері.

о. Мелетій Батіг ЧСВВ, 13 липня 1999 р., м. Бар.
(Зі спогадів у моєму селі Липина на Яворівщині зі студентських шістдесятих років).

Джерело