Під час відвідин хворих у Барській міській лікарні я зустрів воїнів, які перебували на реабілітації після повернення з російського полону. Вони були з різних областей, та й за характером були також різні, як це буває: хтось мовчазний, хтось балакучий і жартівливий, були й такі, що в собі щось таїли – переживали. Та майже всі просили в мене благословення. Мені відрадно було спілкуватися з людьми, які ще недавно переживали гірку долю своєї неволі. Відчуваючи їхню віру в Бога, я говорив їм про Божу любов і милосердя, так я виявляв їм і свою радість через їхнє повернення додому, також мав бажання з кимось із них поспілкуватися глибше. І от, коли я відходив, один з них, ніяково усміхаючись, підійшов до мене й каже:

– О, я багато пережив у полоні. Дякую Богові, що я живий, бо дуже просив і навіть благав Бога, щоб не померти там. І те, що я з вами розмовляю, – це Божа воля, що так сталося. Це був Микола Міщенко з Коростеня.

– Та я дуже хотів би поговорити з тобою наодинці, мені важливо послухати про твій полон, але тут умови не підходять, – кажу йому, – запрошую тебе відвідати наш храм.

– Я буду дуже радий, зможу прийти навіть завтра, – втішено відповів Микола.

Наступного дня в нашому храмі Микола Міщенко розповідав мені про себе, а також про події, які відбуваються на війні і в полоні. Я пригадав йому з вірша:

– Війна – це страшне явище для людства, як у цій пісні, де: один у полі гине, а другий повертає, а третій десь далеко терпить в тяжкій неволі…

Микола задумався, дивився на ікони й мовчав… Я також мовчав, очікуючи на його розповідь. Він почав здалеку.

* * *

Дитячі й шкільні роки я провів у Коростені разом із сестрою Антоніною. Ми були слухняними дітьми у своєї доброї матері Раїси Дмитрівни. Зігріті материнською любов’ю, сприймали цей світ так, як нас навчала мати. Батько Володимир помер, коли мені було 16 років. Він багато працював на різних роботах, був нашим годувальником, бо мати не працювала, а ми з сестрою навчалися в школі. Батько нас, дітей, не просто любив – він жив і працював заради нас. Після закінчення середньої школи я вирішив працювати: батька не стало – грошей немає, а жити якось треба.

Невдовзі з допомогою знайомих я влаштувався технологом на підприємство пластмасових виробів в Обухові. Робота мені подобалася, я завжди був зацікавлений у вдосконаленні виробничих процесів. На підприємстві в мене з’явилися добрі друзі, та й про дім я не забував. Розмовляв телефоном з матір’ю, із сестрою. Навідувався часто до них. Що може бути кращого, коли вдома тебе зустрічають давні друзі, а тим більше мати.

Одного дня чую, що розпочалася широкомасштабна війна – і все змінилося. Коли росія напала віроломно на Україну, я не міг бути спокійним чи байдужим, не міг змиритися. Ворожі війська під Києвом, Житомиром готуються до наступу, Одесу блокують російські кораблі. Що буде через тиждень, місяць? Не знаю, що нас чекає. Багато друзів записуються в добровольці. Я поки що вичікую, що буде завтра, післязавтра, і так з дня на день. Приходять невтішні, тривожні вісті із фронтів України. Кого спитати, що робити, як діяти? Тоді я сам твердо вирішив стати на захист Батьківщини. Хто, як не я? На роботі до мене поставилися з розумінням. Залишаю підприємство і їду в Коростень. Не знаю, чи мати здогадується про мій намір, але вона також неспокійна, а я нічого їй не кажу. Наступного дня я записався добровольцем, щоб захищати державу, свою родину, свою добру матір від московської навали. Пройшов медогляд – усе нормально. Ніхто в солдати мене не проводжав. Лише сестра – і то телефоном. Мати нічого не знала про це, лише сестрі ввечері повідомив, що я вже військовий. Вона промовчала…

31 жовтня 2022 року став я воїном ЗСУ. Із перших днів зустрів на своїй дорозі однодумців, добрих друзів, називаємо себе побратимами, деякі з них довгий час воюють – і я пишався бути разом з ними. На жаль, у мене немає навичок і досвіду, як себе захищати під час бойових дій, тому проходжу навчання. Майже два місяці нас інтенсивно готують до фронтових умов. Час дуже швидко пролетів. Здається, усього навчився: як захищатися, як наступати, як берегти себе в окопах, як діяти в наступальному бою, як надавати першу медичну допомогу собі й побратимам під час поранення й таке інше. Покладаюся на Бога, довіряю Йому, усвідомлюю, що йду правильною дорогою.

Ось я вже в окопах. Щодня два–три рази атакують орки зі всією мілітарною силою, та, зазнавши втрат, відходять на свої позиції. Саме тут я відчув потребу молитися. Страх і переживання ні на хвилину не покидали мене. В думках благав Господа Бога залишитися живим.

Для мене все тут було нове, і я вперше опинився в такій ситуації, коли життя на волоску. Ворог використовує артилерію, танки, авіацію, дрони – лиш би нас знищити – відчуваю, що наше життя повністю в Божих руках. Молись і працюй – говорять святі, а тут молись і воюй. Можливо, трохи недоречно сказано, та я молюся, і водночас треба відбиватися.

28 грудня я був важко поранений. Це було на луганському напрямку. Саме цього дня зі мною сталося щось найжахливіше. Довелося залишати окопи, ми перебиралися на нові позиції. Що тільки не летіло над нами і в наші траншеї та окопи: снаряди, земля, пісок, осколки, міни. Дивлюся: наді мною дрон, і з нього до моїх ніг падає граната, зривається. До мене підбігли два побратими, а я не можу стати на ноги.

Відчуваю, як щось тепле тече по ногах – і тут я побачив, що з моїх ніг потекла кров. Страшний біль, хочеться кричати. Побратими роблять усе, щоб зупинити кровотечу, накладають джгути. Москалі наступають, наші побігли захищати свої укріплення, я залишився сам. Через деякий час бачу перед собою ворожі обличчя бурятів: кричать «Ура!», «Сдавайся!» Та я не можу звестися на ноги. Щось говорили між собою, забрали все, що було біля мене, але мене залишили. Відчуваю, що ноги затерпають, тоді попускаю джгути – і мені стає легше, дякую Богові.

І тут найстрашніше: до мене знову підходять буряти з гострими кинджалами в руках, щоб мене докінчити. Вони бородаті, страшні та злі, кричать: «Сдавайся, а то сейчас отрежем тебе голова!» Я подивився на небо, подумки благав: «Прости мені, Господи, прийми мою душу!» Бачу, підходить ще один бурят, мабуть, старший, не такий страшний, як ті два, і каже, що мене ніхто не вб’є. Витягнули мене з ями, ноги наново перев’язали джгутами, залишили біля окопа й сказали, що пізніше прийдуть і заберуть мене.

Шістнадцять годин я лежав і стікав кров’ю. Відчував зимовий холод і болі. Я несамовито стогнав і кричав, але мене ніхто не чув і не приходив. Я вже не думав про життя і був готовий кожної хвилини віддати Богові душу. Ось, чую, йдуть зі страшною лайкою. Переді мною ті самі буряти.

– Что, не подох, падлец? Кінжалом єво – ілі с автомата расстреляєм? Патрони нада береч, давай прікончім кінжалом.

Я був настільки ослаблений, що не розумів ситуації. Де я? Що зі мною? На щастя, під’їхала машина, вони закинули мене в кузов і повезли на свою позицію. Тут дали води, щоб трохи помитися, і чаю. Я побачив біля себе також наших поранених вояків, ми дивилися мовчки один на одного, не знаючи, що нас чекає. Через деякий час нас поклали один біля одного в кузов вантажівки й повезли в Луганськ до лікарні.

У лікарні мене відразу поклали на операційний стіл, прив’язали до нього й без ніякого обстеження готували до ампутації ніг. Мої ноги були чорні й дуже спухли, як колоди. Знову переживання: якщо виживу, буду калікою до кінця своїх днів. Страшно, але і тут на все Божа воля. Головне – пережити це все, але впадаю в розпач, пітнію, щось мною трясе, хотів би вирватися, та я прив’язаний.

Із медиків ніхто не приходить. Аж ось розплющую очі, дивлюся, переді мною стоїть лікар-хірург, щось говорить телефоном; розповідає, що в мене кістки цілі, неушкоджені.

– Що мені робити? – чую його голос.

– Чини на свій розсуд, – була відповідь, мабуть, головного лікаря.

Розмова перервалася, хірург став переді мною, задумався, дивлячись на мої ноги й на моє обличчя. Чи він зрозумів мої переживання?

– Поки ампутацію ніг відкладаємо, спробуємо лікувати, – сказав байдуже лікар.

Мене перевезли до палати, у якій я перебував цілий місяць, де лікували мої рани, використовуючи тільки йод і «зельонку», навіть бинтів не вистачало. До нас, полонених, ставилися дуже погано. Здавалося, що всі біди і цю війну затіяли ми, що у всьому винна Україна, а ми маємо з вдячністю сприймати путіна і «русский мир», який нас визволяє. Як тільки нас не обзивали. Не досить того, що переносимо тяжкі болі від ран, а тут ще й знущання з людської гідности, здавалося, що ми для них найжахливіші бандити. Їли ми «собачу» кашу, тухлі та гнилі продукти, а їсти дуже хотілося. Втрата крови, виснаження вимагають відповідного харчування. Дивуюся, як ми це все витримали.

Через місяць мене з невідомих причин перевезли в СІЗО (слідчий ізолятор) до Луганська. У СІЗО утримують осіб, яких підозрюють у вчинених злочинах. Тут були жахливі умови. Всюди лазили воші, блошиці, таргани й усякі жуки. Спати було дуже важко, холодно. Вночі доводилося роздягатись й очищати одяг від цієї нечисти. Я ледве пересував ноги, що були в незагоєних ранах, худий, виснажений, щоб перейти кімнату, спирався на стіну. Годували перловою кашею з неприємним запахом і черствим хлібом з піском. Для нас, полонених, всюди використовували зіпсуті продукти.

Ми здогадувалися, що це не випадково, а щоб ще більше завдати нам болю і страждань. Навіть вода була жовта, з іржею, неможливо було пити. Водопровідні труби, умивальник були ще з радянських часів, воду подавали по годинах, і, як ми бачили, неочищену.

Мабуть, через мій важкий фізичний стан мене не били. Я був настільки пригнічений, що мені було навіть важко молитися Богові, неспокій огортав мою душу, я не знав, як себе поводити на самоті. У СІЗО я пробув одинадцять днів, наглядачі казали, що це якась фільтрація, де нас перевіряли, чи ми не нацисти. Хто такі нацисти, не знаю досі. Зрозумів, що росіяни, як колись чекісти чи кагебісти, використовують нелюдські тортури, лиш би більше познущатися й завдати болю.

Після СІЗО мене забрали до тюрми, де дотепер є колонія українських полонених, там я перебував від 11 березня 2023 р. до 23 травня 2025 р. Умови тут були подібні, як у СІЗО, але хоч трохи кращі. Пів року я був лежачий. Умови були жахливі. Вода також була з іржею. Продукти використовували тухлі, зіпсуті, протерміновані, часто з хробаками, але ми це все їли, щоб не померти з голоду.

Біль знову посилився, я не міг ставати на ноги, наші хлопці носили мене на руках до їдальні, до туалету чи навіть на прогулянку ввечері. Я сильно хвилювався, боявся, що назавжди можу залишитися калікою. У полоні, як і на фронті, існує побратимство. Один одному допомагає і підтримує один одного. Хлопці також мене втішали й обнадіювали, що я буду ходити, але для цього потрібний час.

Перемагаючи нестерпний біль, я ставав на ноги й пробував ходити, але відразу ж сідав на свій тапчан і відходив від цього болю. Один мій побратим навіть гірко жартував:

– Це твої кайдани, мусиш терпіти.

Тоді я знову ставав на ноги, і хоч в мене не виходило так, як цього хотілося, але я повторював кілька разів. Завжди просив Бога, щоб стати добре на ноги й ходити, як усі нормальні люди. І лише через рік я почав поволі ходити, хоч хотілося швидше. Разом з усіма виконував роботу, яку нам давали щодня. Умови праці також були надзвичайно тяжкими, основними знаряддями були лопата, лом, кирка, дерев’яні ноші. Хто ухилявся, того відразу ж били. Щось копали, виносили землю, носили бетон, пісок, тягали плити, панелі, але я радів, що можу бути разом зі своїми побратимами, що ходжу своїми ногами і працюю. За все дякував Богові. Я ніколи не міг подумати, що в російському полоні так знущаються з полонених і що таке в наш час взагалі можливе.

Про мій полон спочатку знала тільки сестра. Я просив її нічого не казати мамі, щоб не завдавати їй болю. Минуло пів року, й аж тоді сестра розповіла матері, що я в полоні. Завжди заспокоювала:

– Мамо, з Миколою все нормально, він повернеться додому живий і здоровий.

– А звідки ти знаєш? – тривожилася мама.

–Ти щодня молишся, то все буде добре. Довірся Богові, – розраджувала її Антоніна.

У полоні я справді відчував, що за мене хтось молиться, і цей хтось – моя мати, яка подарувала мені життя. Кажуть, що молитва матері має велику силу, і я це відчув. Мати ніколи не переставала тужити за мною. Коли я після полону повернувся додому, то я про це їй розповідав. Вона кивала головою й тихо промовляла: «Так, так, мій сину, Бог добрий!» Обтирала сльози зі свого обличчя, і, дивлячись на мене, тихо промовляла:

– Сину, скільки безсонних ночей… Хіба можна було інакше? Тільки молитва і надія на Бога, на Його безмежне Милосердя були моєю опорою. Ти був на фронті, потім у полоні, але я відчувала душею твої терпіння і страждання.

Це може зрозуміти кожна мати, яка любить найдорожче для неї – свою дитину. Скільки горя спричинила ця війна українським матерям, один Господь знає. Страждають усі: батько, мати, діти, дружина, родичі, та найбільше –

мати.

На початку нас було в Луганську 480 осіб – українських полонених. Час від часу полонених групами відвозили до росії. Я залишався, як поранений, і тривалий час не міг виконувати фізичної роботи, але знущання відчував. Хоч мене не били, але моїм побратимам діставалося щодня. Коли я став на ноги, мене також не били, бо я завжди старався виконувати те, що наказували.

За найменший вияв непокори, навіть словесної, били палицями. Нас змушували перейти на бік окупантів, а за відмову жорстоко знущалися різними методами, як-от шокером чи тапіком, але ми твердо, свідомо трималися, що ми українці. Ці методи катувань з допомогою електричного струму дуже болючі, діють на нервову систему й довго залишаються у свідомості, наводять страх і неспокій.

Не раз, бувало, призову до серця Бога, прошу сили витримати знущання. Про всі ці муки, терпіння важко комусь розповісти, важко пояснити. Коли про це згадую, то можу й заплакати, та ніхто цього не бачить, і не всі розуміють, коли про щось подібне їм розповідаю. Електричний шок жахливий ще й тим, що його завдає тобі така ж людина. Навіть тепер, коли згадую ці жахливі події, дивуюся, звідки в мене бралися сили все це витримати. Я часто повторював слова молитви: «Боже, рятуй мене, допоможи вистояти і не зламатися». Коли я тепер розповідаю про пережите, то дехто не вірить, що в наш час таке може відбуватися. Справжня гідність людини полягає в тому, що вона створена «на образ і подобу Божу» (Бут. 1, 26). На жаль, у полоні я відчув, як жорстоко можуть зневажити гідність людини. Це нам найбільше боліло. Людська гідність не дозволяє знущатися з тварин, а тут люди…

У полоні ми не знали, що буде з нами завтра, через рік чи навіть через кілька років, але вірили, що завжди так не буде.

23 травня 2025 року нам сказали, щоб були готові до відправлення. Куди поїдемо, ми не знали. У таборі нас залишалося лише 93 особи. Багатьох раніше відправляли до росії групами, а нас всіх зібрали й відвезли в аеропорт, посадили в літак, зав’язали очі, зв’язали руки, і літак два дні перебував у повітрі. Було тривожно. Ми думали, що ми вже десь далеко від України, а потім виявилося, що ми літали біля українського кордону. Для чого? Здогадуємося, що з нами могло щось несподівано трапитися, бо всюди дрони, ракети, безпілотники й таке інше. Що саме? Нам довелося багато пережити за ці два дні в літаку. Не знаємо, що мають на гадці ті, які опановані сатаною і керують цим світом.

На щастя, через два дні ми приземлилися в Білорусі. І лише тоді зрозуміли, що їдемо на обмін полоненими. Страх розвіявся, настрій покращився, наша мрія ставала дійсністю.

В автобусі полонені були мовчазні після такої подорожі літаком. Аж коли перетнули кордон, повірили, що ми на рідній землі. По дорозі нас зустрічали з квітами, із прапорами, особливо багато людей нас зустрічало в Чернігові, також із квітами та прапорами, як героїв. Боже, яка радість, ви не можете собі уявити. Це я вперше відчув дух українського народу і піднесення душі серед добрих людей, яким не байдужа наша доля. Дивлюсь на себе і думаю, що я нічого героїчного не вчинив, за що мені така честь, стільки народу, квіти, прапори, обійми, поцілунки. У нас на очах сльози – сльози радости. Здавалося, що навіть весняне сонечко своїм промінням нас вітає, також зелені дерева і квіти, а тим більше милі нам люди нашої України. Тепер можу поїхати у свій Коростень до своєї матері та про все їй розповісти.

Друга така зустріч була вже вдома, у Коростені. Зустрічала мене мати, сестра, сусіди – обійми, поцілунки і неймовірна радість для всіх. Це була родинна зустріч. Мати ридає і не може заспокоїтися. Я дивлюсь: подвір’я, хата – нічого не змінилося. До мене підходять сусіди, друзі, обіймають і запитують, як там… У Чернігові маса народу, а вдома рідні, близькі. У моїй уяві – це наша Батьківщина Україна, за яку так багато віддали своє життя. Чи може хто підкорити такий добрий і волелюбний народ? Одного не можу зрозуміти: у чому ми провинилися перед росіянами, що вони так знущаються з нас? Коли роздумую над теперішніми подіями в Україні, то можу сказати лише словами Ісуса з Євангелія: «Боже, прости їм, бо вони не знають, що творять!»

Душею дякую Богові за своє здоров’я, за повернення на рідну землю, та найбільше за те, що я не зневірився. Відчуваю і ще раз кажу, що найбільше допомагала мені молитва матері, за що вдячний їй і своїй сестрі Антоніні.

* * *

Готуючи цей допис, я пригадав собі, що в дитинстві сестра читала мені вірш невідомого автора із довоєнної читанки «Рідна школа». Це твір із Першої світової війни, вперше був надрукований 1919 р. Цей вірш у дитинстві я знав напам’ять, а тепер віднайшов в інтернеті.

Молитва ломить залізо

Була війна велика.

Як на війні буває,

Один у полі гине,

А другий повертає.

А третій десь далеко

Терпить в тяжкій неволі.

А не один додому

Не верне вже ніколи.

Мені старенький вояк

Став раз розповідати,

Як гірко у неволі

Прийшлося бідувати.

Кайдани як давили,

Залізо як тиснуло –

Проте п’ять раз, на диво,

Таке з ним чудо було.

Залізо поспадало,

Яке так гризло тіло,

А він ставав на ноги,

Нічого не боліло.

Тоді вірненька жінка,

Бо був він вже жонатий,

Стала йому на теє

Таке оповідати.

П’ять раз на Службу Божу

За тебе я давала,

Бо вже за неживого

Тебе я уважала.

Коли у храмі Божім

Священники співали,

Тоді твої кайдани

На землю всі спадали.

Молитва – сила вічна,

Чудесна є і буде.

Тому молитись щиро

Усі повинні люди.

о. Мелетій Батіг ЧСВВ
м. Бар, 2 вересня 2025 р.

Джерело