«Речі з підпілля промовляють до нас і нині: Господь з нами», — отець Микола Григорук
«Речі з підпілля промовляють до нас і нині: Господь з нами», — отець Микола Григорук
25.11.2025 by Володимир Бурдиляк
З дитинства він збирав старі образочки й інші речі давнього вжитку, не до кінця усвідомлюючи їхню цінність. Про музеї навіть не мріяв, бо на той час ніколи їх не бачив. Уже понад 20 років о. Микола Григорук із Фитькова, що на Івано-Франківщині, зберігає історію свого краю та підпільної Церкви. Сьогодні в парафіяльному будинку, де мешкає священник, діють два музеї: Етнографічний музей Бойківщини та Музей історії підпільної Української Греко-Католицької Церкви. Про перші дитячі експедиції, концтаборовий кивот, схований у наручному годиннику, ікону, вишиту риб’ячою кісткою та силу віри, яку несуть експонати, — читайте в матеріалі Департаменту інформації УГКЦ.
Про це розмовляла Діана Мотрук для Департаменту інформації УГКЦ.
Обидва музеї за роки свого існування зібрали чималу колекцію унікальних експонатів, деякі з яких є в єдиному екземплярі. Вхід безкоштовний, а екскурсії за попередньою домовленістю для всіх охочих проводить сам священник.
Захоплення о. Миколи старовиною почалося ще в ранньому дитинстві. Із 5-річного віку він колекціонував давні образки, любив роздивлятися давні речі, спілкуватися з людьми старшого віку.
У школі в Цуцилові, звідки отець родом, був невеличкий етнографічний музей. «Там зберігалася одна вишивана сорочка, яка мені дуже подобалася, — пригадує він. — Я щодня приходив до музею, і це мене надихнуло почати збирати власні експонати. Відтак ходив по селу, цікавився, люди багато дарували. Дідо з бабою часто піджартовували: „Чого ти то все додому тягнеш?“».
Великий вплив на виховання хлопця, а пізніше й на втілення його мрії про музеї, мав косилівець — священник підпільної Церкви о. Іван Качанюк із Фитькова. Ще школярем хлопець приїздив до нього на вихідні та канікули, а в 10-му класі продовжив навчання вже у фитьківській школі. Отець Іван заохочував читати духовну літературу, навчав церковнослов’янської. Відтоді паломництва, поїздки та різні події вони відвідували разом.
Знайомством із о. Іваном священник завдячує тітці своєї сусідки. Тоді йому було 10 років: «Малим я любив приходити до сусідки, бо в її домі за підпілля Церкви служили богослужіння. Я дивився на капличку, образочки, хрестики, книжки і мені все це було дуже цікавим. До сусідки також приходила її тета, яка пережила підпілля. Вона бачила мій запал до цих речей і дуже хотіла, щоб я став священником. Часто повторювала: „Колись я відведу тебе до одного отця у Фитькові і будеш біля нього вчитися“. Так 25 років тому мене вперше привезли сюди і тут я залишився».
Коли о. Іван довідався про захоплення свого вихованця, то підтримав його, і також почав збирати давні експонати.
«Тоді ми зробили умовний поділ: отець Іван збирав собі, а я — собі. Хоч це все було в одній хаті, під одним дахом, але я тоді був дуже захоплений і казав, що то моя колекція. Потім він побачив, що не встигає з усім давати раду, й каже: „Давай разом, до спілки“».
Отець Микола каже, що часто любив жартома дорікати своєму наставникові, мовляв, чому він раніше не почав збирати експонати, коли був священником у підпіллі. «Тоді таких речей було багато, і люди би віддавали, бо мало хто розумів їхню справжню цінність», — ділиться о. Микола.
«Коли хтось зі стареньких помирав, то часто їхні родичі, не замислюючись, викидали чи палили речі, що були свідками історії. Тому я завжди питав отця: „Чому Ви то швидше не зробили?“».
Коли обоє почали серйозно думати про музеї, о. Іван Качанюк зорганізовував до пошуку людей. «Бувало, односельці з Фитькова самі приносили давні етнографічні речі, які вдалося зберегти, бо довіряли отцеві», — зауважує священник. А речі підпільної Церкви о. Микола збирав переважно сам. Їздив в експедиції на Львівщину, Тернопільщину, Франківщину і Закарпаття.
«Отець Іван мене багато підтримував на цьому шляху. І хоч ініціатором музеїв був я, — каже священник, — але його заслуга також велика. Тому вважаю, що ми співзасновники».
Цьогоріч Музею історії підпільної Церкви виповнилося 10 років. За словами священника, найбільше враження на відвідувачів справляють речі часу переслідування: скляні чаші, дерев’яний хрестик із тайником, де зберігали Святу Євхаристію в посудинці від жіночого крему. Серед експонатів — кишеньковий годинник, усередині якого підпільний священник також зберігав Євхаристію в концтаборі. Не менше людей вражає й ікона Пресвятої Богородиці, яку вишили дівчата, ув’язнені радянською владою за свідому патріотично-національну позицію. «Ікону вишивали риб’ячою кісткою, замість голки, — зауважує о. Микола. — На ній є надпис: „О, Мати Божа неустаючої помочі, рятуй нас з неволі, зглянься над нами“».
Серед раритетів — речі з Хабаровського краю, Сибіру, зокрема кропильце з гілочок кедра.
«Особисті речі мучеників, габіти монахинь — це те, що люди раніше не бачили ніде, хіба що на фотографіях чи у фільмах. Вражають і гаптування монахинь, їхні ручні роботи — китайська вишивка [техніка тонкої шовкової вишивки, поширеної в Китаї — ред.]».
За роки існування музею підпільної Церкви о. Микола провів понад 400 екскурсій: «До нас приходять діти і молодь. Чимало літніх людей, багато з яких належали до Греко-Католицької підпільної Церкви. Після екскурсій вони кажуть, що повернулися в дитинство, коли приходили на богослужіння, або згадують, як хтось у родині був священником. Нещодавно в нас були батьки з півторарічним хлопчиком, то я записав його як наймолодшого відвідувача» (усміхається).
Для дітей шкільного віку о. Микола проводить окремі екскурсії, адаптовані до їхнього віку, щоби все було зрозуміло й цікаво. «Наші експонати торкають людей різного віку й стану», — наголошує керівник музеїв.
Серед почесних гостей, які відвідували виставки — Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, посол Хорватії в Україні та представники діаспори.
Поряд з експонатами підпілля — Етнографічний музей Бойківщини, який зберігає понад 270 унікальних вишиваних сорочок, вишитих на початку та в першій половині ХХ століття. Також тут представлений традиційний жіночий одяг, господарський реманент, посуд, взуття, прикраси, старі фотографії, поштівки, документи та декоративні тарілки.
«Маємо шлюбні вінки 1936 року, які тоді люди вкладали в образ як німб Богородиці. А в радянський час робили спеціальні скриньки, куди вставляли фотографії молодих разом із вінками. Тепер такі речі — рідкість», — продовжує священник.
Є в музеї й експонати сучасної історії — тубуси від зброї, які передали захисники та волонтери.
Отець пояснює, що поєднання двох музеїв допомагає відвідувачам краще відчути цілісність історії. «Етнографія і релігія — це не окремі речі. Вони дуже тісно переплетені. На перший погляд може здатися, що це різні спрямування, але є випадки, коли з однієї хати нам передавали речі, які слугували для відправи підпільних Літургій, а разом із ними — етнографічну старовину: вишиванки, образи, фотографії. Усе це показує, наскільки люди жили отим „Бог і Україна“. Ці ідеали й цінності були невід’ємними в житті наших предків».
Священник визнає, що поєднувати душпастирське служіння і музейну діяльність непросто. «Нещодавно я мав три екскурсії, заплановані на один день, але, попри це, завжди стараюся знаходити час, підлаштовувати графіки. Часом є так, що люди приїжджають, моляться з нами Літургію в церкві, а тоді йдуть на екскурсію. Це все гармонійно й компактно, бо я живу в парафіяльному будинку. Мабуть, це єдиний випадок в Україні, коли резиденція священника є водночас двома музеями».
Отець Микола жартує, що відома акція «Ніч у музеї», за яку люди платять гроші, для нього триває вже 17 років — саме стільки діє Етнографічний музей Бойківщини.
«Оскільки я мешкаю серед експонатів, а музей підпільної Церкви майже навпроти моєї кімнати, то люди іноді запитують, чи не боюся. Я кажу: „Це краса, духовність — як цього можна боятися? Навпаки, воно мене надихає!“»
На початках, як зізнається о. Микола, були сумніви, чи збирання експонатів і створення музеїв не є просто хобі, але згодом він зрозумів, що це також служіння.
«Коли ми творили ці музеї, я мав питання до Бога, чи це часом не є моєю забаганкою, власними амбіціями. Але згодом дійшов думки, що це також вияв служіння — розповідати про історію нашої Церкви. Багато людей можуть тут уперше про неї почути.
«Коли почалася війна, — продовжує священник, — у нашій місцевості приймали переселенців. Вони приходили до музеїв, цікавитися — і так відкривали для себе щось нове, чого раніше, можливо, й не знали».
Колекція постійно поповнюється, хоч не так часто, як колись. «Раніше я їздив у пошуки, записував інтерв’ю з родинами священників і монахинь, дещо купував власним коштом, але більшість речей подаровані. Тепер таких експедицій значно менше, бо вже чимало зібрано. Та й, багато людей, які берегли давнину, відійшли до вічності. Я все кажу, що в цей час ми би вже не зібрали такої колекції, як 17 років тому», — наголошує священник.
На початку повномасштабної війни о. Микола спакував усі експонати у валізи з думкою, що їх доведеться вивозити. «Найцінніші особисті речі наших мучеників — Симеона Лукача, Івана Слезюка, Григорія Хомишина — я склав в одну валізу і показав її мамі. Сказав: якби щось сталося, то цю валізу треба рятувати найперше. Там були речі в єдиному екземплярі, не так матеріально, як духовно цінні для нашої Церкви».
Деякий час музеї були закриті. Та коли почали приходити переселенці, які цікавилися експонатами, отець вирішив відновити роботу спершу лише одного музею. «Я розклав експозицію етнографічного музею, натомість музей підпільної Церкви 2 роки був спакований у валізи. Не міг наважитися його відкрити. Але люди весь час просили: „Ми хочемо ще до того музею“. На що я руками розводив… Але згодом подумав, що ті речі, які були свідками переслідування нашої Церкви, повинні знову говорити до людей. Як тоді вони підтримували наших священників, так тепер можуть стати символом віри, що Господь з нами і нас не опустить [не покине — ред.]».
Бували випадки, коли матері загиблих військових, слухаючи історії про життя, переслідування і терпіння підпільних священників, знаходили сенс у власному стражданні. «Вони розуміють, що страждають не самі, що хтось ще до них страждав так само. Це страждання не було саме собою — воно мало мету й ідею… Один військовий, який проходив у наших краях реабілітацію, після екскурсії сказав: „Отче, у вас теж можна її проходити, бо ця краса так само лікує, найперше духовно — вона заспокоює“».
Попри все, відчуття страху за колекцію залишається, особливо коли росіяни масово б’ють по західних регіонах України. «Над музеями пролітають ракети, тому з відчуттям небезпеки я живу постійно».
Роботи в музеях багато. Найперше отець хотів би оцифрувати всі експонати, але брак часу, досвіду й знання сучасних технологій призупиняють процес. «Я відкритий до допомоги. Можливо, хтось на волонтерських засадах зміг би допомогти чи підказати, як краще це зробити. Ми завжди все робили власними силами: збирали експонати, купували вітрини, упорядковували простір, бо відчували відповідальність зберегти ці речі для України і Церкви», — ділиться о. Микола.
Цікавість людей до памʼяті свого народу з війною лише посилилася. Неподалік Фитькова є Відпустовий центр блаженного священномученика Симеона Лукача, і багато прочан після відвідин повертають до музеїв. Тому отець не полишає сподівань, що колись музейні експонати матимуть просторі зали, відповідно до їхніх потреб.
«Ми з отцем Іваном багато мріяли про окреме приміщення для музею, бо парафіяльний будинок зведений для життя, а не для виставок. Тому музейні кімнати невеликі й не зовсім пристосовані. Проєкт нового музею маю в голові давно. На жаль, отець Іван захворів, і все зупинилося. Потім почалася пандемія, тепер війна — тож про будівництво поки не йдеться».
Отець Микола продовжує активно співпрацювати з іншими музеями: «Мене запросили наступного року з виставкою до Коломийського музею імені отця Йосафата Кобринського та Івано-Франківського краєзнавчого музею. Часто й сам спілкуюся з музейниками, цікавлюся, як описувати колекції. Роботи багато, але все це варте того, щоб пам’ять жила».
Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ