Наступного року, у листопаді 2026-го, виповнюється 50 років від заснування Української Гельсінської групи (УГГ) — першої легальної правозахисної організації, яка відкрито виступила проти порушень прав людини на теренах УРСР — прав українців як народу. Одним із пріоритетних питань, якими займалася УГГ, було свободи віросповідання, протест проти заборони українських Церков, зокрема УГКЦ, а пізніше боротьба за її легалізацію й вихід із підпілля.

Про роль УГГ у відстоюванні прав вірних забороненої радянською владою Церкви та жертовну діяльність правозахисників групи в 1970—1980-ті — в «Історіях з історії УГКЦ», пише Департамент інформації УГКЦ.

Коротка «відлига» і швидкий «відкат»

Після хрущовської відлиги кінця 1950-х — початку 1960-х і появи шістдесятників — об’єднання інтелігенції, яке в українському варіанті мало виразно національні риси, уже в 1963 році, після спічу Нікіти Хрущова щодо боротьби з «буржуазним націоналізмом», почалося поступове «закручування гайок», трохи послаблених після смерті Сталіна. Додамо, що й тоді, до 63-го, про жодну свободу віросповідання не йшлося: УГКЦ як була, так і залишилася в підпіллі, а греко-католицьких священників випускали зі сталінських таборів зі суворою забороною на служіння.

1960-ті минали, і НКВС—КДБ планомірно почав «зачищати» всіх, у кому радянська влада вбачала для себе загрозу. Особливо жорстко це відбувалося в Україні. Під визначення «українського буржуазного націоналізму» підпадали будь-які національні вияви: від мови до релігії, від вишиванки до зацікавлення історією. І в цьому сенсі Українська Греко-Католицька Церква, як і заборонена Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), виглядала як ціль № 1 на чергове нищення та репресії.

У документах КДБ каральна акція 1972 року проходила під грифом «Операція „Блок“»: у січні, під час операцій «Львівська коляда» та «Київське Різдво», було 14 заарештованих. Маховик нових репресій розкручувався і до кінця 1972-го заарештували вже 100 «буржуазних українських націоналістів», а ще за рік — 193. Здавалося б, усе молоде, пов’язане із виявами національної ідентичності, яке пробилося у 60-ті, тоді, вкотре у ХХ столітті, було зрізане під корінь і знову замовкло.

«Але рухи спротиву були й набирали обертів. У 1976 році група українців, які посміли знову піти проти системи, заговорила про права людини. І не просто заговорила, а об’єдналася довкола цих ідей в Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод — Українську Гельсінську групу (УГГ)», — розповідає історик Тарас Пшеничний.

УГГ — перша національна правозахисна група на теренах СРСР

Українська Гельсінська група — перша в УРСР легальна правозахисна організація, заснована 9 листопада 1976 року. Її створення було пов’язане з постановами про права людини Заключного акта Наради у справах безпеки й співпраці у Європі, так званих Гельсінських угод — документа, який підписали глави 35 держав, охопно із СРСР в особі генсека Лєоніда Брєжнєва, у період розрядки в міжнародній політиці.

У травні 1976-го була заснована МГГ (Московська Гельсінська група) [ліквідована судом Москви в січні 2023 року — ред.], і до створення УГГ інтереси українських правозахисників у ній представляв генерал Петро Григоренко. Українська Гельсінська група, створена за пів року, була першою серед національних правозахисних груп на теренах СРСР. Пізніше такі з’явилися в Литві, Грузії, Вірменії.

«Своїм головним завданням група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць [підписантів Гельсінських угод — ред.] і світової громадськості з фактами порушень на території України Декларації ООН про права людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою 1975 року», — йшлося в основоположній Декларації УГГ.

Підписи під цією декларацією поставило 10 членів-засновників групи: генерал Петро Григоренко, письменник і філософ Микола Руденко, письменник Олесь Бердник, юрист Левко Лук’яненко, інженер Мирослав Маринович, хімік Оксана Мешко, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, мікробіолог Ніна Строката-Караванська, юрист Іван Кандиба. Очолив організацію Микола Руденко.

«Коли вони сказали, що хочуть створити Гельсінську правозахисну групу в Україні, я похолола, — згадувала Людмила Алексєєва, голова МГГ, про зустріч із цього приводу з Миколою Руденком та Левком Лук’яненком. — На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали за такі речі саме в Україні. Ми просили західних журналістів писати про Українську Гельсінську групу якомога частіше, писати про кожного з цієї групи, бо це були камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах того часу було саме серед членів УГГ».

У листопаді 1976 року, майже одночасно з УГГ, українська діаспора на підтримку правозахисників в Україні створила Вашингтонський комітет Гельсінських гарантій для України, яку очолив Осип Зінкевич (псевдо — Богдан Ясень). Цей комітет, спільно із видавництвом «Смолоскип», перекладав англійською і видавав матеріали УГГ, поширював їх у правозахисних і політичних колах світу. У жовтні 1978 року, коли за кордоном опинилися члени УГГ Петро Григоренко (у США) та Леонід Плющ (у Франції) почало діяти Закордонне представництво УГГ, до якого долучилися Надія Світлична та Ніна Строката-Караванська. З 1979 року за кордоном почав виходити «Вісник репресій в Україні», у якому публікували документи УГГ, що таємно передавали з України.

Друзі Микола Матусевич і Мирослав Маринович — із першої “десятки” УГГ

Обшуки, арешти, тюрми, заслання

Перші обшуки в помешканнях членів-засновників групи, відбулися вже за місяць після її заснування — у грудні 1976-го. У червні 1977-го Миколу Руденка й Олексу Тихого засудили на 12 і 15 років таборів та заслання відповідно. У 1978-му на 12 років ув’язнення засудили Мирослава Мариновича і на 15 — Левка Лук’яненка. На 1978–1979 роки майже всі члени-засновники групи, були заарештовані й засуджені.

«УГГ із перших днів заснування перебувала під пильним оком КДБ, її учасники відразу опинилися під катком репресій, — розповідає Тарас Пшеничний. — Як писав член Вашингтонського комітету Гельсінських гарантій для України Осип Зінкевич: „Група в ці роки [1977–1978 — ред.] зазнала повного погрому — її члени були заарештовані й засуджені. Лише кільком вдалося виїхати на Захід“».

Але, незважаючи ні на що, в УГГ приходили нові й нові люди.

У 1977–1978 роках членами Української Гельсінської Групи стали Василь Овсієнко, Юрій Литвинта Віталій Калиниченко, у 1979-му — Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Йосиф Зісельс, Зеновій Красівський, Ярослав Лесів, Микола Горбаль, Василь (Володимир) Романюк, який став патріархом спочатку УАПЦ, а потім — УПЦ Київського патріархату. Михайло Горинь був в УГГ від початку, але офіційно став її членом у таборах на Уралі.

«Вступ до УГГ у будь-якому випадку був свідомим актом хоробрості й жертовності, адже оголошений її член залишався на свободі буквально лічені тижні чи місяці. Дехто працював на УГГ як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом УГГ із моменту арешту».

24 із 41 оголошених членів Української Гельсінської групи були засуджені на максимальні терміни за «важкими» статтями, як-от «антирадянська пропаганда й агітація». Дехто отримав і кілька термінів. Якщо скласти разом час перебування українських правозахисників 1970-х — офіційних і неофіційних членів УГГ — у радянських тюрмах, таборах, психлікарнях та на засланні, то це буде понад 170 років.

На страсному рахунку УГГ — п’ять смертей: Михайло Мельник (9.03.1979), який наклав на себе руки напередодні неминучого арешту, і четверо в’язнів табору особливого режиму ВС-389/36 у Пермській області, які там загинули: Олекса Тихий (5.05.1984), Юрій Литвин (4.09.1984), Валерій Марченко (7.10.1984), Василь Стус (4.09.1985).

«Наші завдання»

Улітку 1978 року Українська Гельсінська група оприлюднила один зі своїх програмних документів — «Наші завдання», у якому було заявлено, що її діяльність ґрунтується «на засадах єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Захист національних прав українців та громадян інших національностей, релігійних прав громадян був заявленим пріоритетом діяльності групи.

«За шість десятиліть перебування під радянською окупацією сам режим навчив українців розрізняти дві сторони правового статусу України, — пояснює Тарас Пшеничний. — У документі „Наші завдання“ — одному з головних документів Гельсінської групи, зазначалося щодо дій владців в УРСР: „Вони добре втямили, що права українського народу можна вихваляти у пресі, по радіо, на телебаченні — це надійна дорога до почестей і чинів, але в жодному разі не треба домагатися їх реалізації на практиці, бо це вірна дорога на ешафот і в концентраційні табори“».

А Українська Гельсінська група з перших же днів існування почала домагатися якраз реалізації цих задекларованих прав, причому публічно, контролювати стан справ із правами людини в Україні, публікувати на Заході матеріали про їх порушення, зокрема про релігійну ситуацію в Україні та радянському союзі загалом. Як зазначали самі члени групи, вони взялися виводити в публічний простір замовчувані проблеми та питання, які були, і кричали до неба, і на які в людей, що перебували за колючим дротом СРСР, відповідей не було: навіть постановка таких питань загрожувала карами не тільки тій людині, а й усій її сім’ї.

Страсні дороги вірних УГКЦ

У країнах Варшавського договору — соціалістичному таборі країн, які перебували в зоні впливу СРСР, УГКЦ також перебувала під забороною. А це були історичні єпархії Церкви з часу Австро-Угорщини в кордонах Чехословаччини, Польщі та Румунії.

«Боротьбу вірних і духовенства УГКЦ за легальний статус Церкви підсилили події „Празької весни“ 1968 року в Чехословаччині, — вважає історик Тарас Пшеничний. — Напередодні цих подій, у січні 1968 року, уряд соціалістичної Чехословаччини на чолі з ліберальним, як на той час, Александром Дубчеком легалізував УГКЦ на теренах республіки — у Словаччині, і дав дозвіл на відновлення Пряшівської єпархії.

Але події «Празької весни» тільки посилили тиск на УГКЦ в Україні, хоча посилився і спротив людей цьому тиску, заборонам і репресіям, пише дослідник дисидентського руху Борис Захаров. Наприклад, у 1968 році в Тисмениці на Івано-Франківщині вірні УГКЦ виступили на захист храму, який влада хотіла знести. Вони відтіснили міліцію від храму і зачинилися всередині. Облога тривала три дні. Тоді був заарештований і засуджений до 7 років таборів суворого режиму організатор «бунту» — колгоспний коваль Володимир Василик.

«Були й інші — позасудові, репресії проти греко-католиків: побиття священиків, конфіскація церковного інвентаря, обшуки, профілактичні бесіди, штрафи тощо, — пише в дослідженні Захаров. — З жовтня 1968 року релігійні гоніння ще посилилися. Почалися тотальні обшуки греко-католицьких священиків. Під час обшуків відбиралися всі речі, які стосувалися релігії, а також магнітофони, друкарські машинки і навіть гроші. За обшуками й допитами послідували арешти. У Львові було заарештовано отця Петра Городецького (пізніше він був засуджений на три роки позбавлення волі), у Коломиї — отця Романа Бахталовського (три роки суворого режиму і п’ять років заслання). У січні 1969 року заарештували підпільного єпископа УГКЦ Василя Величковського».

Але, попри репресії, кількість священників Церкви зростала, як і катакомбних богослужінь, підпільних монастирів та семінарій. У західних медіа з’являлися петиції правозахисників і вірних на захист свободи віросповідання та Церкви. Але посилювався й тиск радянської влади та її головного карального органу — КДБ.

Католик Йосип Тереля

Першою правозахисною групою на захист УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і Церкви в Україні» як частина діяльності УГГ. Вона була створена 9 вересня 1982 року. Очолив її Йосип Тереля, активіст католицького правозахисного руху із Закарпаття. Тоді ж ця група звернулася з меморандумом до уряду УРСР із засудженням Львівського псевдособору 1946 року і вимогою легалізації УГКЦ. У грудні 1982-го Терелю вкотре заарештували.

Доля Йосипа Терелі — учасника українського католицького правозахисного руху 1970-1980-х — дуже промовиста. Він був неодноразово засуджений, відбував терміни в російських в’язницях і таборах (останній 8-річний термін — у Дубравлагу в Мордовії) і зрештою був переведений до психіатричної спецлікарні. Загалом, у радянських тюрмах і таборах провів 23 роки.

Меморандум № 3 Української Гельсінської групи від 22 січня 1977 року про переслідування Йосипа Терелі повідомляє про жахливі тортури, яким його піддавали після відбуття таборів і спецлікарень упродовж 4 років. У меморандумі також наведена цитата зі звернення до нього представника КДБ: «Сьогодні тебе легше вбити, ніж заарештувати».

У 1987 році Йосип Тереля зміг виїхати до Канади — через тиск на генсека Міхаїла Горбачова з боку адміністрації президента США Рональда Рейгана і, можливо, внаслідок обміну на радянських шпигунів. На вибір для виїзду на лікування були США та Канада. Тереля обрав Канаду, жив у Торонто. Заснував там видавництво, випускав журнали і книжки на релігійну тематику. Гонорари жертвував на допомогу Україні й УГКЦ. В еміграції продовжував боротьбу за права вірних у СРСР. Помер 2009 року в Канаді, похований в Україні, на Закарпатті.

Підпільний священник-дисидент отець Ярослав Лесів

Член Української Гельсінської групи з жовтня 1979 року Ярослав Лесів був ще одним із релігійних правозахисників 70-80-х, хто в найбезнадійніший час виступав із закликом про легалізацію УГКЦ та з осудом радянської системи, яка переслідувала Церкву.

Коли його заарештували вдруге, на знак протесту він оголосив голодування. Голодував 192 дні — понад 3 місяці. Пізніше Євген Сверстюк сказав, що це було одне з найдовших голодувань у радянських таборах.

Ще в ув’язненні правозахисник Ярослав Лесів вирішив стати священником. Згодом, у 1988 році, закінчив підпільну семінарію УГКЦ під керівництвом владики Павла Василика, який таємно висвятив його на священника в 1989 році.

У травні 1989 року о. Ярослав виступив від імені УГКЦ на 50-тисячному мітингу в Москві, у Лужниках, із вимогою легалізації УГКЦ. У серпні цього ж року разом зі Степаном Хмароюзустрічався з цього питання з Борисом Єльциним, який на тоді був депутатом ВР срср, брав участь у голодуванні на Арбаті разом із групою віруючих.

Отець Ярослав провів десятки молебнів тоді ще нелегалізованої УГКЦ. 19 листопада 1989 року брав участь у перепохованні в Києві дисидентів Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.

Священник о.Ярослав Лесів серед дітей, 1991

Загинув в автокатастрофі за загадкових обставин у жовтні 1991 року. Похований у Болехові на церковному подвір’ї. Попрощатися зі священником прийшли та приїхали тисячі людей. Поет і дисидент Ігор Калинець, який також був на похороні, говорив, що люди були переконані, що о. Ярослава вбили.

Боротьба за легалізацію УГКЦ у кінці 1980-х років: Іван Гель

Правонаступником організації, яку очолював Йосип Тереля, став Комітет захисту УГКЦ, створений 1987 року зусиллями ще одного дисидента і члена УГГ — Івана Геля.

Нащадок борців за незалежність України (батько був вояком Галицької армії, головою «Просвіти» в селі, після 1939 року співпрацював із підпіллям ОУН, мати — з родини Тершаківців, провідників ОУН і УПА), Іван Гель став на спротив радянським «освободітєлям» фактично з дитинства, із 13 років, коли заарештували батька й засудили його на 20 років заслання. Івана вигнали зі школи за відмову вступити в комсомол. Він закінчив вечірню школу, відслужив у радянській армії, працював робітником на львівських заводах. Зрештою, вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського університету. На 100-річчя від дня смерті Шевченка в 1961 році разом із другом поклав терновий вінок до його пам’ятника в Києві.

У ті роки зблизився із шістдесятниками — Михайлом Горинем, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Василем Симоненком. Долучився до руху самвидаву. Тоді ж Михайло Горинь та Іван Гель сформулювали свою програму як «боротьбу за державність України», за самостійну Україну із політичною та духовною свободою українців як нації. Пізніше Іван Гель сказав: «Можливо, я одним із перших усвідомив, що боротьба за свою Церкву є не менш необхідною, ніж боротьба за свою державу».

З 1966 року для Івана Геля почалися десятиріччя мордовських таборів суворого режиму: його відпускали з короткими проміжками, але засуджували знову, тож він здобув статус «особливо небезпечного рецидивіста». Звідти, із таборів, у 1967 році звернувся до президії ВР УРСР із листами на захист УГКЦ і вимовою скасувати заборону Церкви. У таборах брав участь у голодуваннях, зокрема вимагаючи статус полів’язня. До речі, не любив терміна «дисидент», вважав його підміною сутності діяльності таких, як він — боротьби за відновлення державності й свободи українців.

Повернувся в Україну вже в роки «перестройки», у 1987-му. Тоді ж, разом із В’ячеславом Чорноволом, Михайло Горинем і Петром Скочком, відновив випуск журналу «Український вісник», став його відповідальним секретарем. Того ж року став співзасновником Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління та Комітету захисту УГКЦ. Упродовж 1987–1989 року організував масові релігійні та політичні акції на підтримку легалізації УГКЦ, зокрема зібрання 250 тисяч вірних біля собору Святого Юра у Львові у вересні 1989 року: Церква одержала офіційне визнання і вийшла з підпілля.

Іван Гель брав активну участь у діяльності Народного руху України, у створенні організацій пам’яті, як-от «Меморіал» імені Василя Стуса. У 1990–1994 роках був першим заступником Львівської обласної ради, добився офіційного визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні на рівні області. До 2002 року очолював обласну комісію із відновлення прав реабілітованих. Указом Президента України Віктора Ющенка від 18 вересня 2009 року, з нагоди 20-річчя виходу УГКЦ із підпілля, нагороджений орденом Свободи за особистий вклад у відродження Церкви.

Іван Гель на мітингу Народного Руху

Помер у Львові в 2011 році у віці 73 років. Похований на Личаківському цвинтарі в родинному гробівці.

УГГ, яка «підірвала» «нєрушимий союз»

Діяльність Української Гельсінської групи — важлива сторінка історії України і підпілля УГКЦ. «Малесенька щопта лише для молитов і сподівань», як назвав коло шістдесятників Василь Стус, наперекір тиску радянської каральної системи дала нові паростки спротиву — ще одну «щопту» тих, хто виступив проти фізичного й духовного терору відкрито, відстоюючи гідність людини, її права й свободи, дані від Бога.

Шалений тиск і на український шістдесятників, і на УГГ, й у всі роки, починаючи від середини 1940-х, на заборонену УГКЦ пояснювався тим, що ці рухи й інституції засадничо мали національний стрижень, який система намагалася зламати. При цьому, як наголошує дослідник руху шістдесятників Радомир Мокрик, їхній протест початково мав етичне, а не політичне спрямування, власне як і підпілля УГКЦ — це був моральний і духовний вибір, вірність своїй Церкві.

Але радянська система зробила ці протести, вибір і позицію політичними кроками. Діяльність УГГ, яка боролася, зокрема й за свободу віросповідання, певною мірою «підірвала» срср зсередини, показала, що спротив можливий, що протистояти й боротися за свої права та свободи необхідно. Те, що спротив злу — духовна чеснота, УГКЦ показувала впродовж усього періоду перебування у підпіллі.

Сьогодні, у час війни з росією, нам вкрай важливо пам’ятати нашу історію і наших великих попередників — тих правозахисників та священників, які в радянський час протистояли й боролися зі, здавалося б тоді, незборимим злом, покладаючись лише на Бога і своє сумління, на однодумців і вірних. І вони перемогли.

Текст підготовлений Оксаною Козак на основі матеріалів Українського інституту національної пам’яті (УІНП), «Історичної правди», Радіо «Свобода», а також віртуального Музею дисидентського руху в Україні Харківської правозахисної організації, досліджень Бориса Захарова та Радомира Мокрика про українське дисидентство 1956–1987 років.

Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело