«Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання
- Автор допису: Український інститут національної пам'яті
Катерина була самоучкою. Батьки і чути не хотіли про малювання та грамоту, вважаючи, що все, що треба для дівчини – це добре порати господарство та вдало вийти заміж. Коли в дитинстві вони побачили, як дівчинка малює щось вуглинкою на шматку полотна, вони спалили картину із криками: «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!».
Право малювати вона виборювала все життя. Навіть пішла топитися з розпачу. Коли її врятували, батько махнув рукою: роби, що хочеш. Заміж вона так і не вийшла, хоча хлопці сваталися. Сама відмовляла – сільським парубкам потрібна була робоча силай продовження роду, а вона не уявляла життя без малювання.
У 1940 році, почувши по радіо спів Оксани Петрусенко, пише їй листа – і лист доходить до адресата. Так світ відкрив для себе Катерину Білокур. Кажуть, що в 1954 році, побачивши її картини на виставці в Парижі, Пабло Пікассо сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».
Їй так і не пощастило вирватися на волю і займатися лише мистецтвом. «Це – геній, поставлений в умови, що унеможливлювали самореалізацію: вона не мала паспорта, була фактично “прикріплена” до свого колгоспу, до того ж, вона була жінкою – у неї не було шансів. І ось ця жінка з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, проти спільноти і проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою», – писала про Катерину Білокур письменниця Оксана Забужко.
Катерина Білокур прожила лише 61 рік. Вона пережила Голодомор, Другу світову війну, несприйняття родини і байдужість системи. І все ж, коли малювала, вона була щасливою.





