Проповідь Преосвященного владики Тараса Сеньківа, Єпископа Стрийського у двадцять сьому неділю по Зісланні Святого Духа, Неділю Праотців, 14 грудня 2025 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці м. Стрий.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Сьогоднішнє Євангеліє спонукує відверто визнати якість нашого відношення до Церкви і міру нашої любові до неї. Потребуємо усвідомити наскільки воно відповідає взору даного нам в особі Ісуса Христа.

Господь Ісус не мав жодних ілюзій щодо того, якою «спільнотою» буде Церква, котру він заснував. Про це йдеться у «Притчі про бенкет», коли запрошені відмовляються взяти участь, і господар посилає свого слугу, щоб привести всіх сліпих, глухих і кульгавих… словом, вибраних! А коли ще залишилося місце, було послано посланця, щоб зібрав весь непотріб, тих «біля огорож», і навіть змусив їх увійти… Іншими словами, там справді зібралися усі з усіма можливими вадами і недоліками, і навіть з тими, «примушеними», які вважають, що гоститель має бути їм досить зобов’язаний за те, що вони прийшли на гостину… Всі збирається довкола столу, який приготував господар.

Сьогодні таким Божим гостинним простором і є Церква, яку заснував Христос. З якоїсь дивної причини та незбагненної своєї доброти Господь полюбив цю зграю зібрану з-під плотів як свою наречену і віддав себе за неї, взяв на себе її гріхи, щоб вона могла мати частку в його славі. Неймовірно дивовижною є Його гостинність! Тільки Божа любов АГАПЕ може придумати щось подібне. І тільки Божа любов «все витримує» і не розриває свій союз з невірним людством: «Вони порушили мій союз, але я залишився їхнім… – говорить Господь».

В силі подивугідної Божої любові також і ми маємо любити Церкву, любити навіть у ті моменти, коли бачимо в ній обличчя Христа лише вірою, під усім нальотом гріха і ран. Саме такої віри вимагав погляд на тіло Ісуса, що висіло на хресті, погляд на того, хто заради нас «був зроблений гріхом». «Не було в ньому ні виду, ні краси, – ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги.., і ми його нізащо мали. Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі… Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані».

Ці слова змушують нас затамувати подих. Більшість сучасників не були здатні побачити в цьому спотвореному тілі Месію, Сина Божого. З людської точки зору було і залишається абсолютно незрозумілим, як Той, хто рівний Богу, настільки принизив себе і вступив у такий неможливий союз з людиною і її бідністю! І все ж це є правдою, яка стала вічним згіршенням для тих, котрі не розуміють величі хреста… Однак Бог ніколи не зрікається своєї Церкви. Багато хто з людей так вчинив, але «хоч ми і невірні, Він залишається вірним, бо не може зректися Себе».

Взагалі то ми не проти брати участь на бенкеті в Божому царстві. Але для цього недостатньо лише бути запрошеними. Запрошення необхідно прийняти, відклавши усі інші пропозиції. Бог кличе тихо, але наполегливо. І при цьому бачить, скільки інших голосів щодня ваблять нас: робота, обов’язки, виснажливі турботи, власні плани, прагнення визнання. Самі по собі вони не є злими, але якщо для нас вони важливішими за Нього, запрошення залишається змарнованим.

Ті, хто відмовився прийти, оправдувалися різними причинами. Але за кожною з них ховалося небажання пустити Бога в центр свого життя. І саме в цьому полягає драма сьогодення – не в тому, що люди Бога ненавидять, а в тому, що Його не потребують. Мають свої поля, волів, свій світ…

Господь приготував для нас гостину і кличе, бо «все вже готове». Він хоче мати кожного з нас біля себе. Потрібно лише мати бажання йти до Нього. Бог прагне поділитися з нами своїм домом, своїм столом, своєю близькістю, і це навіки і назавжди. Однак людина здатна обміняти Бога практично на що завгодно: на шматок землі, на пару волів, на роботу, хобі, гріх…

Тому люди так неоднозначно ставляться до Бога та до церкви. Часто чуємо «віра так, церква ні», «Богу – так, церкві – ні»… Причини, чому люди відкидають церкву, своєю суттю є суб’єктивними: можливо через скандали, нудні проповіді, формальне звершення літургій, або фарисейських, осудливих віруючих… Інші вважають церкву чимось, що належить до історії, і вже не має нам чого сказати. Тим більше, якщо Бог є всюди, то навіщо ходити до затхлих церков і вислуховувати твердження суперечливі сьогоденню…

Але ж нас туди запрошує сам Христос, Він не має за собою жодних скандалів, він не нудний і не формальний, і вже зовсім не застарілий, дволикий і осудливий! Він хоче щоб на небесній гостині всі місця були зайняті. Не даймо себе знеохотити людьми, які є християнами лише на словах, ані власними слабкостями. Незважаючи на нашу негідність, Бог каже нам: «Я хочу бенкетувати з вами». Не дозвольмо комусь іншому вкрасти наше місце на бенкеті. І будьмо вдячні, що маємо запрошення, яке можемо приймати безкоштовно, бо в житті немає нічого важливішого за Боже царство. Тому не виправдовуймося, але всупереч усім перешкодам поспішім розділити гостину, яку Господь не перестає приготовляти для нас у своїй Церкві. Амінь. Слава Ісусу Христу!

Джерело